Від початку часів “ мовне “ питання було одним з найболючіших. На початку ХХI століття ( в епоху інформаційних технологій ) “ мовні “ проблеми також посідають чільне місце у державотворенні багатьох країн. Не оминули ці проблеми й Україну у зв’язку з тотальним зрусифікуванням її населення протягом декількох століть поспіль.
Початки “мовної” проблеми в Україні слід шукати за часів Російської імперії, в якій значний вплив на мовну політику мав фактор допущення шляхти до державної служби (важливими критеріями відбору були освіченість та обов’язкове володіння російською мовою). На думку Є.Чикаленка, намагання зробити російськомовними всіх підданих походили від чиновників, які були вимушені служити на Кавказі, в Польщі, Литві та Україні[1, с.5]. Вбачаються певні аналогії з ситуацією на теренах СРСР та (до певної міри) і на теренах сучасної України. А історик Рікарда Вульпіус вважала, що вирішальну роль у запровадженні жорстких заходів щодо української мови відіграла можливість появи українського перекладу Біблії Пилипа Морачевського, який би одразу відлучив від російської мови переважну більшість українського населення[2, с.200].
Вбачається, що українська мова, як важливий засіб національної само ідентифікації, була неприйнятною через побоювання високопосадовців Російської імперії ( не безпідставне ) щодо потенційної автономізації України. Так, Київський генерал-губернатор М.М.Анненков,позабувши навіть про “цивілізаційну місію” Російської імперії , зауважив у березні 1863 року, що українофіли, “опираясь на отдельность языка, станут притязать на автономность Малороссии”[3, с.192].
На цьому тлі не дивним є ухвалення в 1863 році Валуєвського циркуляру про заборону давати цензурний дозвіл на друк української духовної та популярної освітньої літератури: “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може” [4, с.188].
Валуєвський циркуляр, ще більш суворий Емський указ 1876 року про заборону друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також подальші утиски української мови ( зокрема Директива Колегії Міносвіти УРСР “Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах ) вже на теренах Радянського Союзу (незважаючи на постійні посилання на рівність всіх мов) призвели до домінування російської мови у багатьох сферах суспільного життя України, Домінуюча позиція російської мови ( особливо на Сході нашої країни ) як головної мови пострадянської комунікації стала одним з чинників колобораціонізму та інструментом ведення Російською Федерацією гібридної війни проти України, загрози національній безпеці України.
Оскільки “ високою метою “ кожної держави ( за визначенням Венеційської комісії ) є прагнення зміцнити позиції державної мови, то пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови як державної.
Невід’ємна складова національної ідеї - мова ( закріплена як державна ) є важливим чинником формування політичної нації, адже давньослов’янською “язык” використовувалось також і в значенні “народ” [5, с. 550-551]. Саме тому, як небезпідставно доводив В.Гаврилишин, більшість країн досягла прогресу завдяки тому, що були “культурно, мовно однорідні”[6. с.134].
Потреба у використанні єдиної державної мови не піддається сумніву більшістю громадян України, які усвідомлюють актуальність вислову Гая Саллюстія Кріспа: “малі держави ростуть завдяки згоді, а великі руйнуються від незгоди” [7; 36].
Концепцією державної політики, схваленої Указом Президента України від 15 лютого 2010 р. № 161/ 2010 р. декларується, що мовна політика посідає чільне місце в системі державних пріоритетів, оскільки її стратегічним завданням є забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя на всій території України, вільного розвитку, використання та захисту мов національних меншин [8].
Правовою базою реалізації державної мовної політики в Україні є Конституція України, Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/ 1999 від 14.12.1999 р. щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України; Закон України “ Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин “ № 802 - IV від 15 травня 2003 р.,Рішення Конституційного Суду України № 2-р/ 2018 від 28.02.2018р. щодо відповідності Конституції України Закону України “ Про засади державної мовної політики “ від 3 липня 2012р. № 5029-VI (зі змінами), а також Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної ” № 2704 від 25 квітня 2019р.
Статтею 10 Конституції України 1996 р. проголошено: “Державною мовою в Україні є українська мова ”, “держава забезпечує …функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України ” .
У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя ” [9].
Зазначеним Рішенням доведена обґрунтованість підстав надання статусу державної саме українській мові, а спроба надати статус державної мови іншій мові є політикою,спрямованою на знищення Української держави.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що відповідно до положень Конституції України українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, визначених законом.
Прийняття Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин ” № 802 - IV від 15.05. 2003 р. [10] ще більше загострило мовну проблему з огляду на те, що мовна проблема в Україні має постколоніальний характер.
Ратифікація Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (далі – Європейська мовна хартія), мала катастрофічні наслідки на Півдні та Сході України, де місцеві органи влади, спираючись на Закон, надавали російській мові статусу “ офіційної “, “регіональної ”, значно звузили сферу вживання української мови, а стан тавро-румейської (мови маріупольських греків) або урумської (греко-татарської) не покращився. Наполягання на тому, що “офіційна мова” та “державна мова” не є тотожними (хоч це і не так, абсолютно тотожні) і спекулятивне застосування терміну “офіційна мова” щодо російської мови (з метою підняти статус останньої до рівня державної) призвели до “відкочування” української мови в усіх сферах суспільно-політичного життя України на “старі позиції” (навіть порівняно з початком 90-х років), хоча, з огляду на один з базових принципів преамбули Європейської мовної хартії, будь-яка мова меншин не повинна завдавати шкоди офіційній мові держави [11].
Крім того, дедалі більше українських фахівців вважають, що переклад є не коректним і назва зазначеного документа має звучати: Європейська хартія регіональних або міноритарних мов. А, отже, Європейська мовна хартія покликана сприяти розвитку мов, які є під загрозою вимирання (як зазначено в її преамбулі), а не захищає національну меншину.
Європейська хартія регіональних та міноритарних мов, на думку професора Фрайбурзького університету Ю. Бестерс-Дільгер, застосовується в Україні не зовсім коректно. Адже положення Хартії застосовуються до російської мови (відповідно до Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин ”від 2003 р.) – мови, якою говорить половина громадян України. З огляду на те, що російська мова не є міноритарною (хоча росіяни є меншиною в Україні), вона не може бути частиною Європейської мовної хартії.
“Мовне питання” є важливим не тільки для ідентифікації, але й для стратегічного розвитку будь-якої країни. Невипадково, під тиском Французької академії, занепокоєною поступовим збільшенням використання англійської мови у всіх сферах життя Франції, Французькою Республікою було прийнято Закон “Про використання французької мови” № 94-665 від 04.08.1994р., статтею 1 якого визначається, що відповідно до Конституції мова Республіки, французька мова, є основоположним елементом особистості та спадщиною Франції, а також мовою освіти, праці, торгівлі та служби суспільного призначення [12].
На основі Європейської хартії було ухвалено Закон України “Про засади державної мовної політики” від 2012р., яким (незважаючи на положення преамбули щодо надання великого значення зміцненню статусу державної – української мови), на жаль, цей статус української мови було знівельовано.
28 лютого 2018 року Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/ 2018 зазначений Закон був визнаний таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним). В умовах, відсутності в Україні жодного чинного закону, що регулює мовне питання, утворився небезпечний вакуум.
З огляду на те, що мова є важливим інструментом соціальної організації., держава зобов’язана забезпечити всім громадян ( і представникам національних меншин) доступ до важливої інформації (надзвичайної ситуації, прав споживачів тощо).
Відповідно до ст.57 Конституції України кожному гарантується знати свої права та обов’язки, а закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Отже, гарантування громадянам доступу до положень нормативно-правових актів (без перекручень та неточностей) є можливим лише за умови забезпечення державою здатності громадян знайомитись із цими положеннями в оригіналі.
В цьому сенсі інструментальна функція мовного коду, що є доступним всім громадянам країни, стає важливим консолідуючим фактором.
Нарешті, врахувавши досвід мовних законопроектів за весь період незалежності України, та досвід європейських держав, 25 квітня 2019р. було прийнято Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, яким державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави та передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, визначених Законом.
Література:
1.Чикаленко Є. Розмова про мову. – Петроград,1917. – С. 5
2. Вульпиус Р. Языковая политика в Российской империи и украинский перевод Библии (1860-19060//Ab imperio. – 2005. - № 2. – С. 200
3. Савченко Ф. Заборона Українства. 1876р. – Харків; Київ,1930. – 414 с.
4. Сарбей В.Г. Національне відродження України//Україна крізь віки. - Т.9. – Київ: Альтернативи,1999. – с.1-336
5. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка в 4-х т. –Т.4. / пер. с неи. и доп. О.Н.Трубачова. – 2-е изд. – И.: Прогресс,1987. – 864 с.
6. Гаврилишин В. Нерівнобедрений трикутник, або про ідею слов’янського союзу// Віче. - № 5. – с. 132-138
7. Цымбалюк Ю., Краковецкая Г. Крылатые латинские выражения. – Киев, 1976. – 191 с.
8. Концепція державної мовної політики. – URL: http:// zfkon3.rada.gov.ua/laws/ show/151/2010
9. Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті Конституції України. - [Электронный ресурс] - Режим доступа: http: // zacon.rada.gov.ua.v010p710-99
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
