Спеціальним патентом австрійського імператора Йосифа ІІ для Галичини від 5 квітня 1782 р. було скасовано особисту залежності селян від дідичів. Відповідно до цього патенту селянам було надано право виходу з громади та залишення села, вільно обирати професію та навчатися ремеслу, одружуватись без згоди панів, віддавати дітей до школи, звертатися зі скаргами на пана до суду тощо. З цього часу можна вести мову про запровадження нової моделі аграрних правовідносин на селі де відносини між поміщиком та селянином розглядались як добровільні цивільно-правові зв’язки, які трансформувались у підданські взаємини – «розумне спадкове підданство» (nexus subditelae, untertänigkeit) [1, с. 12]. Прибравши кріпосну залежність закон залишив селян прикріпленими до землі. Отже позбувшись поміщицького підданства селянин залишився у підданстві маєтку. Таким чином відбулась своєрідна модифікація підданства, втім селяни перестали бути поза правом, як за польські часи, та перетворились на предмет права [2, с. 8]. Задовольнившись такою формою підданства, наступним патентом 1784 р., цісар надав право самоврядності сільськім громадам.
Австрійський уряд не став створювати в сільській місцевості державний апарат управління, а наділив у домініях політичною владою поміщика. Так, із запропонованих сільською громадою трьох кандидатів, поміщик призначав війта, з вкрай обмеженими, по суті представницькими, повноваженнями. За виконання своїх функцій, війт не отримував платні, проте міг бути звільнений від панщини. Також сільська громада домінії обирала від 2 до 12 присяжних у поміч війту [3, с. 203] .
Вся ж повнота виконавчої влади на селі зосереджувалась в особі мандатора, якого затверджував окружний староста, а утримував поміщик. Формально, то був державний чиновник з владними повноваженнями від повітової влади, проте заробітну платню він отримував від дідича або поміщика, то міг вважатися службовцем домінії [4, с. 139] . Їх компетенція була універсальною: видача та візування паспортів, ведення реєстру населення, оголошення нормативно-правових актів, збір податків, встановлення для селян повинностей та контроль за їх справлянням, доставка на збірні пункти рекрутів, виконання поліційних функцій, здійснення судочинства по першій інстанції, вирішування поземельних спорів між селянами, догляд за санітарно-епідеміологічними умовами, контроль ведення торгівлі, у їх віданні були місцеві дороги та мости, вони мали право публічних тілесних покарань (яке проіснувало в імперії аж до 1867 р.) [5, с. 21-33].
Мандатори майже не були обмежені в своїй владі на селі. Навіть ті селяни, які були доведені свавіллям мандатора до відчаю та наважувались подати на нього скаргу, не отримували справедливості ані від поміщика, ані від старости, а навпаки лише погіршували своє становище. Показове й те, що скасування посади мандатора в Галичині відбулося лише у 1856 р., в умовах розбудови в імперії конституційної монархії. Проте навіть в цих умовах реформування абсолютизму політична влада на селі залишалась в руках дідичів [6].
Модернізаційні реформи Габсбургів були спрямовані у своїй стратегічній меті на ліквідацію відставання імперії від Пруссії, втім, поза увагою не залишилася й потреба остаточної інтеграції приєднаних земель до тіла імперії. Завдання вирішувалось комплексно та з розмахом, зачепивши всі сфери суспільного буття. Реформу управління було розпочато з перепису населення, кадаструванню земельних володінь, по німецьки скрупульозному упорядкуванню облікової та контрольної системи. Нарешті місцеве управління було переведено під тотальний державний контроль головною постаттю якого став адміністративний чиновник – бюрократ. Процес централізації державного управління досяг свого максимуму забезпечивши управління підвладними територіями на центральному та місцевому рівнях. Традиції австрійського абсолютизму було повною мірою використано в методах управління приєднаними територіями. Сільським громадам було підтверджено право на самоврядування. Отримали законодавчого розмежування компетенції та повноваження органів державного управління й самоврядування. За фактом треба вести мову про позбавлення місцевого самоврядування будь-якої влади та його підпорядкуванню й контролю з боку державних інституцій. Попри відверту політику германізації, крайове та місцеве самоврядування українських земель було спрямоване на задоволення інтересів польської магнатерії. Рівень його демократизації був різний, проте воно було покликане підтримувати інтереси заможного населення краю.
Зазнали модернізації сфера освіти та релігії, а священники греко-католицького обряду навіть набули статусу державного службовця [7, с. 11]. Декларувалася мета покращення матеріального становища підданих імперії, зрівняння їх у правах, надання освіти і все це задля створення генерації свідомих громадян та надійних платників податків. Прагнули, наскільки це було можливим, позбутися старого станового устрою з притаманними йому привілеями, ексклюзивними правами та сферами впливу. Бачилась проста до крайності уніфікована система суспільних відносин між централізованою державою та її громадянами-підданими [8].
Відповідно до ідеалів Просвітництва таке суспільство громадян мало стати запорукою могутності імперії [9, с. 43]. Утім правляча еліта імперії, рухаючись реформаторським шляхом лібералізму та освіченого абсолютизму, була налякана досвідом Великої французької революції й визнала за доцільне відмовитись від практики модернізаційної перебудови. Так, Леопольд ІІ, а навздогін й Франц ІІ обирають політику контрреформізму та консерватизму звівши нанівець зусилля Йосифа ІІ щодо створення генерації свідомих громадян.
Література:
1. Swiętochowski A. Historia chłopów polskich. Poznań: Wyd-wo polskie Wegnera [б.р.в.]. S. 12.
2. Drdacki M. Die Frohnpatente Galiziens: ein Beitrag zur Kunde des Unterthanswesens. Wien : J. P. Sollinger, 1838. 275 s. S. 81.
3. Maciejewski T. Historia ustroju i prawa sądowego Polski. Warszawa: Wydawnictwo C. H. Beck, 2008. 469 s. S. 203.
4. Нариси історії державної служби в Україні / О. Г. Аркуша, Є. І. Бородін, С. В. Віднянський та ін.; С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін. ; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. Київ: Ніка-Центр, 2009. 536 с. С. 139.
5. Стеблій Ф. І. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст. Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. 189 с. С. 21–23.
6. Grodziński S. Historia ustroju społeczno-politycznego Galicji (1772–1848). Wrocław : Zakł. Nar. im. Ossolińskich, 1971. 303 s.
7. Возняк М. Як пробудилося українське народнє життя в Галичині за Австрії. Львів : З друк. вид. спілки «Діло», 1924. – 178 с. С. 11.
8. Див.: Zöllner E. Geschichte Österreichs. Von den Anfängen bis zur Gegenwart, Wien : Verlag für Geschichte, 1990, 727 s. S. 321–327; Mikoletzky L. Kaiser Joseph II. Herrscher zwischen den Zeiten. Göttingen : Muster-Schmidt, 1990.
9. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV–ХІХ ст. / Інститут народознавства НАН України. Львів, 1999. 336 c. С. 43.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
