У середині 80-х років минулого століття Радянська країна перебувала у глибокій кризі. Країною прокотилася черга так званих «великих похорон» - Л.І. Брежнєв, Ю.В. Андропов, К.У. Черненко. Крах тотальної системи був лише питанням часу. У квітні 1985 року відбувається квітневий пленум Комуністичної партії, що знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу. На пленумі так звані реформаційні сили партії провели в генсеки свою кандидатуру – першого секретаря Ставропольського обкому, реформатора, який вже мав певний авторитет за кордоном, Михайла Горбачова. У 1986 році проходить ХХVII з’їзд КПРС, на якому проголошується: «Без гласності немає демократії». Характерною рисою того часу стало поведення реформ зверху і повна їх підтримка народом. Стратегічний курс на перебудову, який було взято на з’їзді, було підтверджено та поглиблено на наступних пленумах і ХІХ Всесоюзній партійній конференції, на якій Комуністичній партії було винесено історичний вирок руками самої партії в документі «Про розділення партійної і державної влади». В країні починається час гласності.
Реформатори саме в пресі вбачали той інструмент, за допомогою якого можна впливати на свідомість мас і, отже, докорінно змінити реальну обстановку в країні. Центральним комітетом партії приймаються постанови, що підтверджують важливу роль ЗМІ в реалізації реформ, у процесі відновлення та пребудови країни, в запровадженні гласності, відвертості, критики та самокритики. Настає «золота доба» преси.
Приклад відвертості у відносинах із пресою подає сам Генеральний секретар партії: неодноразово М. Горбачов проводить дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких головною темою стають питання щодо ролі преси в оновленні суспільства, проведенні рішень та ідей не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.
На ІІІ з’їзді народних депутатів було скасовано шосту статтю Конституції СРСР, що визнавала саме Комуністичну партію політичним ядром радянського суспільства. Тим самим партію було позбавлено державної влади.
Прийняттям 12 липня 1990 року Закону про громадські організації було розпочато процес формування політичних партій та їх друкованих органів. Законом «Про засоби масової інформації (пресу)» затверджується порядок, за яким не лише партійні комітети могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю для усунення Комуністичної партії і проведення докорінних змін у політичному устрої України.
Ради народних депутатів починають боротьбу з районними, міськими комітетами партії за створення власних друкованих видань. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли, що той, хто володітиме пресою, той і отримає перемогу.
Починається процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті «Вільна Україна» починає виходити опозиційно налаштована «За вільну Україну», в Івано-Франковську як орган обласної ради починає виходити «Галичина», у той самий час не припиняється видання комуністичної «Прикарпатської правди».
Ті ж самі процеси (хоч і менш драматичні) відбуваються у той час і на Правобережній Україні. Тут також вплив партійних комітетів у видавничій справі стає чимдалі слабкішим, поволі контроль над пресою переходить від партійних комітетів до рад депутатів.
Сповідуючи принципи гласності і відвертості, усі оновлені газети починають друкувати статті, написані професійними істориками. У газеті «Правда» з’являються шпальта «Сторінки історії», які згодом стали основою для видання двотомника «Сторінки історії КПРС: Факти. Проблеми. Уроки». Час вимагав оновлення всторичної науки, часи замовчувань та фальсифікацій відійшли у минуле.
Незважаючи на той факт, що переважна більшість ЗМІ у 1985-1991 р.р. все ще лишається підконтрольною КПРС, сама їх система майже докорінно змінюється. З підпілля виходить самвидав: у 1989 р. в країні існує близько тисячі подібних видань. З них 333 – загальнополітичні, 89 – літературно-художні, 36 – християнські, 16 – екологічні.
На початку 1990-х років найбільш вражаючими тиражами виходять видання, що зареєстровані народними фронтами. Літературно-художні журнали масово починають публікацію раніше заборонених авторів, як радянських, так і зарубіжних, а також твори письменників-емігрантів. В загальнополітичних газетах та журналах з’являються публікації архівних матеріалів, раніше втаємничених.
Червень 1990 року став часом прийняття першого в історії вітчизняних ЗМІ Закону «Про друк та інші засоби масової інформації», який пропрацював лише півтора року. На початку грудня 1991 року керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України було підписано угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СРСР припинив своє існування, і тим самим завершилася історія однопартійної радянської журналістики.
Зміни редакційних політик різноманітних друкованих видань 1980-х років, які ми можемо спостерігати, були недостатньо корінними і теми іноземного військового полону не користувалися широкою популярністю, окрім спеціалізованих наукових видань. Ситуацію змінило прийняття вищезгаданого Закону про ЗМІ. З цього моменту фактична цензура та дотримання «військової таємниці» для преси стають досить умовними, і теми військової історії якщо і не виходить на перше місце, то стають відносно помітними. Але Радянському Союзу залишалося існувати трохи більше року, а після його зникнення у політиці редакцій ЗМІ з’являються інші приоритети.
Література:
1. Бланк А.С. Пленники Сталинграда // Новый мир. – 1989. – № 9. – С. 205.
2. Бондаренко Е.Ю. Жестокий русский плен // Проблемы Дальнего Востока. – 1989. – № 3. – С. 204-206.
3. Галицкий В.П Немецкие военнопленные в восстановлении хозяйства СССР // Вторая мировая война и преодоление тоталитаризма – М, 1991 – С. 75-83
4. Галицкий В.П. Социально психологические аспекты межгрупповых отношений в условиях военного плена // Социологические исследования, – 1991. – № 10, – С. 48-63.
5. Галицкий В.П. Социально-психологические аспекты межгрупповых отношений в условиях военного плена //Социологические исследования – 1991 -№10. – С 49-63.
6. Горєвалов С. І. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях за утвердження самостійної держави. - Львів: Видавництво відділення військової підготовки ДУ “Львівська політехніка”, 1997.
7. Гуревич А.Я. Проблема ментальностей в современной историографии // Всеобщая история: дискуссии, новые подходы. – М.: Наука, – 1989. 455 с.
8. Животко А. Історія української преси. З передмовою К.Костева. - Мюнхен, Український технічно-господарський інститут. 1989-90.
9. Законодавство України про інформацію //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998.
10. Иванов В. Ф. Это нашей истории строки. - К.: 1988.
11. Коренюк Н. «Пленные нам не нужны» // Смена. – 1990. – № 2. – С. 89-96.
12. Корнилов Е. Журналистика на рубеже тысячелетий. – Ростов-на-Дону. 1999. С. 100.
13. Лебедева Н.С. О трагедии в Катыни // Международная жизнь. – 1990. – №5. – С. 112-130.
14. Прибылов В.И. Почему ушла армия Андерса? // Военно-исторический журнал. 1990. – № 3. – С. 29-37.
15. Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє / За ред. проф. В.В. Різуна. - К.: Вид-во “Київський університет”. 1997.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
