У сучасному праві земля виступає як об’єкт різних за своїм змістом і характером правовідносин. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання. Вона також закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб’єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод (ст. 13 конституції України). Так, у главі 23 Земельного кодексу України «Захист прав на землю» зосереджено норми, які визначають способи захисту прав на земельні ділянки, гарантії права власності на земельну ділянку, а також відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю та за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок [1; 2].
Законодавче визначення земельної ділянки вперше було зроблено у ЗК України та продубльовано у Законі України «Про оцінку земель», як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Наступним законодавчим актом, що запропонував дещо розширену дефініцію земельної ділянки, став ПК України, який визначив її у ст. 14 як частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами [3; 4].
Необхідно зазначити, що Кабінет Міністрів України затвердив постанову про затвердження Національного стандарту N 2 "Оцінка нерухомого майна", а котрому найбільш розширено дано визначення земельної ділянки. земельної ділянки – частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, визначеними щодо неї правами [5].
Важлива конституційна гарантія щодо захисту прав на землю міститься також у ст. 14 конституції України, яка передбачає, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначені положення конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.
В загальному розумінні право власності на земельну ділянку – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою виключно відповідно до закону. В більш детальному значенні це обов'язок: сплачувати земельний податок; використовувати за цільовим призначенням; дотримуватися правил добросусідства й обмежень та інших зобов'язань визначених статтею 91 Земельного Кодексу України [2].
Об'єктом права власності на землю — є земельна ділянка. Як об’єкту цивільних правовідносин земельній ділянці властиві ті риси, такі юридичні властивості, які дозволяють охарактеризувати її як річ – предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки: а) оборотоздатність; б) віднесення її законом до нерухомих речей, нерухомого майна, нерухомості; в) індивідуальна визначеність; г) можливість її віднесення як до подільних, так і до неподільних речей; ґ) неспоживаність; д) наявність правового зв’язку з іншими природними об’єктами, як її складовими.
Власник земельної ділянки може бути юридична чи фізична особа, територіальна громада чи держава, яка володіє сукупністю трьох правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню належною на праві власності земельною ділянкою.
Розпорядження земельною ділянкою – це можливість суб'єкта права власності на землю на свій розсуд визначати долю належної йому земельної ділянки способами, які не заподіюють шкоди здоров'ю людей, навколишньому природному середовищу і не порушують прав іших власників земельних ділянок і землекористувачів.
Володіння земельною ділянкою полягає в можливості мати її в розпорядженні і використанні.
Користування земельною ділянкою може бути двох видів :
Постійне користування землею - використання земельної ділянки без заздалегідь встановленого строку.
Тимчасове користування земельною ділянкою - тимчасове платне використання земельної ділянки строком до 3-х років або до 25 років (на умовах оренди — до 50 років).
Отже, земельна ділянка має економічну цінність і розглядається як самостійний об’єкт навколишнього природного середовища, індивідуалізується у вигляді земельної ділянки для присвоєння фізичними або юридичними особами, і тому виступає специфічним об’єктом земельного, цивільного, податкового, господарського, аграрного та інших галузей права.
Література:
1. Конституція України від 28.06.1996 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/2768-14
3. Законі України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1378-15
4. Податковий кодекс України від 02.10. 2012 [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17
5. Постанова Кабінету міністрів України Про оцінку земель: закон України від 11.12.2003 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1442-2004-%D0%BF
6. Поняття землекористування [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://studfiles.net/preview/5483221/page:8/
|