З розпадом Римської Імперії не були втрачені основні напрацювання та досягнення римських юристів у сфері приватного права. Крім того, більшість європейських країн не тільки заклало фундамент юридичної освіти на основі досліджень і кодифікацій римського права, але й з успіхом проводило його рецепцію, що стало однією з найважливіших віх в розвитку цивільного законодавства в глобальному контексті його розгляду. Показово, що в законодавстві періоду, що розглядається можна знайти також згадку про заборону шикани, тобто дії, що формально відповідають правовим приписам, але проводяться виключно з метою заподіяння шкоди. Так, у Цивільному Уложенні об’єднаної Німеччини зустрічаємо правила про неприпустимість здійснення права, що має єдиною метою заподіяти шкоду іншій особі, а також про обов’язок винної особи відшкодувати шкоду, заподіяну своїми умисними і недобросовісними діями [1].
У цивільному законодавстві Франції, на відміну від інших країн, не було прямого згадування терміна «зловживання правом». При цьому, судова практика у своїх рішеннях виходила з того постулату, що кожне суб’єктивне право повинно знаходити своє природне обмеження у відповідних правах інших осіб. Вторгнення у сферу здійснення суб’єктивного права неминуче призводить до труднощів його використання, тобто зловживанню правом. Наслідками такої поведінки є обов’язок особи відшкодувати іншій стороні заподіяну шкоду. Власне, судова практика, заповнюючи прогалини цивільного законодавства щодо нормативного визначення поняття «зловживання правом», зіграла вирішальну роль у формуванні принципу неприпустимості зловживання правом. У випадках, коли особа виходила за межі належного здійснення суб’єктивного права, суди правомірно застосовували санкції статей Цивільного кодексу Наполеона і зобов’язували винну особу відшкодувати заподіяну своїми діями шкоди іншій особі. ЦК Франції передбачав, що кожна особа відповідає за шкоду, заподіяну своїми умисними або необережними діями, а також внаслідок недбалого поводження.
Прикметно, що принцип неприпустимості зловживання правом широко застосовувався французькими судами. Він не був обмежений лише сферою майнових інтересів, а поширював презумпцію сумлінної поведінки і на сімейні відносини, немайнові права громадян, а також на можливість здійснення прав у судовому процесі [2].
У розглянутий період відбувалося і інституційне становлення правової системи Англії. На європейському континенті Англія стала єдиною державою, відмінною рисою якого стала головна роль прецеденту. У кінцевому підсумку, саме широке поширення прецедентів викристалізувало основні положення доктрини права справедливості, що стало одним з головних надбань англійської правової системи. Право справедливості не тільки гармонійно доповнювало англійське прецедентне право, але і було свого роду механізмом боротьби з недобросовісним здійсненням суб’єктивних прав, у тому числі, і зловмисною поведінкою в сфері цивільного судочинства [3].
Висловлені тези мають пряме відношення і до осмислення проблеми зловживання процесуальними правами. Цивільне процесуальне законодавство Німеччини, слідом за цивільним законодавством, сприйняло основні тези та положення, пов’язані з проблемою зловживання правом. Вирішення даної проблеми в цивільному судочинстві вбачалося у використанні такої категорії моралі як «сумлінність» в якості головного критерію належного здійснення цивільних процесуальних прав, а також конструкції законного інтересу як загальної передумови права на пред’явлення позову [4].
Цивільний процес Франції також зіткнувся з необхідністю пошуку ефективних механізмів протидії зловживання цивільними процесуальними правами. Розуміючи можливу широку сферу зловживання правом, починаючи від затягування судового процесу до неправомірних прийомів його ведення, французький законодавець передбачив деякі засоби боротьби зі зловмисними та шкідливими процесуальними діями. Грошові штрафи і обов’язок відшкодування заподіяної шкоди стали основними механізмами впливу на недобросовісну поведінку учасників процесу.
Таким чином, в аналізовані періоди продовжився пошук найбільш ефективних засобів боротьби зі зловживання правом, але вже на новому витку розвитку правової системи європейських держав і успішної рецепції ними римського права. Цивільне процесуальне законодавство Німеччини, Франції та Англії, сприйнявши римську тезу щодо недопущення неправомірного здійснення суб’єктивного права, продемонструвало основні підходи до можливого вирішення проблеми зловживання цивільними процесуальними правами.
Література:
1. Волков А.В. Злоупотребление гражданскими правами: проблемы теории и практики. М.: Волтерс Клувер, 2009. С. 24-25, 28.
2. Волков А.В. Злоупотребление гражданскими правами: проблемы теории и практики. М.: Волтерс Клувер, 2009. С. 39.
3. Волков А.В. Злоупотребление гражданскими правами: проблемы теории и практики. М.: Волтерс Клувер, 2009. С. 42.
4. Аболонин В.О. Злоупотребление правом на иск в гражданском процессе Германии: Автореф. канд. юрид. наук. Екатеринбург, 2008. С. 14.
________________
Науковий керівник: Курило Микола Петрович; доктор юридичних наук, професор, Сумський національний аграрний університет
|