У вузькому розумінні жертвами війни вважаються особи, які загинули чи так чи інакше постраждали від воєнних дій, їхнього прямого або опосередкованого впливу. У більш широкому розумінні, окрім загиблих осіб, поранених, інтернованих і депортованих осіб, до даної категорії осіб відносять біженців й евакуйованих, іноді також враховуються непрямі демографічні втрати: ненароджених внаслідок впливу воєнного часу на демографію [1].
Жертви війни потребували і досі потребують міжнародно-правового захисту. Це стає очевидним, з огляду на ряд фактів:
- однією із основних форм відносин між народами впродовж усієї історії людства була і залишається війна. За останні п’ять тисяч років відбулося понад 14 тисяч війн. Кількість жертв за весь цей час сягає жахаючих п’яти мільярдів осіб;
- за останні 3500 років історики нарахували лише двісті п’ятдесят років загального миру, що складає менше одного відсотка часу.
- У минулому столітті відбулися дві найруйнівніші війни за всю історію. Перша Світова війна забрала більше десяти мільйонів життів, а від голоду й хвороб загинуло вдвічі більше. Під час Другої Світової війни загинуло більше сорока мільйонів чоловік [2, с. 5].
Ці жахаючі цифри свідчать про надзвичайну важливість дій, спрямованих, в ідеалі, на уникнення воєнних дій у міжнародних відносинах. Якщо ж збройного конфлікту не уникнути, потрібно докласти усіх зусиль задля зменшення наслідків та страждань осіб, які стали жертвами війни. Саме для цього і було створені норми міжнародного гуманітарного права (далі – МГП).
Важливість застосування норм МГП зумовлюється також певними тенденціями його розвитку внаслідок змін характеру самих збройних конфліктів. Деякі з таких змін відбувалися ще у середині минулого століття, деякі набули поширення лише в останнє десятиліття, та усі вони безпосередньо впливають на міжнародне право.
Одним із таких аспектів можна вважати значне збільшення кількость жертв з числа мирного населення. В Першій Світовій війні співвідношення серед убитих складало двадцять комбатантів на одного цивільного. У період Другої Світової війни це співвідношення приблизно прирівнялося. Сучасні ж збройні конфлікти характеризуються значним збільшенням жертв серед мирного населення відносно військовослужбовців [3, с. 82].
Для України в умовах збройного конфлікту в Донецькій та Луганській областях та анексії Криму питання дотримання норм МГП є надзвичайно актуальним. І одним із елементів його більш досконалого й ефективнішого застосування являється поширення знань про принципи гуманного ведення війни. Це відноситься до міжнародно-правових зобов’язань держави та випливає із Женевських конвенцій від 1949 р. та Додаткових протоколів до них від 1977 р.
У період збройного конфлікту під загрозою порушення перебувають права людини. В першу чергу це стосується невід’ємне право на життя, на здоров’я, особисту недоторканність, порушення стосуються також заборони рабства, заборони тортур. Наявність збройного конфлікту не може бути підставою для заперечення прав людини, їхнього скасування. Це потрібно завжди пам’ятати. Права людини беззаперечно повинні діяти і під час збройного конфлікту, особливо під час збройного конфлікту [4, с. 52]. Гуманітарне право не має на меті витіснення та не замінює права людини. У період збройного конфлікту діє і право прав людини, і норми МГП. Проте, в умовах відсутності воєнних дій МГП припиняє свою дію, тоді застосовується лише право прав людини. Тому ці дві категорії потрібно співвідносити як «загальне», та «спеціальне». МГП більш спеціалізоване, адже застосовується для захисту жертв війни. Його положення більш пристосовані та ефективні у період збройного конфлікту. Тому вони, конкретно за таких обставин, матимуть пріоритет відносно норм права прав людини.
Проте, попри перехід права прав людини на другий план, відносно принципів гуманітарного права існує перелік прав людини, які не можуть обмежуватися за жодних обставин. До них належать: право на життя; заборона катування і такого поводження із людиною, що принижує її людську гідність; заборона рабства та утримання людей у неволі; право свободи думки, совісті й релігії; право на справедливий суд [5, с. 19].
Проте, учасники воєнних дій далеко не завжди дотримуються такого правила під час збройних конфліктів. Атмосфера хаосу та безкарності часто спричиняє порушення цих основоположних прав людини, про що свідчить численна судова практика [6, 7, 8].
Також МГП налічує значну кількість правових положень, які стосуються стандартів поводження із жертвами війни та спрямовані на їхній захист. Застосування цих норм залежить від категорій жертв війни, різновиду збройного конфлікту й інших обставин.
Але з-поміж усього цього різноманіття норм та принципів варто виділити одну зі статей Женевських конвенцій 1949 р. Мова йде про статтю 3, загальну для усіх чотирьох Женевських конвенцій, прийнятих 1949 р. Дану статтю також називають «конвенцією в мініатюрі», адже вказана невелика стаття містить основоположні принципи, що стосуються поведінки із особами, які перебувають під владою супротивної сторони конфлікту. Також у цій статті закріплено так званий «мінімальний стандарт щодо гуманного поводження із жертвами війни».
У період збройного конфлікту, що не має ознак міжнародного характеру та виникає на території однієї із Договірних Сторін, обидві сторони конфлікту зобов’язані застосовувати наступні положення:
1. Із особами, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях (із такими особами, що входять до складу збройних сил сторони конфлікту та припинили участь у військових діях внаслідок хвороби, поранення, тримання під арештом або будь-яких інших причин) повинні поводитися за будь-яких обставин гуманно, без проявляння дискримінації за будь-якими ознаками (зокрема, раси, походження, кольору шкіри, віросповідання, статі, майнового становища чи національності, а також за будь-якими іншими подібними ознаками).
2. Стосовно осіб, вказаних у попередньому пункті, забороняється:
- здійснювати насилля над їхнім життям і особистістю, зокрема забороняються усі види вбивств, завдання каліцтв, жорстокого поводження та тортур;
- захоплювати заручників;
- появляти наругу над гідністю людини, зокрема образливо та принизливо поводитися із нею;
- засуджувати і здійснювати покарання без наявності відповідного судового рішення, що був винесений судом, створеного належним чином та із можливістю надання судових гарантій, визнаних цивілізованими народами.
3. Необхідно використовувати наявні можливості й підбирати поранених та хворих, надавати їм медичної чи будь-якої іншої допомоги» [9].
Ще однією особливістю даної статті вважається те, що це єдине положення усіх чотирьох Женевських конвенцій, яке стосується збройних конфліктів неміжнародного характеру. Більше того, до прийняття у 1977 р. Додаткового протоколу ІІ ця стаття була єдиним положенням міжнародного договірного права, що використовувалося при воєнних діях неміжнародного характеру [10, с. 121].
Тобто, стаття 3, загальна для усіх Женевських конвенцій, покликана забезпечувати мінімальний захист у період неміжнародних збройних конфліктів. Норма містить чіткі мінімальні стандарти, від яких не повинні відступати жодна із воюючих сторін.
Єдиною законною метою збройного конфлікту може бути підпорядкування противника власній волі, якомога швидше повне чи часткове підпорядкування ворога зі залученням якомога меншої кількості людських та інших ресурсів. Саме тому тотальна війна з точки зору МГП є протиправною. По-суті, як і для всього міжнародного права в цілому. Протиправними також вважаються дії, які виходять за межі основної мети збройного конфлікту [4, с. 53].
Юридичним відображенням такої протиправності являється заборона цих дій МГП. Тобто, ще одним механізмом захисту жертв війни в міжнародно-правових актах можна вважати обмеження щодо методів ведення війни. Норми МГП забороняють використання ряду видів зброї та засобів, які завдають значної шкоди чи страждань:
- кулі, які розвертаються чи сплющуються всередині тіла людини, розривні кулі;
- біологічну, бактеріологічну чи токсичну зброю;
- сильнодіючі (отруйні) речовини;
- зброя, яка уражає осколками, які неможливо знайти у людському тілі за допомогою рентгенівських променів;
- протипіхотні міни, які калічать чи вбивають одного або декількох людей;
- пристрої або матеріали, які відрізняються від протипіхотних мін, що спроектовані, створені чи пристосовані для вбивства або завдавання ушкоджень, які спрацьовують раптово, або коли людина торкається їх або наближається до, на перший погляд, нешкідливого предмета чи здійснює, як вона гадає, безпечну дію), що асоціюються із міжнародно визнаними захисними емблемами, сигналами, або ж із іншими предметами, що не становлять небезпеки для людини (наприклад, побутовими речами, іграшками чи медичним обладнанням тощо);
- дистанційні міни, застосування яких не відповідає загальноприйнятим технічним вимогам;
- торпеди, які не містять пристрою самознищення;
- лазерну зброю, призначену для осліплення противника шляхом пливу на органи зору людини, що не застосовує оптичні прилади;
- засоби довгострокового впливу на природне середовище, що завдають значних руйнувань;
- запалювальні засоби щодо цивільного населення та об’єктів, також для знищення лісів тощо, окрім винятків, передбачених Основними вимогами Протоколу ІІІ «Про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї» до Конвенції ООН 1980 р. щодо заборони чи обмежень, які стосуються застосування таких видів зброї, які вважаються такими, що мають невибіркову дію чи можуть завдавати надмірних ушкоджень [11].
- хімічну зброю;
- речовини, які призначені стримувати заворушення (як метод ведення війни);
- гербіциди, якщо вони застосовуються як метод ведення війни та:
а) якщо являють собою заборонену хімічну зброю;
б) якщо являють собою заборонену біологічну зброю;
в) якщо вони застосовуються для знищення рослинності, що не є метою військових дій;
г) якщо вони можуть спричинити випадкові значні втрати життя з числа цивільного населення, поранення серед цивільних осіб, пошкодження цивільних об’єктів чи можуть поєднувати такі наслідки, які значно перевищують бажані результати поточних військових дій;
e) якщо вони можуть завдати довготривалої, масштабної і серйозної шкоди навколишньому природному середовищу [12, с. 29-30].
Задля того, щоб запобігти надмірним стражданням, невиправданим жертвам серед цивільного населення, заподіянню довгострокової шкоди навколишньому природному середовищу, шляхом здійснення воєнних дій, для сторін конфлікту встановлюються додатково такі заборони й обмеження:
- убивати, а також завдавати поранень цивільним особам;
- убивати, а також завдавати поранень особам, що втратили боєздатність. Під «небоєздатною» слід розуміти особу, яка: перебуває під контролем супротивника; явно виражає бажання здатися у полон; непритомна чи будь-яким іншим способом виведена із строю через поранення або хворобу, внаслідок чого уже не здатна оборонятися. При цьому, необхідно, щоб ця особа утримувалася від ворожих дій та не намагалася втекти;
- убивати чи завдавати поранень парламентеру;
- здійснювати напади на осіб, що зазнають корабельної аварії, покидають підбитий літальний апарат на парашуті та які не здійснюють жодних ворожих дій;
- забороняється застосовувати силу щодо осіб, на яких не поширюється захист від прямих нападів військових, якщо у за даних обставин це явно перевищує необхідну військову мету;
- забороняється примушування осіб, яких захищає МГП, брати безпосередню участь у збройному конфлікті;
- не дозволяється віддавати накази «не залишати нікого живим»;
- захоплення заручників;
- здійснювати віроломство (тобто, маскування під осіб, які перебувають під особливим захистом заради несподіваного нападу);
- використовувати емблему Червоного Хреста чи інших міжнародних гуманітарних організацій, розпізнавальні знаки цивільної оборони, міжнародні спеціальні знаки небезпечних об’єктів, а також інші подібні знаки та сигнали не за призначенням;
- використовувати незаконно розпізнавальні емблеми ООН;
- здійснювати напади невибіркового характеру, до яких відносяться:
а) які не були спрямованими на конкретні військові об’єкти;
б) із застосуванням методів ведення військових дій, що не можуть спрямовуватися на конкретні воєнні об’єкти;
в) із застосуванням методів ведення військових дій, наслідки яких неможливо чи складно обмежити;
- проводити напади невибіркового характеру, які можуть спричинити втрати серед цивільного населення чи такі збитки цивільним об’єктам, що вони будуть непорівнюваними відносно досягнених військових переваг над противником;
- здійснювати заходи терору серед цивільного населення;
- розповсюджувати голодування серед цивільного населення задля досягнення воєнних цілей;
- знищувати чи призводити до несправності об’єктів, які є необхідними для життєдіяльності цивільного населення;
- нападати на санітарні транспортні засоби, на медичні формування, що мають необхідні відмітні знаки та сигнали;
- проводити вогневе ураження будь-яких населених пунктів, храмів, домівок чи лікарень (якщо супротивник не використовує їх у воєнних цілях);
- віддавати на розграбування, грабувати населені пункти чи місцевості [11].
При недодержанні вказаних вимог стороною конфлікту вона притягується до міжнародно-правової відповідальності. МГП передбачає як індивідуальну відповідальність для фізичних осіб, так і зобов’язання для держави, що бере участь у збройному конфлікту.
Відповідно до норм звичаєвого МГП, держави зобов’язані розслідувати воєнні злочини, які були вчинені їхніми громадянами чи збройними силами, або ж на їхній території. Держави повинні, за наявності відповідних підстав, притягати до відповідальності осіб, які підозрюються у вчиненні подібних злочинів. На них також покладається обов’язок щодо розслідування інших воєнних злочинів, стосовно яких поширюється їхня юрисдикція, та, знову ж таки за наявності відповідних підстав, притягувати до відповідальності осіб, що підозрюються у вчиненні таких злочинів [12, с. 37-38]. Варто зазначити, що воєнні злочини, згідно із МГП не мають строку давності.
Держави зобов’язані максимально активно здійснювати співпрацю задля сприяння розслідуванням воєнних злочинів і притягненню підозрюваних у вчиненні таких злочинів осіб до юридичної відповідальності.
Особи, які вчинили військовий злочин, можуть притягуватися до відповідальності як на міжнародному, так і на національному рівні.
Міжнародну відповідальність за вчинення військових злочинів регулює Римський статут міжнародного кримінального суду від 17.07.1998.
Відповідно до цього міжнародного нормативно-правового акту, повноваження Міжнародного кримінального суду обмежуються найсерйознішими злочинами, які викликають стурбованість усієї міжнародної спільноти. До таких злочинів належать: злочини проти людяності, здійснення геноциду, воєнні злочини та злочини агресії.
Згаданий суд здійснює свою юрисдикцію стосовно злочину агресії, як тільки-но буде прийнято положення, що містить визначення даного злочину та закріплює умови, за яких Суд здійснює юрисдикцію щодо злочинів агресії. Такі норми повинні узгоджуватися із відповідними положеннями Статуту ООН [13].
Міжнародний кримінальний суд має право здійснювати правосуддя, якщо держава ратифікувала Римський статут і якщо це держава:
• на території якої було вчинено злочинне діяння чи, коли злочин вчинено на борту морського чи повітряного судна, держава реєстрації даного морського чи повітряного судна;
• громадянином якої являється особа, що звинувачується у вчиненні злочину.
Навіть якщо держава не ратифікувала Римського статуту, вона може надати згоду на здійснення даним судом своєї діяльності на своїй території чи стосовно своїх громадян. Подібна ситуація склалася і з Україною.
За загальним правилом, держави-учасниці повинні співпрацювати з судом завжди, без будь-яких винятків чи затримок.
Держави-учасниці відповідно до положень згаданого Статуту всесторонньо співпрацюють з Судом в проведенні ним розслідування злочинів, що підпадають під юрисдикцію Суду, і здійсненні кримінального переслідування за ці злочини [13]. Подібна практика, попри численні плюси, містить і певні мінуси для України, адже при притягненні Росії до відповідальності міжнародним кримінальним судом, існує значна імовірність того, що вона не виконуватиме покладених судом зобов’язань, що похитне довіру міжнародної спільноти до інституції в цілому.
Так, військовослужбовці й працівники Збройних Сил України за порушення положень МГП можуть притягуватися до дисциплінарної або до кримінальної відповідальності. Відповідальність військовослужбовців-громадян України за вчинення злочинів, пов’язаних із порушенням положень МГП, закріплена у КК України. Зокрема, захисту норм гуманітарного права присвячені положення Розділу XIX (статті 433 «Насильство над населенням в районі воєнних дій», 434 «Погане поводження із військовополоненими», 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Кристала та зловживання нею») та Розділу XX (статті 436 «Пропаганда війни», 437 «Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни», 438 «Порушення законів і звичаїв війни», 439 «Застосування зброї масового знищення», 441 «Екоцид», 442 «Геноцид», 447 «Найманство» тощо) [14].
Такий «подвійний» механізм захисту жертв війни зі сторони міжнародного права та національного законодавства повинен забезпечити більш якісне виконання норм МГП. Проте, не завжди велика кількість обмежень та настанов гарантують повний захист жертв війни.
Література:
1. Жертви війни – Енциклопедія Сучасної України. URL: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=19082
2. Міжнародне гуманітарне право. Посібник / О.О. Войтенко, М.М. Гнатовський, Т.Р. Короткий, А.О. Кориневич, В.М. Лисик, О.Р. Поєдинок, Н.В. Хендель ; за ред. Т.Р. Короткого. Київ-Одеса : Українська Гельсінська спілка з прав людини, Фенікс, 2017. 145 с.
3. Сенаторова О.В. Права людини і збройні конфлікти: навчальний посібник. Київ : ФОП Голембовська О.О., 2018. 208 с.
4. Зубко А.О. Принципи ведення воєнних дій. Міжнародний науковий журнал «Інтернаука». Юридичні науки. 2018. 1 том. № 21 (61). С. 51-54.
5. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I): Протокол ООН від 08.06.1977. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#o277
6. Справа «Ангелова проти Болгарії (Anguelova v. Bulgaria). Рішення Європейського суду з прав людини від 13.06.2002. Скарга № 38361/97. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-176550
7. Справа «Орхан проти Туреччини» (Orhan v. Turkey). Рішення Європейського суду з прав людини від 18.06.2002. Скарга № 25656/94. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-60509
8. Справа «Ірландія проти Великобританії» (Ireland v. the United Kingdom). Рішення Європейського суду з прав людини від 18.01.1978. Справа № 5310/71. URL: http://europeancourt.ru/resheniya-evropejskogo-suda-na-russkom-yazyke/irlandiya-protiv-soedinennogo-korolevstva-postanovlenie-evropejskogo-suda/
9. Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни: Конвенція ООН від 12.08.1949. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154
10. Бескоровайний С.Я. Види збройних конфліктів та їх правове регулювання. Юридична наука. Військове право. 2014. № 3. С. 116-126.
11. Про затвердження Інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України: Інструкція, Наказ Міністерства оборони України від 23.03.2017 № 164. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0704-17
12. Звичаєві норми міжнародного гуманітарного права / передм. Т.Р. Короткий, Є.В. Лук’янченко; вступ. стаття М.М. Гнатовський. Одеса : Фенікс, 2017. 40 с.
13. Римський статут міжнародного кримінального суду: Статут від 17.07.1998. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588
14. Кримінальний кодекс України: Закон від 05.04.2001 № 2341-III. URL: https://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
