Після Лютневої демократичної революції, в квітні 1917 р. створюється міліцейсько-військове формування – Вільне козацтво. Процес формування цієї правоохоронної структури мав спонтанний характер в період 1917–1918 років і мав на меті «оборону вольностей українського народу» та охорони громадського порядку від «банд збільшовичених дезертирів», оскільки міліція не спроможна була впоратися зі зростанням злочинності й хаосом. За висловом знаного політичного діяча Є.Х. Чикаленка, «республіка переходить в «ріжпубліку» [2, c. 21].
Окреслена наукова проблематика ставало предметом наукових студій ряду дослідників, з-поміж яких варто виокремити Є. Дурнова, О. Гаврилюка, В. Гриченка, Є. Зозуля. І. Логвиненка, Д. Швеця та ін. [1].
Метою наукового дослідження є розкрити особливості формування органів правопорядку за період УЦР на прикладі формування Вільного козацтва.
Слід наголосити. що координувало процес розбудови правоохоронних органів Генеральне секретарство внутрішніх справ (з січня 1918 р. – Міністерство внутрішніх справ) [4, с. 167]. Так, Декларацією Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 року на відомство внутрішніх справ було покладено боротьбу зі «всіма проявами безладдя та контрреволюційними замахами» [5, с. 8-9]. Основні завдання з охорони порядку покладалися на організації «Вільного козацтва» та міліцію [3, с. 32-33]. В умовах, коли центральні та місцеві органи влади і управління не мали реальних сил та можливостей для здійснення своїх повноважень, а заклики зупинити анархію та встановити порядок не давали позитивних результатів, основний засіб відновлення правопорядку очільники Центральної Ради вбачали у «демократичних органах місцевого самоврядування» [5, с. 9]. Генеральний секретаріат Української Народної Республіки 13 листопада 1917 р. прийняв Статут Вільного козацтва України, де були сформульовані мета й завдання цієї організації [2, c. 21]. Слід наголосити, що товариства Вільного козацтва мали виконувати завдання міліції, а саме – здійснювати охорону громадського порядку, захищати права громадян та їх власність. Основна мета прийняття Статуту полягала, по-перше, у встановленні централізованого керівництва процесом формування товариств Вільного козацтва та налагодженням контролю за їх діяльністю з боку вищих органів державного управління. Статут передбачав виборність усіх посадових осіб Вільного козацтва, проте і надавав суттєві повноваження Генеральному секретаріату. По-друге, визначалося місце товариств Вільного козацтва у системі місцевої влади та закріплювалися принципи, за якими товариства співіснували з іншими установами адміністративного управління. По-третє, за статутом, ніякої платні за охорону громадського порядку козаки не одержували [5, с. 9]. Тобто, проголошувався принцип утворення та існування товариств Вільного козацтва на громадських засадах.
Організація Вільного козацтва мала чітку структуру, основою якого була сотня, що складалася з мешканців одного села. Козаки сотні обирали старшину (сотника, писаря, скарбничого, хорунжого, бібліотекаря). Сотні однієї волості складали курінь, курені повіти – полк, а полки усієї округи об’єднувалися в кіш. У жовтні 1917 р. на Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва у Чигирині було обрано Генеральну раду, а функції отамана, – начальника Першого Українського Корпусу, перебрав на себе генерал П. Скоропадський [5, с. 9].
Товариства Вільного козацтва створювались за козацьким звичаєм у виді територіальної самооборони з виборною старшиною. Згодом цей досвід швидко поширився на Полтавську, Чернігівську, Херсонську та Волинську губернії. Слід наголосити, що у створенні загонів вільного козацтва були зацікавлені, насамперед, заможні верстви населення, хоча у деяких з них переважав бідняцький елемент.
Будь-які порушення дисципліни членами товариства карались козацьким судом, у якому панував колегіальний принцип розгляду справ у судах двох інстанцій:
1) сотенний суд (до компетенції суду першої інституції належали справи про пияцтва, бійки, сварки, обман, самовільну відсутність та інші незначні порушення);
2) курінний суд, що складався із обраних сотенних керівників як постійних членів і виборних – від кожної сотні по одному, і в компетенцію якого вхолили тяжкі провини. Рішення сотенного суду повідомлялося курінному отаману й доводилося до відома підсудного. Норми цього наказу надавали право засудженому оскаржити це рішення у курінному суді [5, с. 9].
Завданням товариства Вільного козацтва булла організація лекцій та курсів [2, c. 20]. Так, протягом останніх тижнів листопада 1917 року інструктори відділу з формування Вільного козацтва при Генеральному військовому комітеті двічі приїздили до Харкова, де виступали з інструктажем на з’їзді інструкторів Центральної Ради на Слобожанщині, Харківському з’їзді селянських спілок, роз’яснюючи принципи побудови та завдання організації Вільного козацтва. Це означало початок підготовки українських охоронців правопорядку в Харкові [2, c. 20-21].
Генеральний секретаріат Центральної Ради на своєму засіданні 12 грудня 1917 р. розглянув проект Тимчасового положення про губернських інспекторів міліції та питання про асигнування грошей на утримання інструкторів Вільного козацтва (планувадося асигнувати 90 тис. крб на утримання інструкторів Вільного козацтва).
Доцільно наголосити, що місцева адміністрація з побоюванням ставилася до Вільних козаків, на що, на жаль були і певні підстави. Павло Скоропадський був вимушений визнати, що «деякі сотні приймали характер розбійних організацій. На чолі останніх стояли усілякі авантюристи, що мали в тому особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитися чужим майном» [5, с. 10-11]. Водночас, поділяючи думку окремих науковців, варто визнати, що за своїми потенціальними можливостями організація Вільного козацтва за певних умов могла стати дієвим органом охорони правопорядку.
Підсумовуючи, слід наголосити, що залучення добровільних об’єднань до справи боротьби зі злочинністю та забезпечення громадського порядку не змогло системно вирішити цієї надзвичайно складної проблеми. Не спромоглася справитися із цим питанням і стихійно утворена міліційна система побудови правоохоронних органів, яка виникла після скасування Тимчасовим урядом у березні-квітні 1917 року царської жандармерії та поліції.
Література:
1. Дурнов Є.С. Організаційно-правові засади діяльності міліції УНР у період Української Центральної Ради та Директорії (1917–1921 рр.): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Київ, 2009. 22 с; Логвиненко І.А., Гавриленко О.А. Органи охорони громадського порядку в Україні доби Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.). Вісник Університету внутрішніх справ. 1998. Вип. 3–4. С. 126–137 та ін.
2. Гриченко В.А. Підготовка кадрів охоронців громадського порядку в добу Української революції (1917–1920 рр.). Право і безпека. 2017. № 1(64). С. 20-24.
3. Зозуля Є.В. Політико-правові підходи до організації системи національних правоохоронних органів періоду визвольних змагань 1917-1921 років. Вісник Донецького національного університету. 2012. Вип. 1. С. 208-211.
4. Ухач В.З. Історія держави і права України (конспекти лекції): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
5. Швець Д. В. Охорона громадського порядку в Україні часів національної революції (1917 – 1921 рр) : проблема організації та кадрового забезпечення. Тези виступів учасників Міжкафедрального круглого столу до Дня Соборності України (м. Харків, 20 січня 2017 р.). Харків : ХНУВС, 2017. С. 8-13.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
