Правильно організований державний апарат є невід'ємним атрибутом як виникнення, так і функціонування держави. Це підтверджує період Центральної Ради, який характеризується політичною нестабільностю та складним міжнародним і внутрішнім становищем.
Теоретичну основу дослідження становлять праці В.Кульчицького, В. Верстюка, В. Гончаренка та ін.
Метою наукової розвідки є проаналізувати особливості функціонування державного апарату за доби Української Центральної Ради.
Державний апарат Центральної Ради був диференційований відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавчим органом Української Центральної Ради була Мала Рада, створена у квітні 1917 року, яка діяла між її пленарними засіданнями.Спочатку існувала як виконавчий комітет УЦР. Після створення Генерального Секретаріату Комітет УЦР 6 липня 1917 року було перейменовано у Малу Раду. Мала Рада мала здійснювати підготовчі та, до певної міри, законодавчі функції між сесіями УЦР. На засіданнях Малої Ради обговорювали і готували проєкти рішень всіх найважливіших поточних політичних, економічних і військових питань, які пізніше затверджували на сесії УЦР.
Конституція Української Народної Республіки 1918 (прийнята в останній день перебування УЦР при владі – 29 квітня 1918) передбачала, що законодавча влада зосереджуватиметься в руках Всенародних зборів, а законодавча ініціатива належатиме Президії Всенародних зборів, фракціям та іншим об'єднанням депутатів, урядові, самоврядним місцевим установам та безпосередньо українським громадянам, які могли внести той чи той законопроект, зібравши під ним 100 тис. підписів [6].
26 червня 1917 року V сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, де Генеральний секретаріат іменувався «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою». Проте така оцінка щодо виконавчого органу викликає сумніви, бо і «де-юре», і «де-факто» не відповідала дійсності. Створення Генерального секретаріату знаменувало початок розмежування владних функцій. Центральна Рада зосереджувалась більше на стратегічно законодавчій діяльності, дедалі набувала рис парламентської інституції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу і поступово перетворювався у справжній український уряд. Зі створенням Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органа Української Центральної Ради для здійснення діловодних операцій в апараті управління на перших порах було сформовано 8 підрозділів (генеральних секретарств). Невдовзі, 27 червня 1917 р., у своїй першій декларації Генеральний секретаріат заявив про себе як про виконавчий орган Центральної Ради і поставив собі за мету «перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і аппаратами» [2]. 3 липня 1917 р. російський уряд своєю постановою офіційно затвердив Генеральний секретаріат як підпорядкований йому крайовий виконавчий орган Центральної Ради в Україні [2, с. 5]. Україну було визнано окремою територіально-адміністративною одиницею Російської республіки із своїм представницьким і виконавчим органом.
Пріоритетна роль відводилась органам місцевого самоврядування як втіленню ідеї дійсного народовладдя, яким необхідно було делегувати владу на місцях. Уряд УНР покладав великі надії на демократичні принципи побудови органів місцевого самоврядування, земельних і продовольчих комітетів, розглядаючи їх як готовий апарат для реалізації власної політики на місцях [2]. Але органи місцевого самоврядування не стали реальною підтримкою уряду через переважання в їх складі представників російських політичних партій, вороже налаштованих до української державності. Нормальному формуванню місцевої адміністрації й самоврядуванню заважала, наприклад, невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Крім того, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ані коштів, ані належних законних механізмів, ані силових можливостей для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.
Таким чином, еволюція статусу та структури представницьких та виконавчих органів доби Української Центральної Ради є яскравим прикладом вирішення проблем державотворчого процесу. Етапи її еволюції стверджують, що важливо і необхідно враховувати конкретні обставини при вирішенні питань щодо характеру державного устрою та функціональних повноважень відповідних гілок влади. Всебічний аналіз діяльності Центральної Ради стверджує, що саме вона поступово, але цілеспрямовано перетворювалася з координуючого центру діяльності політичних партій у представницькій орган Українського народу.
Література:
1. Ухач В.З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2020. 378 с.
2. Гай-Нижник П.П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917-1918 рр.). Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. К., «Рада», 2009. Вип. ХХІV. С.229-270.
3. Верстюк В.Ф. Склад і структура Української Центральної Ради. Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. К.: Інститут історії України НАН України, 2009. Вип. 4. С. 5-30.
4. С. Кульчицький Вплив війн і революцій ХХ ст. на історичну долю України. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. 2007. Вип. 17. С. 402-486.
5. Гончаренко В. Законодавчі органи в Українській Народній Республіці. Вісник Академії правових наук України. 2006. №2 (45). С. 61-71.
6. Кудлай О.Б. Комітет Української Центральної Ради, Мала Рада. Енциклопедія історії України: у 10 т. редкол. К.: Наук. думка, 2007. Т. 4. С. 485.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
