Світовий (зокрема і європейський) досвід переконує, що кожна країна будує інститут прокуратури з урахуванням національних інтересів, рівня розвитку суспільства, особливостей його правової системи. Статус і функції прокуратури навіть таких близьких ідеологічно і географічно країн, як Франція й Англія, кардинально різняться. Наприклад, в Англії, у різних її автономіях, взагалі функціонують три моделі прокуратури. Водночас, кардинальні відмінності від європейських моделей має прокуратура США, де Генеральний федеральний прокурор є одночасно міністром юстиції, тобто фактично належить до виконавчої гілки влади.
Аналіз світових моделей інституту прокуратури свідчить про різноманітність схем цього контрольно-наглядового органу, і наштовхує на висновок, що інститут прокуратури — це складний соціально-правовий феномен, який пройшов шлях становлення і трансформувався з традиційної французької моделі на різноманітні моделі в різних правових системах світу. Професор П. Діхтієвський теж обстоює позицію щодо віднесення прокуратури до судової системи, аргументуючи це тим, що повноваження прокуратури під час реалізації кожної з її конституційних функцій без винятку нерозривно тією чи іншою мірою пов’язані з судом. Водночас, вчений застерігає, що прокуратура має залишитися автономною структурою в межах цієї системи [87, с.105]. Тому, як пише вчений Ю. Дьомін, прокуратура та суд повинні бути незалежними один від одного, що у свою чергу сприятиме укріпленню законності та дасть змогу своєчасно реагувати на ті судові рішення, які зачіпають інтереси держави [88, с.55].
Підтримуючи позицію О. Михайленка, вважаємо, що без спеціального наукового-практичного прогнозування, включення органів прокуратури в систему судової чи виконавчої влади означає ліквідацію незалежності прокуратури, яка наразі розчинена в системі судових та інших органів, що знівелює її унікальність, альтернативи котрій не існує. «Штучне втягування прокуратури у судову систему, судову владу є небезпечним як для самої судової системи, так і для незалежності прокуратури, виконання нею своїх функцій, і принципово неправильним, бо науково не обґрунтовано, і, очевидно, недоречно» [97, с. 91]. Адже прокуратура нерідко ставала заручником у політичному протистоянні законодавчої та виконавчої гілок державної влади, внаслідок чого постійна зміна генеральних прокурорів стала майже звичною для українського суспільства [70, с. 11].
Література:
1. Діхтієвський П. Окремі питання взаємовідносин органів прокуратури Укаїни з іншими органами влади. Реформування органів прокуратури України : проблеми і перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конфер. Київ. 2006. С. 103—105.
2. Дьомін Ю. Проблеми реформування функцій прокуратури. Реформування органів прокуратури України : проблеми і перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конфер. Київ. 2006. С. 54—56.
3. Дьомін Ю. Проблеми реформування функцій прокуратури. Реформування органів прокуратури України : проблеми і перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конфер. Київ. 2006. С. 54—56.
4. Медведько О. Коментарі до законопроекту “Про внесення змін і доповнень до Конституції України” стосовно прокуратури. Реформування органів прокуратури України : проблеми і перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конфер. Київ. 2006. С. 9—14.
__________________
Науковий керівник: Шестопалов Роман Миколайович, к.ю.н., доцент, Міжрегіональна академія управління персоналом
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
