Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному судочинстві та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. Допустимість доказів, а також процедура визнання їх недопустимими з точки зору міжнародно-правового досвіду, в першу чергу, виражається у праві на справедливий судовий розгляд та реалізації презумпції невинуватості, які передбачені у міжнародних актах – Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Римському статуті Міжнародного кримінального суду.
У Конституції України, ч. 3 ст. 62, зазначено, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, які одержані незаконним шляхом, а також на припущеннях. Великим кроком до вирішення проблеми з питанням допустимості доказів стало закріплення в ст. 86 КПК України положення про те, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України. Відповідно визнаватись допустимими і використовуватись як докази в кримінальній справі можуть тільки такі фактичні дані, які одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Визначена в КПК України процесуальна форма отримання цих фактичних даних, яка виведена за межі поняття доказу, розкриває сутність допустимості доказів, що характеризується процедурою його отримання сторонами кримінального провадження. Допустимість доказів – це їх придатність для використання у кримінальному судочинстві за формальними ознаками.
За результатами оцінки доказів у нарадчій кімнаті, під час ухвалення судового рішення суддя виключає з кримінального провадження тільки ту частину доказів, які, як встановлено, отримані з істотним порушенням прав і свобод людини й визнані недопустимими. Якщо виключення цих доказів не вплине на переконливість решти доказів у кримінальному провадженні, суд на підставі цих доказів ухвалює рішення. Проте в практиці ЄСПЛ трапляються випадки, коли суд доходить висновку, що нове рішення, ухвалене у справі заявника, переважно знову ґрунтувалося на тих самих доказах, які були отримані з порушенням процесуальних прав заявника, та при цьому існували серйозні твердження, що всі визнавальні показання було отримано під примусом, а отже вони були «плодами отруйного дерева» (рішення у справі «Гефген проти Німеччини», п. 168 заяви № 22978/05, ECHR 2010). Зокрема, як заявник, так і інший підсудний заперечували свою причетність до вчинення злочину та скаржилися, що визнали свою вину під примусом. Виключення первинних визнавальних показань заявника з переліку доказів істотно підірвало аргумент ВС стосовно того, що його визнавальні показання та визнавальні показання іншого підсудного були послідовними й підтверджували одне одного. Більше того, обидва підсудних під час судового розгляду відмовилися від усіх своїх визнавальних показань. Решта доводів, наведених ВС на підтвердження обвинувального вироку щодо заявника, зокрема ґрунтувалися на результатах судових експертиз та єдиному речовому доказі (кейсі з ключами), посилання на які, як видається, не було вирішальним для результату провадження. Отже, визнання ВС заявника винним здебільшого ґрунтувалося на використанні доказів, отриманих у порушення Конвенції, як було встановлено у попередньому рішенні у справі «Яременко проти України» [2, C. 358].
Виокремлення у чинному законодавстві допустимості доказів є підтвердженням дотримання законодавчо визнаної процедури збирання, перевірки та оцінки доказів. Відповідність усім критеріям допустимості забезпечує можливість їх подальшого використання для підтвердження або спростування причетності особи до вчинення кримінального правопорушення, або інших обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Питання визначення конкретних правових наслідків визнання доказів недопустимими не є прямо врегульованим кримінальним процесуальним законодавством України. Ч. 2 ст. 86 КПК України містить вказівку на те, що недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.
Серед основних наслідків визнання доказів недопустимими у кримінальному судочинстві у кримінально-правовій доктрині традиційно відзначають такі: втрата ними юридичної сили, неможливість їх врахування при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмета доказування [1, C. 15; 2, С. 355; 3, С. 449]. Важливо відзначити, що правові наслідки залежать від істотності значення для кримінального провадження доказу, який визнаний недопустимим, і наданих суб’єкту оцінки повноважень. Наслідком визнання доказів недопустимими також може бути виключення посилання на такий доказ у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції [3, C. 449]. Згідно вимог п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України, мотивувальна частина вироку повинна містити докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів. Вважаємо, що за змістом цієї норми в мотивувальній частині як обвинувального, так і виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані як стороною обвинувачення, так і стороною захисту.
Визнання доказів недопустимими можливе на будь-якій стадії кримінального провадження, у кожній з яких процесуальний порядок вирішення цього питання може бути охарактеризований за схемою: 1) виявлення підстав для визнання доказу недопустимим; 2) ініціювання розгляду питання про визнання доказу недопустимим; 3) оцінка істотності допущених порушень норм кримінального процесуального закону при одержанні та фіксації доказу; 4) вирішення питання про визнання доказу недопустимим. У будь-якому випадку визнання доказів недопустимими виступає важливою кримінально-процесуальною санкцією, яка застосовується у випадку встановлення допущених при одержанні та фіксації доказів порушень кримінального процесуального закону як спосіб реагування на виявлені порушення [1, C. 17].
Враховуючи вищезазначене, безумовним залишається те, що в будь-якому випадку виключення недопустимого доказу також встановлює певні правові наслідки для доказової бази, суб’єктів кримінального процесу, визначає напрямки та межі обвинувачення, кримінального переслідування, застосування заходів процесуального примусу, впливає в цілому на рух кримінального провадження, а також на постановлення вироку та прийняття рішень в апеляційному та касаційному порядках.
Література:
1. Басай Н.М. Визнання доказів недопустимими в кримінальному процесі України: підстави, процесуальний порядок і правові наслідки : автореф. дис. … канд. юрид. наук зі спеціальності 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність». Одеса, 2012. 22 с.
2. Визнання доказів недопустимими в кримінальному провадженні: аналіз слідчої практики крізь призму судових рішень: монографія / В. Г. Дрозд, В. В. Бурлака, Л. В. Гаврилюк та ін.; Харків. нац. ун-т внутр. справ; Держ. наук.-досл. ін-т. Київ: 7БЦ, 2021. 425 с.
3. Смирнов В.А. Правові наслідки визнання доказів недопустимими: постановка проблеми. Юридична наука. 2020. № 2(104). С. 446–453.
__________________________
Науковий керівник: Черновський Олексій Костянтинович, доктор юридичних наук, професор, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
