Відповідно до Конституції України зміст і спрямованість діяльності держави визначають права, свободи людини і громадянина та їх гарантії, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3) [1]. Проаналізувавши дане положення, можна зробити висновок, що першочерговим завданням держави є створення дієвих правових механізмів, які сприятимуть утвердженню, реалізації та захисту прав людини та громадянина. Зважаючи на той факт, що держава зобов’язана захищати права та свободи осіб від порушень з боку будь-яких інших суб’єктів, справедливим є наявність в державі інструментів, які дозволяють притягнути до відповідальності її саму у разі вчинення порушення. Зокрема, одним із важливих інструментів в системі захисту прав осіб є законодавчо закріплена можливість притягнути державу до відповідальності за шкоду, завдану її органами влади або посадовими чи службовими особами.
Правові норми, які є підставами притягнення держави до деліктної відповідальності, прямо закріплені в Конституції України (ст. 56) та знаходять свою подальшу деталізацію в нормах Цивільного кодексу України (ст. 1173-1176), а також в спеціальних законодавчих актах, що поширюють свою дію на випадки завдання шкоди при особливих обставинах: до таких можна віднести Податковий кодекс України, що містить норми притягнення держави до відповідальності за шкоду, яка була завдана платнику податків неправомірним рішенням, дією чи бездіяльністю посадової або службової особи контролюючого органу (п. 21. 3 ст. 21) [2; 3]. Тобто, як можна побачити, національне законодавство є доволі розвинутим з точки зору правового регулювання притягнення держави до деліктної відповідальності. Проте, незважаючи на це, в законодавстві все одно є певні прогалини, які суттєво впливають на ефективність правового інституту деліктної відповідальності держави як інструменту захисту прав осіб.
Оскільки держава є публічним суб’єктом, то фінансування її діяльності здійснюється за рахунок бюджетних коштів. В положеннях Бюджетного кодексу України, а саме ст. 25, зазначено, що відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі публічними суб’єктами, до яких відноситься і держава, здійснюється у порядку, визначеному законом [4]. Однак, на сьогоднішній день немає законодавчого акту, який би визначав такий порядок. Відсутність такого законодавчого акту суттєво впливає на рівень захисту прав та свобод осіб, зокрема, тому що посилання на закон, якого по факту немає, створює певну невизначеність у правовому регулюванні механізму притягнення держави до деліктної відповідальності, а відповідно зменшує ефективність даного правового інституту як інструмент захисту прав та свобод людини і громадянина. В свою чергу, це негативно позначається на рівні захисту таких прав та свобод в державі загалом.
Окрім вищезгаданої проблеми національного законодавства щодо правового регулювання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади або їх посадовими чи службовими особами, варто також навести іншу, на яку звертає увагу Куцин А. В., а саме: відсутність позасудових механізмів відшкодування такого виду шкоди [5, c. 46]. Науковець вказує, що на сьогоднішній день в Україні немає інституту позасудового, а тим більше добровільного, відшкодування шкоди, завданої особам органами державної влади або їх посадовими чи службовими особами, та немає концептуальних підходів, як такий механізм міг би функціонувати [5, c. 47]. Вважаємо правильним погодитися з думкою науковця щодо того, що відсутність позасудового механізму відшкодування шкоди, завданої органами державної влади або їх посадовими чи службовими особами, є проблемою правового регулювання даного інституту, адже дійсно, якщо б такий механізм існував та був закріплений на законодавчому рівні, то це б відкривало додаткову можливість відновити порушені права особи та отримати їй компенсацію за шкоду без необхідності звертатися до суду. Окрім того, що наявність такого механізму сприяла б підвищенню рівня захисту прав людини та громадянина, це також зменшило б навантаження на суди та могло б сприяти підвищенню рівня довіри громадян до державних органів та їх посадових осіб.
Підбиваючи підсумок, хотілося б зазначити, що, незважаючи на високу ефективність функціонування в Україні інституту деліктної відповідальності держави, на сьогоднішній день в національному законодавстві існує низка проблемних питань щодо правового регулювання даного інституту, які суттєво впливають як на важливість деліктної відповідальності публічних суб’єктів як інструменту захисту прав і свобод людини та громадянина, так і в цілому на існуючу систему інструментів захисту таких прав і свобод. Вирішення таких проблем покращить правове регулювання інституту деліктної відповідальності публічних суб’єктів загалом і держави, зокрема. Це, в свою чергу, зміцнить захист прав та свобод людини і громадянина в державі.
Література:
1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Дата оновлення: 01.01.2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text (дата звернення: 02.11.2023).
2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Дата оновлення: 05.10.2023. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 02.11.2023).
3. Податковий кодекс України: Закон України від 02.12.2010 р. № 2755-VI. Дата оновлення: 03.09.2023. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text (дата звернення: 02.11.2023).
4. Бюджетний кодекс України: Закон України від 08.07.2010 р. № 2456-VІ. Дата оновлення: 13.09.2023. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2456-17#Text (дата звернення: 02.11.2023).
5. Куцин А. В. Відшкодування шкоди, завданої державою, органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Часопис цивілістики. 2017. Випуск 23. С. 45-48. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chac_2017_23_12 (дата звернення: 03.11.2023).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
