Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права (далі – МГП) та, зокрема, Третьої Женевської конвенції (Далі – ІІІ ЖК), військовополонені «перебувають під владою ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, які взяли їх у полон» [2]. Таким чином, повна відповідальність за поводження із військовополоненими та забезпечення їх прав цілком покладається на сторону конфлікту, що здійснює затримання.
Встановлюється, що військовополонені мають право на гуманне поводження та повагу до своєї честі та гідності за будь-яких умов та обставин. Військовополонений не має розглядатись в якості злочинця, оскільки він є військовозобов’язаним, що виконував свій воєнний обов’язок та військову присягу власній державі. Відповідно, якщо військовополонений під час участі у збройному конфлікті дотримувався встановлених законів та звичаїв ведення війни, його не може бути притягнуто до будь якої форми відповідальності.
Держава, що тримає в полоні, повинна ставитися до всіх полонених неупереджено, без будь-якої з форм дискримінації на тлі расової, релігійної, громадянської чи політичної ознаки. При цьому допускається встановлення певного привілейованого режиму розміщення, зважаючи на військове звання, стать, вік, стан здоров’я або професійну кваліфікацію полоненого. Крім того МГП за будь яких умов забороняє вчинення діянь, що можуть спричинити смерть або загрозу здоров’ю полоненого (нанесення тілесних ушкоджень, проведення медичних чи наукових експериментів), а також застосування будь яких форм насильства, залякування, образ та погроз.
Держава, що здійснює затримання, в праві здійснити обмеження пересування військовополонених, проте не допускається їх утримання в місцях позбавлення волі, слідчих ізоляторах або у виправних установах, окрім випадків, коли це необхідно з метою їх охорони здоров’я або при застосуванні дисциплінарних стягнень. Місця інтернування мають розміщуватись на суходолі на значній відстані від районів, де ведуться активні бойові дії, або місць, перебування в межах яких може бути шкідливим чи небезпечним для здоров’я.
Для захисту від прямих нападів, можливих бомбардувань, або інших побічних наслідків воєнних дій табори мають бути промарковані літерами «PW» (абревіатура від англ. – prisoner of war) або «PG» (фр.). Маркування має бути достатньо великого розміру та виділене яскравим кольором задля кращої видимості. Про місце розташування табору має бути повідомлено сторону противника.
Кожен табір перебуває під керівництвом офіцера зі складу регулярних збройних сил держави, що здійснює інтернування; він же несе відповідальність за дотримання норм МГП відносно розміщених в таборі військовополонених. Всі накази, віддані полоненим, мають доводитись до них зрозумілою мовою. Окрім вищезазначеного, на території табору в загальному доступі мають бути розміщені тексти ІІІ ЖК та інших укладених між воюючими сторонами спеціальних угод та картелей.
Протягом усього періоду затримання військовополонені зобов’язані дотримуватись таборової дисципліни. Допускається вживання необхідних заходів, для превенції задля придушення можливих масових заворушень, здійснення втечі та будь яких інших актів непокори. Проте застосування зброї в разі здійснення спроби втечі, є крайньою мірою, і перед здійсненням пострілів завжди необхідно здійснити попереднє попередження.
Держава, що здійснює інтернування, зобов’язана забезпечити військовополонених їжею, водою, теплим приміщенням, необхідним одягом та безоплатною медичною допомогою, беручи до уваги особливості місцевого клімату. Розміщення має бути в умовах, подібних до умов розміщення осіб зі складу збройних сил власної держави. Для військовополонених жіночої статі обладнуються окремі спальні та санітарно-гігієнічні приміщення. Полоненим дозволяється закуповувати за особисті кошти додаткові продукти харчування, мило, тютюн за ринковими цінами.
Медичний огляд проводиться не рідше одного разу на місяць, а необхідна медична допомога, переважно, надається персоналом воюючої сторони, до якої належать військовополонені, крім того, в разі можливості, медичний персонал має бути тієї ж національності, що й полонені. Задля забезпечення даної мети медичний персонал та представники духовенства ворожих збройних сил можуть бути затримані, крім того держава що тримає в полоні має право вимагати від них виконання їхніх медичних і духовних обов’язків в інтересах своїх захоплених співвітчизників.
Працездатні військовополонені можуть бути залучені до праці в якості робочої сили з врахуванням їх віку, статі, військового звання, а також фізичного стану. Як правило, офіцери не залучаються до примусової праці, а військовослужбовці унтерофіцерського та сержантського складу можуть виконувати лише наглядові функції. Проте зазначені військовослужбовці можуть, в разі бажання, звернутися з клопотанням підбору їм відповідної роботи.
Не допускається залучення військовополонених до робіт військового характеру, або робіт в металургійній, машинобудівній та хімічній промисловості, які можуть розглядатися в якості значного внеску в укріплення обороноздатності ворожої сторони. Крім цього під заборону підпадає залучення полонених до принизливих, шкідливих для здоров’я, або небезпечних робіт, наприклад, розмінування території, або знешкодження вибухових пристроїв (за винятком наявності добровільної згоди полоненого на виконання таких робіт).
Умови праці повинні бути адекватними у контексті розміщення, забезпечення продуктами харчування, необхідним одягом та обладнанням; вони не повинні бути гіршими, ніж ті, якими користуються громадяни держави, що здійснює затримання, в разі виконання подібних робіт, зокрема щодо тривалості робочого дня, аспектів безпеки та охорони праці [1, с. 209].
Усі військовополонені мають право отримувати від держави, що здійснює затримання, справедливу грошову винагороду за виконання робіт, а також щомісячний аванс, пропорційний грошовому забезпеченню у відповідності їх званню у власній державі походження. Також оплаті підлягає робота, що полягає у виконанні обов’язків духовним та медичним персоналом, що здійснюються відносно своїх бойових побратимів. Окрім вищезазначеного, полоненим дозволяється отримання грошових переказів, проте держава в праві обмежити максимальну суму коштів, яку вони можуть мати при собі.
МГП значну увагу приділяє можливості військовополонених підтримувати зв’язок із зовнішнім світом, а особливо з власними родинами та державою. Тому вимагається надання можливості надіслати повідомлення про перебування в полоні своїй родині та Центральній агенції з розшуку Міжнародного комітету червоного хреста, інформуючи їх про факт затримання, стан здоров’я. Крім цього, протягом усього періоду інтернування полоненим дозволяється надсилати та отримувати листи (картки, телеграми), посилки а також здійснювати телефонні дзвінки та надсилати електронні повідомлення через мережу Інтернет. При цьому кореспонденція, посилки або відправлення, можуть бути перевірені як державою, з якої здійснюється відправлення, так і державою, куди надходять вказані відправлення [1, с. 211].
Крім того, представникам Міжнародного комітету червоного хреста має надатись безперешкодний доступ до всіх місць утримання військовополонених. Їм має бути забезпечена можливість проведення безперешкодних бесід з полоненими без свідків та на власний розсуд визначати місця, які делегати бажають відвідати. Тривалість та частота подібних інспекцій не можуть обмежуватись, або заборонятись. Подібні обмеження допускаються виключно в разі крайньої військової необхідності, і розглядається в якості виняткового та тимчасового заходу.
Література:
1. Мельцер Нільс. Міжнародне гуманітарне право. Загальний курс. Женева. МКЧХ, 2020. 397 с.
2. ІІІ Женевська конвенція «Про поводження з військовополоненими» від 12 серпня 1949 року URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_153#Text
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
