За висловлюванням одного із класиків римської юриспруденції Павла: fides buena contraria est fraudi et dolo – «добросовісність протилежна обману і наміру» (D. 17.2.3.3) [3].
І хоча поняття та функції добросовісності не можна зводити тільки до протидії недобросовісності, слід відмітити, що римське право знало недобросовісну процесуальну поведінку і здійснювало процесуальні заходи боротьби щодо неї, у тому числі за допомогою категорій добросовісності і справедливості.
Ці заходи щодо протидії недобросовісній процесуальній поведінці, які застосовувалися в цивільному процесі, можна вважати одним із успішних напрямів розвитку римської правової думки і законодавства.
Перш за все, слід визначати види недобросовісної процесуальної поведінки в римського приватному праві, про які нам кажуть вчені-романісти на підставі вивчення джерел римського права.
Яскравим прикладом недобросовісної процесуальної поведінки є категорія calumnia, яка охоплювала недобросовісну поведінку сторони як під час порушення справи, так і під час її судового розгляду. Як зазначав Є. В. Васьковський, у джерелах римського права недобросовісне використання процесуальних прав носить загальну назву кляузи. У загальну назву «кляузи» calumnia входили: 1) процесуальна неправда, тобто завідомо невірні фактичні повідомлення і твердження (mendacium); 2) завідомо неправомірні вимоги (improba petitio) і 3) навмисне вживання дозволених засобів із метою сповільнення або утруднення провадження (fraus, frustratio) [1, с. 670].
Гай приводить цікаве свідчення, про осіб, які «неправдиво подають позов (calumniatores), оскільки вони шляхом обману і зволікання мучать інших позовами; звідси походить і слово «хитрощі» (cavillatio)» (D.50.16.233) [3].
Головними засобами проти процесуальної недобросовісності були штраф та присяга, і першу згадку про їх появу можна знайти у свідченнях Гая про легісакційний процес (G.I.4.13) [2].
При цьому саме штраф розглядався як основний в силу економічного ефекту від застосування, а присягу скоріше розглядали як попереджувальний захід. Крім того, міг використовуватися поширений у ІІ ст. н. е. спеціальний субсидіарний позов - аctio doli, який був спрямований проти будь-якого умислу, у тому числі щодо затягування або саботування (зриву) процесу (так званий «процессуальный dolus») [4, с. 156], який у період існування формулярного процесу міг мати негативний громадянський наслідок для сторони, що програла, а саме: безчестя (infamnia).
Вказане твердження відповідає свідченням Гая «[вже давнє право вважало за необхідне приборкувати легковажне вчинення позовів], то грошовим штрафом, то святістю клятви» (G.I.4.171) [2], що, на нашу думку, сказано щодо відповідача, який подає зустрічний позов (G.I.4.172) [2], оскільки далі Гай вказує, що «недобросовісність позивача … приборкується або позовом про наклеп, або зустрічним позовом, або клятвою, або рестипуляцією» (G.I.4.174) [2].
Штраф існував у різних формах і його розмір міг становити від 10 відсотків від суми позову у випадку безпідставного позову (G.I.175,177) [2], причому не бралась до уваги навіть добросовісність позивача, оскільки заявлений відповідачем зустрічний позов мав наслідком для позивача більш суворе покарання (G.I.4.178) [2].
Крім того, Гай свідчить, що позивач, який програв справу, отримував штраф рестипуляції, тобто мав сплати той самий розмір штрафу, який сам вимагав по первісному позову від відповідача (G.I.180, 181) [2].
За свідченням І. Б. Новицького та І. С. Перетерського, відповідач, який безпідставно заперечував вимоги позивача, платив штраф і був присуджений у подвійному розмірі вимоги – cum роena. У деяких випадках його примушували до укладення додаткової штрафної угоди, за якою він, у разі свого присудження, мав приплатити частину спірної суми, зазвичай третину – за позовом, спрямованим на вимогу певної суми позики, а за договором підтвердження боргу – половину суми боргу (G.I.4.171) [8, с. 80].
В деяких видах позовів штрафи для відповідачів були в чотири рази більше ніж первісна суми винагороди (G.I.4.173) [2], що свідчить про непропорційну відповідальність для позивачів і відповідачів.
Також І. Б. Новицький та І. С. Перетерський вважають, що у візантійському праві штрафи майже зовсім зникли і зберігся тільки штраф у подвійному розмірі щодо відповідача, особливо коли позов був, наприклад, на користь церковних і богоугодних установ. Зникнення штрафів пояснюється заміною їх покладанням на сторону, що програла, судових витрат [8, с. 82].
Але аналіз відповідного фрагменту Інституцій Юстиніана (І.І.4.16.1), показує, що у екстаординарному процесі часів Юстиніана штрафи були замінені на присягу лише у «позові про наклеп, який вийшов із вжитку» і при цьому все рівно у випадку програшу «нечесний сперечальник був змушений сплатити своєму супротивнику і збиток, і судові витрати» [8, с. 367].
Іншим засобом протидії недобросовісній процесуальній поведінці була присяга, яка давалась на початку процесу (загальна) або перед певною процесуальною дією (спеціальна) і відмова її принести мало наслідком позбавлення особи права на цю дію. З часів Юстиніана загальна присяга стало обов’язковою не тільки для сторін, а навіть і для представників: адвокати присягались застосовувати усі засоби, щоб довести законність і справедливість вимог своїх клієнтів, і мусили відмовитись від представництва, коли бачили нечесність або безперспективність процесу [1, с. 671].
Також назва другого титулу дванадцятої книги Дигестів визначала дві форми присяги: «добровільну, або необхідну, або судову». Добровільна присяга застосовувалась для вирішення спорів на підставі угоди сторін (D.12.2.1.) [3] на різних стадіях процесу. Той хто пропонує іншому принести присягу, сам повинен принести присягу про відсутність наклепу (D.12.2.34.4.) [3], тобто підтвердити, що діє добросовісно. Необхідна присяга мала місце на вимогу претора для відповідача, (D.12.2.34.6.) [3], при цьому надавалась альтернативна можливість замість цього сплати гроші, але існувало правило, що у разі відмови позивача принести присягу, запропоновану відповідачем, претор міг не дати такій особі формулу позову (D.12.2.34.7.) [3].
Цікаве питання щодо відповідальності за неправдиву присягу.
І. Р. Медведєв вважає, що за лжеприсягу римське право в різний час передбачало різну відповідальність – від майнової до особистої, тобто штраф або фізичне покарання [6, с. 59]. Але Інституції Гая (крім вже вказаного (G.I.4.13) [2] та Дигести, такого не містять, а фізичне покарання різками (D.12.2.13.6.) [3] стосувалися конкретного випадку, коли боржник дав клятву генієм (духом) принцепса, і був за це покараний особистим рескриптом імператора.
Крім того, слід зазначити, що саме шляхом принесення присяги особа свідчила про свою добросовісність.
При цьому Ф. П. Шульженко , І. М. Шаркова, О. О. Гайдулін, наводячи свідчення Марціана (D.12.3.5) зазначають, що присяга, що стосувалась оцінки предмету спору, застосовувалась не тільки у судочинстві доброї совісті, але й при розгляді речових позовів, і позовів про пред’явлення предмету спору, і у позовах actio stricti iuris (D.12.3.5.4) [9, с. 259], але при цьому вартість, яка розраховувалась у присяги по судових справах доброї совісті співвідносилась з вартістю речі саме на момент винесення рішення (D.13.6.3.2) [3].
І. Р. Медведєв відмічає, що римське право виробило розгалужену систему присяг, які за умови їхнього належного і доречного використання істотно впливали на результат судового спору, з урахуванням їх релігійної складової, але вищевказаний автор зазначає, що в праві Стародавнього Риму вони посідали невелике, але дуже важливе місце, справляючи знаковий вплив на механізм вирішення цивільних спорів [6, с. 60-61].
Таким чином, зачепивши порядок розгляду і вирішення цивільних справ, концепти добросовісності визначили й характер контрзаходів, спрямованих на забезпечення нормального перебігу судового процесу.
Список літератури:
1. Васьковский Е. В. Курс гражданского процесса. Москва: Издание Бр. Башмаковых, 1913. Т. 1. 691 с.
2. Гай. Институции. Книга IV. ИСТОРИЯ ДРЕВНЕГО РИМА. URL: https://ancientrome.ru/ius/i.htm?a=1446004000 (дата звернення: 11.05.2024).
3. Дигесты Юстиниана. Яков Кротов. Опыты. URL: http://krotov.info/acts/06/2/corp_yust_01.htm (дата звернення: 05.05.2024).
4. Дождев Д. В. Римское частное право : учебник. Москва : Издательская группа Норма Інфра-М, 2000. 784 с.
5. Институции Юстиниана / ред.: Л. Л. Кофанова, В. А. Томсинова ; пер. с лат. Д. Расснера. Москва : Зерцало, 1998. 400 с.
6. Медведев И. Р. О науке гражданского процесса: эссе. Ответственность сторон за ложные объяснения в суде. Москва: Волтерс Клувер, 2006. 304 с
7. Памятники римского права: Законы ХII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. Москва: Зерцало, 1997. 608 с.
8. Римское частное право: учебник / под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. Москва: Юристъ, 1999. 544 с.
9. Шульженко Ф. П., Шаркова І. М., Гайдулін О. О. Морально-правові принципи доброчесності та добросовісності: генеза та парадигма сучасної рецепції : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2024. 428 с.
____________________
Науковий керівник: Тимченко Геннадій Петрович, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
