:: LEX :: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕДОБРОСОВІСНУ ПРОЦЕСУАЛЬНУ ПОВЕДІНКУ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ
UA  RU  EN
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Редакційна колегія. ГО «Наукова спільнота»
  Договір про співробітництво з Wyzsza Szkola Zarzadzania i Administracji w Opolu
  Архів

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 68)

Термін подання матеріалів

14 січня 2025

До початку конференції залишилось днів 24


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕДОБРОСОВІСНУ ПРОЦЕСУАЛЬНУ ПОВЕДІНКУ В РИМСЬКОМУ ПРАВІ
 
13.05.2024 10:59
Автор: Красовський Олег Олександрович, аспірант Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України
[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

За висловлюванням одного із класиків римської юриспруденції Павла: fides buena contraria est fraudi et dolo – «добросовісність протилежна обману і наміру» (D. 17.2.3.3) [3].

І хоча поняття та функції добросовісності не можна зводити тільки до протидії недобросовісності, слід відмітити, що римське право знало недобросовісну процесуальну поведінку і здійснювало процесуальні заходи боротьби щодо неї, у тому числі за допомогою категорій добросовісності і справедливості.

Ці заходи щодо протидії недобросовісній процесуальній поведінці, які застосовувалися в цивільному процесі, можна вважати одним із успішних напрямів розвитку римської правової думки і законодавства.

Перш за все, слід визначати види недобросовісної процесуальної поведінки в римського приватному праві, про які нам кажуть вчені-романісти на підставі вивчення джерел римського права.

Яскравим прикладом недобросовісної процесуальної поведінки є категорія calumnia, яка охоплювала недобросовісну поведінку сторони як під час порушення справи, так і під час її судового розгляду. Як зазначав Є. В. Васьковський, у джерелах римського права недобросовісне використання процесуальних прав носить загальну назву кляузи. У загальну назву «кляузи» calumnia входили: 1) процесуальна неправда, тобто завідомо невірні фактичні повідомлення і твердження (mendacium); 2) завідомо неправомірні вимоги (improba petitio) і 3) навмисне вживання дозволених засобів із метою сповільнення або утруднення провадження (fraus, frustratio) [1, с. 670].

Гай приводить цікаве свідчення, про осіб, які «неправдиво подають позов (calumniatores), оскільки вони шляхом обману і зволікання мучать інших позовами; звідси походить і слово «хитрощі» (cavillatio)» (D.50.16.233) [3].

Головними засобами проти процесуальної недобросовісності були штраф та присяга, і першу згадку про їх появу можна знайти у свідченнях Гая про легісакційний процес (G.I.4.13) [2].

При цьому саме штраф розглядався як основний в силу економічного ефекту від застосування, а присягу скоріше розглядали як попереджувальний захід. Крім того, міг використовуватися поширений у ІІ ст. н. е. спеціальний субсидіарний позов - аctio doli, який був спрямований проти будь-якого умислу, у тому числі щодо затягування або саботування (зриву) процесу (так званий «процессуальный dolus») [4, с. 156], який у період існування формулярного процесу міг мати негативний громадянський наслідок для сторони, що програла, а саме: безчестя (infamnia).

Вказане твердження відповідає свідченням Гая «[вже давнє право вважало за необхідне приборкувати легковажне вчинення позовів], то грошовим штрафом, то святістю клятви» (G.I.4.171) [2], що, на нашу думку, сказано щодо відповідача, який подає зустрічний позов (G.I.4.172) [2], оскільки далі Гай вказує, що «недобросовісність позивача … приборкується або позовом про наклеп, або зустрічним позовом, або клятвою, або рестипуляцією» (G.I.4.174) [2]. 

Штраф існував у різних формах і його розмір міг становити від 10 відсотків від суми позову у випадку безпідставного позову (G.I.175,177) [2], причому не бралась до уваги навіть добросовісність позивача, оскільки заявлений відповідачем зустрічний позов мав наслідком для позивача більш суворе покарання (G.I.4.178) [2]. 

Крім того, Гай свідчить, що позивач, який програв справу, отримував штраф рестипуляції, тобто мав сплати той самий розмір штрафу, який сам вимагав по первісному позову від відповідача (G.I.180, 181) [2]. 

За свідченням І. Б. Новицького та І. С. Перетерського, відповідач, який безпідставно заперечував вимоги позивача, платив штраф і був присуджений у подвійному розмірі вимоги – cum роena. У деяких випадках його примушували до укладення додаткової штрафної угоди, за якою він, у разі свого присудження, мав приплатити частину спірної суми, зазвичай третину – за позовом, спрямованим на вимогу певної суми позики, а за договором підтвердження боргу – половину суми боргу (G.I.4.171) [8, с. 80]. 

В деяких видах позовів штрафи для відповідачів були в чотири рази більше ніж первісна суми винагороди (G.I.4.173) [2], що свідчить про непропорційну відповідальність для позивачів і відповідачів.

Також І. Б. Новицький та І. С. Перетерський вважають, що у візантійському праві штрафи майже зовсім зникли і зберігся тільки штраф у подвійному розмірі щодо відповідача, особливо коли позов був, наприклад, на користь церковних і богоугодних установ. Зникнення штрафів пояснюється заміною їх покладанням на сторону, що програла, судових витрат [8, с. 82]. 

Але аналіз відповідного фрагменту Інституцій Юстиніана (І.І.4.16.1), показує, що у екстаординарному процесі часів Юстиніана штрафи були замінені на присягу лише у «позові про наклеп, який вийшов із вжитку» і при цьому все рівно у випадку програшу «нечесний сперечальник був змушений сплатити своєму супротивнику і збиток, і судові витрати» [8, с. 367].

Іншим засобом протидії недобросовісній процесуальній поведінці була присяга, яка давалась на початку процесу (загальна) або перед певною процесуальною дією (спеціальна) і відмова її принести мало наслідком позбавлення особи права на цю дію. З часів Юстиніана загальна присяга стало обов’язковою не тільки для сторін, а навіть і для представників: адвокати присягались застосовувати усі засоби, щоб довести законність і справедливість вимог своїх клієнтів, і мусили відмовитись від представництва, коли бачили нечесність або безперспективність процесу [1, с. 671]. 

Також назва другого титулу дванадцятої книги Дигестів визначала дві форми присяги: «добровільну, або необхідну, або судову». Добровільна присяга застосовувалась для вирішення спорів на підставі угоди сторін (D.12.2.1.) [3] на різних стадіях процесу. Той хто пропонує іншому принести присягу, сам повинен принести присягу про відсутність наклепу (D.12.2.34.4.) [3], тобто підтвердити, що діє добросовісно. Необхідна присяга мала місце на вимогу претора для відповідача, (D.12.2.34.6.) [3], при цьому надавалась альтернативна можливість замість цього сплати гроші, але існувало правило, що у разі відмови позивача принести присягу, запропоновану відповідачем, претор міг не дати такій особі формулу позову (D.12.2.34.7.) [3].

Цікаве питання щодо відповідальності за неправдиву присягу. 

І. Р. Медведєв вважає, що за лжеприсягу римське право в різний час передбачало різну відповідальність – від майнової до особистої, тобто штраф або фізичне покарання [6, с. 59]. Але Інституції Гая (крім вже вказаного (G.I.4.13) [2] та Дигести, такого не містять, а фізичне покарання різками (D.12.2.13.6.) [3] стосувалися конкретного випадку, коли боржник дав клятву генієм (духом) принцепса, і був за це покараний особистим рескриптом імператора.

Крім того, слід зазначити, що саме шляхом принесення присяги особа свідчила про свою добросовісність. 

При цьому Ф. П. Шульженко , І. М. Шаркова, О. О. Гайдулін, наводячи свідчення Марціана (D.12.3.5) зазначають, що присяга, що стосувалась оцінки предмету спору, застосовувалась не тільки у судочинстві доброї совісті, але й при розгляді речових позовів, і позовів про пред’явлення предмету спору, і у позовах actio stricti iuris (D.12.3.5.4) [9, с. 259], але при цьому вартість, яка розраховувалась у присяги по судових справах доброї совісті співвідносилась з вартістю речі саме на момент винесення рішення (D.13.6.3.2) [3].

І. Р. Медведєв відмічає, що римське право виробило розгалужену систему присяг, які за умови їхнього належного і доречного використання істотно впливали на результат судового спору, з урахуванням їх релігійної складової, але вищевказаний автор зазначає, що в праві Стародавнього Риму вони посідали невелике, але дуже важливе місце, справляючи знаковий вплив на механізм вирішення цивільних спорів [6, с. 60-61].

Таким чином, зачепивши порядок розгляду і вирішення цивільних справ, концепти добросовісності визначили й характер контрзаходів, спрямованих на забезпечення нормального перебігу судового процесу. 

Список літератури:

1. Васьковский Е. В. Курс гражданского процесса. Москва: Издание Бр. Башмаковых, 1913. Т. 1. 691 с.

2. Гай. Институции. Книга IV. ИСТОРИЯ ДРЕВНЕГО РИМА. URL: https://ancientrome.ru/ius/i.htm?a=1446004000 (дата звернення: 11.05.2024).

3. Дигесты Юстиниана. Яков Кротов. Опыты. URL: http://krotov.info/acts/06/2/corp_yust_01.htm (дата звернення: 05.05.2024).

4. Дождев Д. В. Римское частное право : учебник. Москва : Издательская группа Норма Інфра-М, 2000. 784 с. 

5. Институции Юстиниана / ред.: Л. Л. Кофанова, В. А. Томсинова ; пер. с лат. Д. Расснера. Москва : Зерцало, 1998. 400 с.

6. Медведев И. Р. О науке гражданского процесса: эссе. Ответственность сторон за ложные объяснения в суде. Москва: Волтерс Клувер, 2006. 304 с

7. Памятники римского права: Законы ХII таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. Москва: Зерцало, 1997. 608 с.

8. Римское частное право: учебник / под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. Москва: Юристъ, 1999. 544 с.

9. Шульженко Ф. П., Шаркова І. М., Гайдулін О. О. Морально-правові принципи доброчесності та добросовісності: генеза та парадигма сучасної рецепції : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2024. 428 с.

____________________ 

Науковий керівник: Тимченко Геннадій Петрович, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АЛІМЕНТНИХ ПРАВОВІДНОСИН
21.05.2024 09:29
АЛГОРИТМ ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ПОСАДОВОЇ (РОБОЧОЇ) ІНСТРУКЦІЇ
16.05.2024 18:54
ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ УЧАСНИКАМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
15.05.2024 10:42
ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЕМБРІОН» ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
09.05.2024 09:58




© 2006-2024 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


Наукова спільнота - інтернет конференції
Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки
Наукові конференції
Актуальні дослідження правової та історичної науки. Юридична лінія
 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше