Еволюція правового регулювання медіації у публічно-правових спорах є складним і багатогранним процесом, що відображає динамічні зміни у підходах до вирішення конфліктів у сучасних правових системах. Медіація, як альтернативний метод вирішення спорів, має значний потенціал для забезпечення ефективного, справедливого та економічно доцільного врегулювання публічно-правових спорів, що виникають між державними органами та приватними особами або між самими державними інституціями.
Історично медіація розвивалася в умовах переважно приватноправових відносин, однак поступово її застосування поширилося і на публічно-правову сферу. Це спричинено необхідністю оптимізації правосуддя, зниження навантаження на судову систему, а також прагненням досягнення більш гнучких і адаптованих до конкретних обставин способів врегулювання конфліктів. У цьому контексті виникає потреба в аналізі еволюції нормативно-правового регулювання медіації, зокрема у публічно-правових спорах, з метою виявлення тенденцій, проблем і перспектив її подальшого розвитку.
Особливу увагу приділено порівняльно-правовому аналізу підходів до регулювання медіації в різних правових системах, що дозволяє виявити загальні закономірності та специфічні особливості національних моделей. Дослідження також охоплює проблематику впровадження медіації в адміністративних, податкових, екологічних та інших видах публічно-правових спорів.
Результати дослідження мають практичне значення для вдосконалення законодавства та підвищення ефективності правозастосовної діяльності у сфері публічно-правових відносин. Висновки та рекомендації, що містяться у статті, можуть бути використані законодавцями, судовими органами, медіаторами та іншими учасниками процесу врегулювання публічно-правових спорів.
Таким чином, метою дослідження є наукове обґрунтування еволюції правового регулювання медіації у публічно-правових спорах, висвітлення ключових аспектів нормативного забезпечення та практичної реалізації цього інституту, а також формулювання рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики застосування медіації у публічно-правовій сфері.
Термін "медіація" походить від латинського слова "mediatio", утвореного від дієслова "mediare", що означає "виконувати функції посередника" або "бути посередником". Саме слово "mediare" має корінь "medius", який перекладається як "середній" або "посередній". Основна концепція медіації полягає у виступі в ролі посередника або фасилітатора між декількома сторонами. Термін "медіація" має давнє походження, оскільки використання посередників для вирішення спорів відоме з давніх часів. Історичні джерела свідчать про використання медіації ще у торгівлі фінікійців та у Вавилоні. У Стародавній Греції існувала практика залучення посередників, відомих як "proxenetas", а римське право, починаючи з кодексу Юстиніана, визнавало посередництво. Римляни застосовували такі визначення посередництва: internuncius, medium, intercessor, philantropus, interpolator, conciliator, interlocutor, interpres, mediator [1, с. 34].
Як засвідчують історичні джерела, медіація як метод вирішення спорів за участю нейтральних посередників виникла паралельно з становленням людини як соціальної істоти. Наукові дослідження давно виявили, що природа людини є внутрішньо суперечливою, що призводить до постійних конфліктів різного характеру. Незліченна кількість людських конфліктів ускладнюється аналогічно суперечливою структурою суспільства. З метою запобігання ескалації зазначених конфліктів, людські спільноти в процесі своєї еволюції розробляли різні механізми, методи та способи їх розв'язання. Аналіз цих інструментів та їх практичне застосування свідчать, що основною парадигмальною ознакою зазначених механізмів було не домінування однієї зі сторін конфлікту над іншою, а взаємовигідне вирішення спору в інтересах усіх учасників. За останніми даними історичної науки, ця парадигма врегулювання міжособистісних конфліктів залишалася домінуючою протягом приблизно ста тисяч років.
З появою п'ять-десять тисяч років тому природних (або субстанційних) державних утворень значних змін зазнала структура людських спільнот. Замість переважання горизонтальних зв’язків між індивідами та їхніми групами, які домінували в попередній історичний період, почали встановлюватися ієрархічні структури, що формувалися через публічно-владні механізми. У європейській цивілізації початок цього періоду ознаменувався утворенням Давньоримської імперії, що сталося на межі до нашої ери та нової ери. Однією з головних характеристик таких суспільств було інтегрування майже всього їхнього життєвого простору в природний стан, включаючи привласнення державою процесу вирішення людських конфліктів.
Внаслідок цього парадигма врегулювання конфліктів зазнала кардинальних змін. Вона почала формуватися за принципом "переможець-переможений". У такій ціннісній системі людина перетворювалася з суб’єкта на об’єкт конфліктних відносин, а суд став основним інструментом для вирішення публічно-правових спорів [2, с. 138].
Серед світових провідних держав слід зазначити, що у 1980-х роках у Сполучених Штатах Америки порушили питання про відокремлення видів медіації та характеристики різних моделей проведення медіаційних процедур. Наслідком таких дискусій стало визнання того, що, незважаючи на численні спільні риси різних видів медіації, можна визначити окремі її моделі. Ця класифікація враховує такі елементи, як особа медіатора, характер і тип спору, а також очікування сторін [3, с. 138].
Історія становлення руху за альтернативне вирішення спорів бере свій початок у 1976 році в Сполучених Штатах Америки, хоча сам термін з’явився ще в 60-х роках. Як зазначає Ю.П. Крисюк, під час національної конференції імені Р. Паунда, присвяченої питанням невдоволеності населення роботою системи правосуддя в США, було розроблено документи, що стали політичною основою руху за медіацію як в США, так і в інших країнах світу. Ця подія, відома як Паундська конференція, заклала фундамент для розвитку медіації [4, с. 155].
На теренах України питання ведення діалогу ретельно досліджував видатний український діяч, богослов, письменник, філософ, ректор Києво-Могилянської академії (1710-1716) Феофан Прокопович. Зокрема, у своїй праці "Логіка" він присвячує п’яту книгу питанням проведення диспуту під назвою «Про закони і правила належного ведення диспуту». За визначенням Прокоповича, диспут є процесом вирішення проблеми, яка з двох протилежних точок зору є беззаперечною, коли учасники аналізують стійкість основ кожної з них та правила, на яких вони ґрунтуються, розпочинаючи діалог. Один з учасників бере до уваги аргументи іншого, тоді як його опонент намагається спростувати антагоністичний принцип, або ж, навпаки, перший захищає свій принцип, а другий намагається його спростувати. У разі відсутності третьої незацікавленої сторони, яка б не підтримувала жодного з конфліктуючих боків, виникає справжня суперечка між прибічниками різних точок зору [5, с. 44].
У період Київської Русі значною мірою визначальним документом вважається Новгородська берестяна грамота, що зазначала можливість вирішення суперечок шляхом мирних процедур. Також у цей період виникла практика братерства, яка регулювала використання кровної помсти, що відбувалося в контексті розвитку слов'янської цивілізації та усвідомлення її негативних наслідків. Православна церква, що мала великий авторитет серед населення, часто виступала посередником у вирішенні конфліктів, представлених священиками. Ця процедура відома під термінами "посередництво" або "клопотання" [6, с. 208].
В історії України можна знайти численні традиції, пов’язані з позасудовим вирішенням спорів. Багато років тому на Запорізькій Січі проводилися важливі зібрання, зокрема військові ради, що мали форму колективних зборів. Обговорення питань на таких радах тривали доти, доки спільнота не досягала консенсусу, прийнятного для всіх учасників. Незважаючи на те, що посередництво було широко застосовуваним у суспільному житті України навіть у роки незалежності, його юридичне закріплення відбулося зовсім нещодавно.
Систематичне впровадження медіації в Україні розпочалося у 90-х роках як частина діяльності некомерційних громадських організацій, що дозволило гнучко шукати найбільш ефективні форми цієї практики. Для пострадянського простору ця ситуація була доволі сприятливою. Хоча у 1998 році в Україні було створено Національну службу посередництва і примирення (НСПП) з метою розвитку медіації, відсутність правової бази не стимулювала її подальший розвиток. Перші організації (групи медіаторів) були засновані у 1994 році. Перший досвід застосування медіації припадає на 1995-1997 роки. Завданням цього періоду було не лише перевірити на практиці, наскільки ця технологія застосовна в Україні, але й розробити механізми інтеграції медіації в існуючу систему вирішення конфліктів [7, с. 78-79].
Запровадження комплексу альтернативних засобів вирішення публічно-правових спорів, за твердженням багатьох фахівців у сфері адміністративного права, цілком відповідає сучасним тенденціям розвитку адміністративного права. Вони вказують на те, що адміністративна процедура, яка базується на абсолютній субординації та підкоренні між учасниками адміністративно-правових відносин, більше не задовольняє вимогам сучасної системи публічного управління. Наприклад, Б. Хохман зазначив, що в період директивного державного управління було би немислимо, щоб публічна адміністрація, яка виконувала майже всі державні владні функції, враховувала інтереси фізичних і юридичних осіб. Тоді вони мали підлеглий статус, але зараз перетворилися на клієнтів, що акцентує увагу на необхідності досягнення консенсусу між учасниками адміністративних процедур або між органами влади та приватними особами. На думку Хохмана, наслідком еволюції правового регулювання медіації у публічно-правових спорах має стати інтеграція її в державне управління, щоб забезпечити принципові зміни у здійсненні публічної влади в адміністративних провадженнях. Коли медіатор виступає посередником між адміністративними органами та приватними особами, адміністративний орган повинен не лише забезпечувати публічний інтерес і застосовувати закон, але й враховувати інтереси інших учасників процедури, незалежно від їхньої участі в медіації. Кінцевим результатом переговорів за участю медіатора може бути традиційний адміністративний акт, але часто результатом може стати спеціальний адміністративний контракт, який відображає процес узгодження його умов [8, c. 56].
Отже, внаслідок даного наукового дослідження проведено комплексний аналіз еволюції правового регулювання медіації у публічно-правових спорах, що дозволяє зробити ряд важливих висновків. По-перше, історичний розвиток інституту медіації свідчить про поступову інтеграцію цього альтернативного методу врегулювання спорів у правові системи різних держав. Зокрема, застосування медіації у публічно-правових відносинах пройшло через кілька етапів, починаючи від експериментальних проектів до широкомасштабного впровадження на законодавчому рівні.
По-друге, проведений порівняльно-правовий аналіз показав, що різні правові системи використовують свої підходи до регулювання медіації в публічно-правових спорах. У деяких країнах медіація вже закріплена як обов'язковий етап досудового врегулювання спорів, тоді як інші держави тільки починають інтегрувати цей інститут у свої правові системи. Це свідчить про необхідність обміну досвідом та кращими практиками між країнами з метою вдосконалення національних моделей регулювання.
По-третє, ефективність правового регулювання медіації у публічно-правових спорах значною мірою залежить від чіткого законодавчого закріплення процедури медіації, прав та обов'язків учасників, а також від наявності кваліфікованих медіаторів. Законодавчі ініціативи повинні спрямовуватися на створення сприятливих умов для розвитку медіації, включаючи фінансову підтримку, навчання медіаторів та підвищення правової культури населення.
Загалом, результати дослідження свідчать про значний потенціал медіації у публічно-правових спорах як інструменту для зниження конфліктності, підвищення ефективності правозастосовної діяльності та зміцнення довіри до державних інституцій. Рекомендації, сформульовані в статті, можуть бути корисними для законодавців, судових органів, медіаторів та інших учасників процесу врегулювання публічно-правових спорів. Подальші дослідження у цій сфері мають бути спрямовані на вдосконалення правових механізмів медіації та підвищення її ефективності в контексті національних правових систем.
Література:
1. Шинкар Т. І. Застосування медіації в адміністративному судочинстві: вітчизняний та зарубіжний досвід : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2017. 220 с.
2. Petro PATSURKIVSKYY, Ruslana HAVRYLYUK, Illia YURIICHUK. Mediation as an anthroposociocultural value. European Journal of Law and Public Administration. 2020, Volume 7, Issue 2, p. 137-150 https://doi.org/10.18662/eljpa/7.2/134
3. Gmurzyńska Ewa, Morek Rafał. Mediacje. Teoria i praktyka. Warszawa : Oficyna a Wolters Klumer business. 2014. 492 s
4. Крисюк Ю. П. Медіація як позасудовий спосіб вирішення спорів: історія впровадження в зарубіжних країнах і перспективи для України. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2016. Вип. 38(2). С. 154-157.
5. Огренчук Г. О. Правове регулювання застосування медіації при вирішенні цивільно-правових спорів. Дисертація на здобуття аукового ступеня к.ю.н. 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Київ, 2016. 213 с.
6. Токарева К. С. Етапи впровадження медіації. Прикарпатський юридичний вісник. Випуск 2 (23) Том 4, 2018. С. 208-212.
7. Petro Patsurkivskyy, Ruslana Havrylyuk. MEDIATION AS A WAY OF CONSTRUCTING SOCIAL REALITY (Chapter 8. S. 57-78) in book: Mediation in progress. Collection of articles by participants of the Mediation project: Training and Society Transformation / MEDIATS 599010-EPP-1-2018-1-NL-EPPKA2-CBHE-JP. 2022 155 s.
8. Hohmann B. The Role Of Alternative Dispute Resolution in the Administrative Procedure. Dakam’s international social sciences meeting conference proceedings (Istanbul, Turkey). 2017. Р. 53-58.
____________________
Науковий керівник: Гаврилюк Руслана Олександрівна, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри публічного права юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
