Отримання зразків для проведення експертиз у кримінальному провадженні є важливим етапом розслідування, що безпосередньо впливає на забезпечення правосуддя. Зважаючи на недоліки українського законодавства, що виявились в процесі правозастосування, вважаємо за доцільне та корисне проведення порівняльного аналізу зарубіжного досвіду з вітчизняним щодо даного питання з метою визначення позитивних практик та можливостей для вдосконалення останнього.
У ході розслідування кримінальних правопорушень для проведення експертиз у слідчих органів досудового розслідування часто виникає потреба в отриманні різноманітних зразків з метою подальшого їх дослідження відповідними експертними установами. Ці зразки є об'єктами, які використовуються в порівняльних дослідженнях і допомагають встановити зв'язок між різними матеріальними об'єктами або особами. До таких зразків можуть належати речові докази, документи, а також зразки, отримані від живих осіб або трупів, з метою їхньої ідентифікації чи встановлення їхньої групової належності. Вони відіграють важливу роль у слідчому процесі, оскільки допомагають з'ясувати важливі обставини справи та забезпечити належне доказування [2, с. 507].
Отримання зразків є слідчою дією, що підпорядковується суворим правилам, закріпленим у Кримінальному процесуальному кодексі України (далі – КПК України). Зокрема, порядок отримання зразків речей і документів регламентується главою 15 КПК України («Тимчасовий доступ до речей і документів»), яка охоплює статті 160-166 [1]. У цих статтях визначається, як і за яких обставин слідчий може тимчасово отримати доступ до речей чи документів, які мають доказове значення для кримінального провадження.
Що стосується відібрання біологічних зразків, таких як кров, слина або інші біологічні матеріали, цей процес передбачений главою 20 КПК України («Слідчі (розшукові) дії»), яка охоплює статті 241-245 [1]. Ці норми визначають процедуру отримання біологічних зразків від осіб для проведення експертних досліджень, що є важливим елементом у встановленні фактів у кримінальному провадженні. Такий процесуальний підхід дозволяє забезпечити дотримання прав осіб та гарантії законності під час збирання доказів.
Оскільки ці норми містяться в главі 20 КПК України, яка визначає порядок проведення слідчих (розшукових) дій, отримання зразків для експертизи можна однозначно класифікувати як слідчу дію. Це означає, що після отримання зразків необхідно призначати судову експертизу, яка буде використовувати спеціальні знання для дослідження зразків. Використання експертних досліджень є обов’язковим, оскільки неможливо обґрунтовано і точно визначити належність зразків певному об'єкту без експертних висновків.
Процедура отримання зразків для експертизи забезпечує збирання необхідних доказів для належного проведення експертизи, що може бути вирішальним для встановлення істини у кримінальному провадженні. Передумовою для отримання зразків є призначення судової експертизи: за клопотанням сторони кримінального провадження або за рішенням слідчого судді, відповідно до статті 244 КПК України.
Аналізуючи положення статті 245 КПК України, можна зробити висновок, що участь у процесі отримання зразків для проведення експертизи може брати кілька категорій осіб. По-перше, це слідчий, дізнавач або прокурор, які безпосередньо ініціюють і здійснюють процес відбору зразків. По-друге, це особи, у яких ці зразки відбираються, а саме підозрюваний, обвинувачений, потерпілий або свідок. Важливо зазначити, що отримання зразків може здійснюватися лише після початку досудового розслідування і лише стосовно осіб, які мають процесуальний статус у провадженні [1].
Третю групу складають експерти або спеціалісти, які можуть залучатися до процесу відбору зразків, зокрема для забезпечення медичних або технічних аспектів. Наприклад, якщо йдеться про взяття зразків крові чи інших біологічних матеріалів, це має здійснюватися виключно кваліфікованими медичними працівниками для забезпечення якості та безпеки. Такий підхід є необхідним для дотримання як професійних стандартів, так і прав осіб, у яких беруться зразки [1].
Четверту групу учасників складають захисники підозрюваного або обвинуваченого. Хоча їхня присутність не є обов'язковою при проведенні цієї слідчої дії, вона є бажаною, оскільки забезпечує контроль за процедурою та може допомогти уникнути можливих скарг щодо неправомірного або неякісного відбору зразків [1].
Безпосереднє отримання зразків розпочинається після ознайомлення всіх учасників з постановою, а також підписання ними документів, що підтверджують їх ознайомлення. Слідчий або прокурор проводить дії для забезпечення відбору зразків, залучаючи, у разі потреби, відповідних спеціалістів. У протоколі слідчої (розшукової) дії фіксуються всі обставини відбору зразків, включаючи тип зразків, їх кількість, способи упаковки, а також можливу відмову особи надавати зразки добровільно із зазначенням причин такої відмови [1].
З точки зору доказового значення, висновки експерта, що ґрунтуються на зразках, отриманих із порушеннями, можуть бути визнані судом недопустимими або піддані сумніву. Це стосується, зокрема, положень ч. 3 ст. 245 КПК України, де йдеться про відмову особи добровільно надавати біологічні зразки та можливість їх примусового вилучення.
Це положення викликає сумніви з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), наприклад, справа «Функе проти Франції», де було наголошено на неприпустимості примусу особи до надання доказів, які можуть бути використані проти неї. Суд також звертає увагу на необхідність дотримання права на приватне життя, зокрема, у випадках, коли йдеться про фізичну недоторканність особи [3].
З огляду на практику ЄСПЛ, слід особливо ретельно підходити до питань примусового отримання біологічних зразків, забезпечуючи належний баланс між потребами слідства та захистом прав людини.
Так, у ході відбору зразків важливо, щоб дії працівників поліції не переходили межу жорстокості, а також не принижували честь і гідність особи, як зазначено у наукових дослідженнях [4, с. 129]. Слід враховувати, що даний процес має одноразовий характер і максимально наближений до стандартної процедури надання аналізів у медичних установах. Це дозволяє виключити можливість ототожнення його проведення з нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням.
Проте, враховуючи, що ЄСПЛ в своїх рішеннях підкреслює, що оцінює обставини кожного конкретного випадку, необхідно відповідально підходити до реалізації примусового відібрання біологічних зразків. Неправомірні дії можуть негативно вплинути на досудове розслідування, адже вони можуть поставити під сумнів його результати.
Що стосується меж примусового втручання в організм людини для отримання доказів у ході розслідування кримінальних правопорушень, важливим прецедентом є рішення ЄСПЛ у справі «Х. проти Нідерландів» від 4 грудня 1978 року. У цьому рішенні суд зазначає, що хоча примусовий аналіз крові може бути розглянутий як порушення права на особисте життя, він також може бути визнаний необхідним для захисту прав інших осіб [5, с. 178].
Суд класифікує аналіз крові як «незначне втручання» і підкреслює необхідність забезпечення певних гарантій для особи в момент такого втручання. Зокрема, зазначається, що:
- аналіз крові може проводитися виключно за розпорядженням прокурора, його заступника або іншої уповноваженої особи поліції, що забезпечує контроль над процесом;
- процедуру аналізу крові повинен виконувати лише акредитований лікар, який, у свою чергу, має право відмовитися від проведення аналізу з огляду на виняткові медичні причини, що гарантує дотримання медичних стандартів і прав пацієнта.
Обґрунтовано вважаємо, що законодавець не приділив достатньої уваги такій окремій слідчій (розшуковій) дії, як отримання зразків для експертизи (ст. 245 КПК України), оскільки для її правозастосування встановлено порядок, передбачений для іншої слідчої дії – освідування (ст. 241 КПК України). Більше того, процедура санкціонування судом даної слідчої дії відсилає до порядку, визначеного для тимчасового доступу до речей і документів (ст. 160–166 КПК України) [6, с. 44]. Однак такий підхід є недоречним, оскільки і освідування, і тимчасовий доступ до речей та документів мають різні цілі, завдання та суттєво відрізняються за ступенем втручання у приватне життя особи.
Також некоректно порівнювати порядок тимчасового доступу до речей і документів з примусовим отриманням зразків, зокрема біологічних. Ці процесуальні дії значно різняться своєю сутністю, метою та механізмами реалізації. Тимчасовий доступ спрямований на забезпечення можливості вилучення певних матеріальних об'єктів, у той час як примусове отримання біологічних зразків пов'язане з безпосереднім втручанням у фізичну цілісність особи, що є більш чутливою процедурою з точки зору прав людини.
На нашу думку, законодавцю слід більш чітко розмежувати процедури відбору зразків для експертизи та інші слідчі дії, зокрема, освідування і тимчасовий доступ до речей і документів. Оскільки ці процесуальні дії мають принципово різну природу і мету, доцільно було б передбачити в КПК України детальніші регламенти для кожної з них.
У новій редакції КПК України доцільно передбачити детальний процесуальний порядок відбору зразків для експертизи, диференціюючи їх за основними характеристиками. Наприклад, доцільно виділити «біологічні зразки» (такі як слина, кров, сперма, букальний епітелій) та «зразки біологічного походження» (наприклад, зразки голосу, почерку тощо). Крім того, необхідно врахувати й граничні межі втручання у права та свободи особи, спираючись на практику Європейського суду з прав людини у даній сфері.
Цей підхід дозволить забезпечити чіткість та прозорість процесу, зменшить ризики зловживань, а також гарантувати дотримання прав людини, що є особливо важливим в умовах правового режиму держави.
У Нідерландах процес відібрання зразків для експертизи, зокрема для проведення ДНК-аналізу, регулюється Кримінальним процесуальним кодексом (Wetboek van Strafvordering) [7], зокрема статтею 151а. Відповідно до цієї статті, прокурор може за власною ініціативою або на прохання підозрюваного чи його адвоката доручити проведення ДНК-дослідження, яке спрямоване на порівняння ДНК-профілів.
Згідно зі статтею 151а, для проведення ДНК-аналізу прокурор може запитати у підозрюваного або третьої особи надання клітинного матеріалу. Клітинний матеріал може бути відібрано лише за письмовою згодою підозрюваного або третьої особи, за винятком випадків, коли застосовується стаття 151б, або у випадках зникнення особи. Клітинний матеріал може бути взятий у підозрюваного тільки після того, як у нього були відібрані один або кілька відбитків пальців та ідентифікація особи була підтверджена згідно зі статтею 27а [7].
Якщо мова йде про групу з 15 і більше осіб, клітинний матеріал може бути запитаний тільки після отримання письмового дозволу судді-розслідувача за поданням прокурора. У випадку, якщо третя особа зникла внаслідок злочину, ДНК-аналіз може бути проведено на основі клітинного матеріалу, що був вилучений з речей, що належать цій особі. Прокурор призначає експерта, який працює в лабораторії, визначеній загальним актом, для проведення ДНК-дослідження. Експерт повинен подати прокурору обґрунтований звіт про результати дослідження. Прокурор також зобов'язаний повідомити особу, з якої було взято клітинний матеріал, про результати аналізу якомога швидше, якщо дослідження проводилося на взятому матеріалі [7].
Крім того, прокурор може за власною ініціативою або на прохання підозрюваного доручити проведення ДНК-дослідження. Якщо підозрюваний відмовляється давати згоду, прокурор може видати розпорядження на взяття клітинного матеріалу, попередньо вислухавши його та забезпечивши реалізацію права на захист (залучення адвоката).
Отже, процес відбору зразків для експертизи в рамках кримінального провадження в Україні та Нідерландах має як спільні риси, так і суттєві відмінності, що впливають на ефективність кримінального провадження. Як в Україні, так і в Нідерландах законодавство передбачає можливість відбору зразків для експертизи в рамках кримінального розслідування. В обох країнах основна мета такого процесу полягає в зборі доказів для встановлення дійсних обставин у кримінальних провадженнях. У Нідерландах, відповідно до статті 151а Кодексу [7], прокурор може ініціювати проведення ДНК-дослідження та запросити клітинний матеріал у підозрюваного. Аналогічні норми передбачені в українському законодавстві.
Основна відмінність полягає в процедурних аспектах. В Україні для отримання зразків часто потрібна згода підозрюваного, тоді як у Нідерландах прокурор може видати розпорядження на їх взяття навіть без згоди, якщо підозрюваний відмовляється. Це дозволяє пришвидшити процес розслідування в Нідерландах, проте в Україні може виникнути затримка через необхідність отримання згоди. Крім того, в Нідерландах процес включає можливість проведення ДНК-дослідження на клітинному матеріалі, вилученому з речей підозрюваного. Це не передбачено прямо українським законодавством, що може обмежити можливості правоохоронних органів у зборі доказів.
Нідерландська модель, яка дозволяє прокурору оперативно приймати рішення про отримання зразків, видається більш ефективною для швидкого проведення розслідувань.
Серед позитивних елементів регулювання процедури відібрання зразків для експертизи в рамках кримінального провадження у Нідерландах, можна виділити чіткість процедур, що дозволяє зберегти баланс між правами підозрюваних і ефективністю розслідування. Використання експертів для виконання спеціалізованих досліджень та контроль прокурора за цим процесом також сприяє об'єктивності та якості зібраних доказів.
З метою підвищення ефективності досудового розслідування в Україні варто розглянути можливість впровадження норм, які дозволяють прокурору ініціювати взяття зразків без попередньої згоди підозрюваного в певних випадках, наприклад, в залежності від тяжкості розслідуваного злочину.
Крім того, доцільно запровадити чіткі правила для роботи експертів, що виконують спеціалізовані дослідження, а також створити механізм для швидшого збору доказів, не порушуючи прав підозрюваних. Це може сприяти підвищенню якості кримінальних розслідувань та довіри до системи правосуддя в Україні.
Таким чином, дослідження показало, що в Україні та Нідерландах існують чіткі нормативно-правові акти, які регламентують процес відбору зразків, основною вимогою яких є дотримання прав людини, зокрема права на особисте життя, що є важливим при отриманні зразків, проте практична реалізація цих норм може значно відрізнятися.
Відмінності у законодавстві, такі як порядок отримання зразків з дозволу підозрюваного або прокурора, мають вплив на швидкість та ефективність розслідування. Нідерланди демонструють, на нашу думку, більш ефективну моделі, яка дозволяє швидше реагувати на потреби органів досудового розслідування, що може бути корисним для вдосконалення українського законодавства.
На основі зарубіжного досвіду, Україні слід розглянути можливість інтеграції елементів, що дозволяють більш оперативно здійснювати отримання зразків, враховуючи при цьому права особи. Виконання міжнародних стандартів у процесі отримання зразків сприяє не лише покращенню кримінального правосуддя, але й зміцненню довіри суспільства до правоохоронних органів.
Список використаних джерел:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#n1588 (дата звернення: 03.11.2024).
2. Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар. Відп. ред. С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарченко. X.: Одіссей, 2013. 1104 с.
3. Funke v. France: Court (First Section) Judgment. App.10828/84. 25.02.1993 URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-100744 (дата звернення: 03.11.2024).
4. Шульженко А. В. Примусовий відбір зразків для експертизи. Актуальні про-блеми вітчизняної юриспруденції.2018. № 2. Том. 2. С. 127-130.
5. МакБрайд Д. Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес. Київ: К.І.С., 2010. 576 с. URL: https://rm.coe.int/1680098ae0 (дата звернення: 03.11.2024).
6. Тирлич Є.В. Процесуальна природа та порядок отримання слідчим дозволу на примусове відібрання біологічних зразків в особи в ході досудового розслідування. Українська поліцеїстика: теорія, законодавство, практика. № 1(5) 2023. С. 43-48.
7. Wetboek van Strafvordering (adopted on 2022, in Dutch). URL: https://wetten.overheid.nl/BWBR0001903/2024-10-01 (дата звернення: 03.11.2024).
____________________
Науковий керівник: Волобуєва Олена Олексіївна, кандидат юридичних наук, професор, Донецький державний університет внутрішніх справ (м. Кропивницький)
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
