У процесі розвитку людського суспільства вдосконалювалася трудова діяльність людей, що виражалося в освоєнні нових трудових прийомів і навичок, у створенні й удосконалюванні знарядь праці й різних виробів. У цих умовах виявилася необхідність відбирати й фіксувати найбільш вдалі результати трудової діяльності з метою повторного їхнього використання.
Метою цієї статті є аналіз деяких історико-правових аспектів розвитку правового регулювання якості та визначення ролі державного регулювання у цій сфері.
Перші згадування про стандарти в Росії були відзначені в часи правління Івана Грозного, коли були уведені для виміру гарматних ядер стандартні калібри - кружала. У цей час було засноване сторожове містечко Свіяжск, при будівлі якого застосовувалися будівельні елементи, заздалегідь виготовлені по стандартним розмірам, що дозволило виготовляти їх далеко від Свіяжска - в Угличі. Цими роботами керував російський майстер Вилупків. Однак цей період характерний тільки окремими стандартними рішеннями. Початок більш широкому впровадженню стандартизації у виробництво було покладено Петром I, із часів правління якого й починає відлік російська промислова стандартизація. У першому збірнику законів Російської імперії епохи Петра 1 був поміщений ряд указів, що свідчать про то, що в цей час в Росії впроваджувалися елементи стандартизації й взаємозамінності [1].
При будівлі флоту для Азовського походу як зразок була використана галера, по якій були виготовлені ще 22 галери. Це дало можливість провести будівлю флоту швидко і якісно. Особливу увагу приділив Петро I стандартизації збройового спорядження. Так, в указі № 2436 від 15 лютого 1712 р. сказано: „а рушниця драгунське, так і солдатське, також і пістолети, коли буде повелено, робити одним калібром".
Розвиток промисловості й транспорту в Росії призвело до розширення робіт зі стандартизації. В 1860 р., був встановлен єдиний розмір залізничної колії (1524 мм) і затверджені габаритні норми наближення будов і підвізного складу. В 1889 р. прийняті перші технічні вимоги по проектуванню й спорудженню залізниць, а в 1898 р. єдині технічні вимоги до поставки основних матеріалів і виробів для потреб залізничного транспорту.
Розробка першого вітчизняного нормального асортименту профілів прокатної сталі була почата в 1894 р. комісією під головуванням професора Белолюбского [2]. До цього в промисловості й будівництві використали надзвичайно різноманітні асортименти, через що металургійні заводі змушені були часто міняти прокатні валки, дотримуючись вимог замовників, а проектувальники споруджень губили масу годин на розрахунок нових профілів прокату, які звичайно мінялися з кожним новим спорудженням. Розроблений комісією асортимент (єдиний) був випущений в 1899 р [3].
В 1900 р., незважаючи на протидію царського уряду, відбувся I Всеросійський електротехнічний з'їзд, на якому був прийнятий ряд правил і норм проектування й експлуатації електротехнічних пристроїв.
Однак ідеї стандартизації в дореволюційній Росії широкого розвитку не одержали, що пояснювалося, насамперед, великим числом іноземних концесій, власники яких застосовували свої стандарти [4]. Таке положення призвело, зокрема, до поширення в Росії трьох систем мір (аршинної, дюймової, метричної), які затрудняли розробку й впровадження національних стандартів.
Перша у колишньому СРСР система управління якістю була розроблена та запроваджена у 1955 р. на Саратовському авіаційному заводі - система БІП. На підприємствах відповідно до цієї системи вводилася атестація робітників для визначення відповідності їх кваліфікації операціям, що ними виконувалися. Кожний робітник відповідав за якість виготовленої ним продукції [5].
Поширеним засобом правового регулювання була стандартизація. У 1970 р. вийшла постанова Уряду «Про підвищення ролі стандартів у поліпшенні якості продукції», що визначила основні принципи державного управління якістю продукції на базі стандартизації: перегляд усіх стандартів, прийнятих до 1966 р., та у подальшому перегляд кожні п'ять років з метою заміни застарілих показників; розширення функцій та прав Держстандарту (йому дозволялося перевіряти якість сировини, матеріалів, комплектуючих і готових виробів на підприємствах та забороняти реалізацію недоброякісної продукції, що не відповідає вимогам стандартів і технічним умовам) [6]. У разі реалізації підприємством продукції, що виготовлена з порушенням стандартів і технічних умов, до нього застосовувалися економічні санкції: сума прибутку, отриманого за цю продукцію, вилучалася до бюджету та не включалася у звітні дані плану реалізації продукції.
У рамках комплексних систем управління якістю отримав розвиток такий інструмент державного регулювання, як атестація продукції, що була введена у 1965 р. Атестація -це державна оцінка відповідності атестованого об'єкта призначенню та певним вимогам, що супроводжується видачею відповідного атестата та (або) відзнакою (знаком якості). Був затверджений державний знак якості, що проставлявся на товарах народного вжитку та виробничо-технічного призначення, якість яких визнавалася «високою». Це була продукція, що за своїми техніко-економічними показниками відповідала вищим досягненням вітчизняної та зарубіжної науки і техніки, характеризувалася високою стабільністю показників якості. Не присвоювався знак якості продукції, що не піддавалася промисловій переробці (нафта, газ, вугілля, бо їх якість залежить лише від природних властивостей і не може регулюватися, а також творам мистецтва, медичним препаратам, деяким іншим виробам). На підприємство, що мало намір отримати знак якості, направлялась атестаційна комісія, до складу якої входили представники споживачів, міністерств, наукових організацій, Державного комітету стандартів. На продукцію, що отримувала знак якості, могли встановлюватися заохочувальні надбавки до цін у розмірі З0%. Серед виробів продовольчої промисловості одним із перших отримало знак якості «Советское шампанское» чотирьох марок Московського заводу шампанських вин. Ліцензії на технологію, що була запроваджена на цьому заводі, придбали фірми ряду країн .
На початку 1980 р. нормативно-технічна й організаційно-методична база народного господарства налічувала близько 200 тис. стандартів і технічних умов, у тому числі 23 тис. - державних, більше 35 тис. галузевих, 140 тис. технічних умов, не беручи до уваги стандарти підприємств. У розробленні стандартів брали участь більш як 1200 головних і базових органів усіх галузей народного господарства .
У 1985 р. був виданий довідник «Управління якістю продукції», що мав велике практичне значення.
В СРСР багато уваги приділялося стандартизації. Якість уявлялась як відповідність продукції державним стандартам. Стандарти (технічні умови) - це лише гарантований мінімум вимог до якості продукції. Якість могла бути вищою за вимоги стандартів, якщо це передбачалося у договорі. Було багато позитивних кроків у державному регулюванні (системи управління якістю, введення знаку якості, діяла система державних стандартів, будівельних норм та правил, що постійно переглядалися), але відсутність ринкового середовища, конкуренції заважало отриманню найбільшого позитивного ефекту. Навіть стандартизація слугувала основним засобом планування, але ж спланувати все неможливо, бо в житті завжди залишається місце для непередбачуваних зовнішніх факторів .
Висновок, враховуючи усе вище викладене можливо зробити такий висновок , що початок правового регулювання якості був покладений радянським господарським законодавством. Різні вчені багато пишуть про досвіт законодавчого захисту прав споживачів на Заході та пропонують перейняти досвіт японської системи управління якості, але забувають що саме в радянському законодавстві були закріплені обов’язки підприємств по забезпеченню відповідності якості державним стандартам, створені системи контролю якості продукції, а також спеціальні бюро товарних експертиз. На даний момент посилення ролі держави – сучасна тенденція. Стандартизація в Україні сьогодні не є добровільною процедурою, за допомогою якої виробники можуть забезпечити конкретні властивості процесу або продукції. В країнах ЄС навпаки сертифікація добровільна процедура, обов’язкова сертифікація застосовується лише до об’єктів з найвищим ступенем ризику. В Україні сектори економіки пов’язані з харчуванням підпадають під регулювання як органів санітарної та ветеринарної безпеки, так і органу стандартизації. На даному етапі в Україні це доцільно і додаткові витрати на дотримання вимог будуть компенсовані гарантіями для суспільства щодо захисту здоров’я та життя, так як це згідно Конституції України є головним завдання держави.
Література:
1. Мазур И. И., Шапиро В. Д. Управление качеством. - M., 2006. - 399 с.
2. Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. - М., 2000. - 771 с.
3. Саранча Г. А. Метрологія, стандартизація, відповідність, акредитація та управління якістю. -К., 2006. - 668 с.
4. Салимова Т. А., Ватолкина Н. Ш. История управления качеством. - M., 2005. - 250 с.
5. Безрукова Д. Д. Развитие законодательства о защите прав потребителей в странах мира в условиях глобализации национальных экономик // Актуальные проблемы российского права. - М., 2005. -Вып. 2. - С. 86-93.
6. Овечкин А. П. Правовое регулирование товарного рынка. - М., 2002. - 216 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
