Юридична наука тісно пов’язана із юридичною освітою, правовою культурою, правовою ідеологією, правотворенням та правозастосуванням, однак у жодному разі не дорівнює їм, відповідно помилковим є і їх ототожнення.
У вітчизняній науковій, навчальній літературі сформульовані визначення і правової культури, і правової ідеології, і правової свідомості, і правової освіти. Так, наприклад, Великий юридичний словник за редакцією А.Сухарьова та В.Крутських визначає правову культуру як систему цінностей, правових ідей, переконань, навиків та стереотипів поведінки, правових традицій, прийнятих членами певної спільноти (державної, релігійної, етнічної) та використовуються для врегулювання їх діяльності [1, С.465]. Більш розгорнуте визначення надається у Юридичній енциклопедії за загальною редакцією Ю.Шемшученка, в якій зазначається, що правова культура – це система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права; є складовою частиною загальної культури, охоплює всю сукупність найважливіших ціннісних компонентів правової реальності в її розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворча, правозастосовча та інша правова діяльність), виступає однією з категорій загальнолюдських цінностей, є невід’ємним компонентом правової держави. Крім того, зазначається, що в структурному аспекті правова культура становить собою суму об’єктивних за своїм змістом знань про державу і право [2, С.37]. Схожі визначення правової культури містяться також у навчальній літературі з теорії держави та права. Цікавим виглядає визначення правової культури, запропоноване О.Ганзенком, який визначає її як систему правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого людством правового прогресу, відображають у правовій формі стан свободи особи і соціальної справедливості, інші найважливіші соціальні цінності у діалектичному впливі на якісний стан і спосіб правового життя особи й суспільства, в якому найвищою цінністю є реалізація прав і свобод людини та їх захист [3, С.6].
Деяка різноманітність спостерігається й у визначенні правосвідомості на доктринальному рівні. Наприклад, О.Скакун розглядає правосвідомість як систему ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, груп, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом [4, С.462-464]. Цікавою також є також позиція Н.Оніщенко, яка, досліджуючи правову систему, підкреслює особливе місце в її структурі правової свідомості та зазначає, що правосвідомість відображає правову дійсність у формі юридичних знань і ціннісного відношення до права і практики його реалізації, правових установок і ціннісних орієнтацій, що регулюють поведінку (діяльність) людей в юридично значущих ситуаціях [5, С.68].
Понятійний ряд у теорії права також містить окреме визначення правової ідеології, яка розглядається як складова правової свідомості. Так, в Академічному курсі з теорії держави та права за загальною редакцією М. Марченка, правова ідеологія визначається, як систематизоване наукове вираження правових поглядів, принципів, вимог суспільства, груп та верств населення [6, С.379]. В юридичній енциклопедичній літературі правова ідеологія розглядається як система правових ідей, теорій, понять, норм, поглядів, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях; джерелом виникнення правових ідей є правова, соціальна, економічна, політична дійсність, практична діяльність людей, у процесі якої правові ідеї, погляди, соціальні та політичні вимоги народжуються, концентруючи в собі результати юридичної практики.
У тісних зв’язках перебуває юридична наука й із юридичною освітою, на що неодноразово зверталось увага у правовій доктрині. Так, наприклад, В.Медведчук зазначив, що завданням юридичної науки є і повинні бути не лише осмислення, аналіз, дослідження тих чи інших правових феноменів, а й поширення науково-юридичних знань. Тобто, знання, здобуті науковцями, повинні стати тією рушійною силою, яка стимулюватиме розвиток загальної правової культури і відповідні позитивні зміни в правосвідомості громадян. Саме у цьому і стає найбільш рельєфним та очевидним зв'язок між юридичною наукою, правовою (юридичною) освітою, правовою культурою, правовою ідеологією [7, С.53]. Правова культура неможлива без постійного триваючого процесу юридичної освіти, основою якого є юридична наука. Юридична освіта не може виконувати функцію сприяння формуванню правової культури, якщо вона не ґрунтується на високому науково-теоретичному рівні. В контексті розгляду взаємозв’язку правової освіти і юридичної науки варто також акцентувати увагу на тому, що, серед основних заходів із забезпечення правової освіти населення, Національна програма правової освіти населення (затверджена Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року), визначає активізацію дисертаційних та наукових досліджень з найбільш актуальних питань правової освіти населення [8].
Юридична наука також тісно пов’язана із правотворчою та правозастосовчою діяльністю. Правотворчість як напрям діяльності держави, пов'язаний з офіційним закріпленням норма права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення чи скасування [2, С.51], передбачає дотримання принципу науковості, наявності ґрунтовних наукових розробок. У свою чергу, наукові дослідження актуалізуються у випадку виявлення прогалин, колізій у законодавстві. Правозастосовча діяльність передбачає практичне втілення у життя правових приписів, розроблених із дотриманням принципу науковості, на підставі ґрунтовних доктринально-правових досліджень. У випадку виявлення проблем правозастосування, задля їх усунення активізуються доктринальні дослідження, що дозволяє вести мову і про наявність зворотного зв’язку між правозастосуванням і юридичною наукою.
На взаємозв’язок правової культури, юридичної науки і освіти звертається увага вчених-юристів [9, С.659-661]. Так, зокрема зазначається, що стан розвитку юридичної науки і освіти, ступінь залучення вчених-юристів до розробки проектів нормативно-правових актів, удосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно становлять один із важливих рівнів правової культури суспільства. Це обумовлено тим, що юридична наука здатна суттєво впливати на сприйняття передового правового досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Крім того, важливість розвитку правової науки для підвищення розвитку правової культури обумовлена її зв’язком з правовою освітою. Якщо в результаті наукової юридичної діяльності отримуються нові знання, встановлюються невідомі раніше закономірності державно-правового розвитку, формулюються пропозиції стосовно удосконалення окремих сегментів правової системи, надається допомога юридичній практиці, то в процесі правової освіти, яка має відтворювальний, репродуктивний характер, відбувається пізнання специфіки юридичної матерії, вивчення чинного законодавства. Від рівня правової освіти, від ступеня оволодіння знаннями, отриманими юридичною наукою, передусім студентами вищих навчальних закладів юридичного профілю, безпосередньо залежить правова культура всіх представників юридичної професії. І.Яковюк досить слушно зауважує, що життя становить перед юридичною наукою нові завдання, суспільна її значущість, авторитет зростають, вона все більше набуває рис «соціального інституту, покликанням якого стає забезпечення стійкого розвитку суспільства, соціальної злагоди, добробуту і прогресу» [9, С.660].
Все це дозволяє стверджувати, що юридична наука перебуває у тісному зв’язку із юридичною освітою, правовою культурою, правовою ідеологією, правотворчістю та правозастосуванням, істотно впливаючи на них та відчуваючи зворотній вплив, однак, у жодному разі, не можна ставити знак рівняння між ними.
Література:
1. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я.Сухарева, В.Е.Крутских.-2-е изд., перераб. и доп.-М.:ИНФА-М,2004.-704 с.
2. Юридична енциклопедія / Редкол.: Шемшученко Ю.С. (головний редактор) та інші – К.: Видавництво «Українська енциклопедія» імені М.П.Бажана. 1999. – Т.5.
3. Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави Україна: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О.О. Ганзенко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - К., 2003. - 16 с.
4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник – Х.: Консул, 2001.- 656 с.
5. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, 2002.- 352 с.
6. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. / Под ред.проф.М.Н.Марченко.- М.: Издательство «Зерцало», 1998.-640 с.
7. Медведчук В. Правова наука і правова держава: проблеми взаємозв’язку і розвитку // Вісник Академії правових наук України. – 2003.-№2-3.-С.37-53.
8. Про Національну програму правової освіти населення: Указ Президента України від 18.10.2001 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=992%2F2001
9. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. Т.1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / За заг.ред. М.В.Цвіка, О.В.Петришина.-Х.: Право, 2008.-728 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
