Мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору, на підставі взаємних уступок – відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшення розміру позивних вимог [7, ст.304-305].
Так, ч. 3 ст. 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) проголошує процесуальним правом сторін закінчити справу укладенням мирової угоди на будь-якій стадії цивільного процесу [1].
Чинний Цивільний кодекс України (далі – ЦК) поняття “угода” не використовує [2]. Натомість використовується термін “правочин”(ст. 202 ЦК). Однак у ЦПК застосовується поняття “мирова угода”. Частина 1 ст. 175 ЦПК України стисло розкриває зміст мирової угоди: “Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову”. Загалом мирова угода повинна відповідати всім вимогам, встановленим для чинності правочинів у цивільному праві (ст. 203 ЦК), роль же цивільного процесу полягає лише в забезпеченні обставин для укладення і в установленому порядку визнання даної угоди [4, с.10].
Можна назвати декілька ознак, які характеризують мирову угоду :
• необхідність для укладення мирової угоди виникає тоді, коли у наявності факт порушення суб`єктивного права, який вже відбувся;
• взаємність поступок, а саме кожна сторона повинна відступитися від частини свого права, зважаючи на такий же відступ з боку іншої сторони;
• її суб’єктами повинні бути протилежні сторони;
• для вчинення мирової угоди необхідне волевиявлення сторін – вчиняється вона тільки шляхом укладення супротивниками договору;
• має двосторонній характер, тобто права і обов`язки виникають у обох сторін договору [5, с.106-107].
В Україні питання мирової угоди регламентується нормами ЦПК. Але у ньому немає визначення цього поняття, тому таку прогалину слід усунути, доповнивши його відповідною нормою. Сьогодні ж обов'язок судді роз'яснити сторонам можливість укладення мирової угоди. Суд сприяє примиренню сторін спору протягом усього слухання справи. У разі її закінчення укладенням мирової угоди, суд, затверджуючи її, перевіряє чи не суперечать ці дії сторін законові та чи не порушують вони чиїх-небудь прав і охоронюваних законом інтересів. Суд також повинен звернути особливу увагу на чіткість і зрозумілість умов мирової угоди з тим, щоб вони не зумовлювали спорів при їх виконанні. Затверджуючи мирову угоду сторін, суд постановляє ухвалу, якою одночасно закриває провадження в справі (ч. 4 ст. 179 ЦПК). Відповідно до ст. 228 ЦПК наявність такої ухвали усуває можливість повторного звернення особи до суду в спорі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав. Тому перед затвердженням мирової угоди суд обов'язково роз'яснює сторонам наслідки такої процесуальної дії. Мотивована ухвала ухвалюється судом у випадку її не затвердження. Відповідно до ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження” затверджена судом мирова угода є підставою для виконання. Мирову угоду можна укласти у всіх стадіях судового процесу. Відповідно до ч. З ст. 29, п. 2 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», така можливість не виключається і після закінчення судового розгляду [3].
Згідно п. З ст. 136 ЦПК, якщо є ухвала суду про затвердження мирової угоди сторін, що набрала законної сили, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо ж така ухвала суду виявиться під час судового розгляду, то суд закриває провадження в справі (п. З ст. 227 ЦПК). Контроль суду забезпечує законність укладення мирової угоди і гарантує захист прав та інтересів суб’єктів спірних матеріально правових відносин.
Відповідно до статей 103, 107, 115 ЦПК правом укладення мирової угоди користуються лише позивач, відповідач, треті особи, які заявляють самостійні вимоги, а також їх представники, за умови, якщо такі повноваження спеціально обумовлені у довіреності [6, с.53-56].
Отже, укладення мирової угоди є одним із різновидів вирішення цивільно-правових спорів. За законодавством України та більшості держав світу мирова угода характеризується подвійною юридичною природою. З одного боку це угода про врегулювання матеріально-правових відносин, з іншого — це процесуальна угода між сторонами про завершення правового спору.
Проте відсутність повної і всебічної законодавчої регламентації даного інституту заважає повноцінному функціонуванню такого способу врегулювання цивільних спорів. Потрібно більше досліджувати інститут мирової угоди у цивільному процесі, на стадії виконавчого провадження із процедурою її затвердження судом, розроблювати ефективні механізми реалізації умов мирової угоди органами державної виконавчої служби, у випадку невиконання її зобов’язаною особою у добровільному порядку та інші аспекти.
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня .2003 // ВВР України. – 2003. - NN 40-44. - ст.356.
2. Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року // ВВР України. – 2004. - N 40-41, 42. - ст.492.
3. Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року // ВВР України, - 1999, - N 24, - ст.207
4. Квасниця С.І. Мирова угода в цивільному процесі: історія і сучасність // Юриспруденція, теорія і практика. – 2006. - №1. – С.10-14.
5. Тимченко Г. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. – 2004. - №8. – С.104-107.
6. Фединяк Л. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання // Право України. - 2003. - №4. – 53-56.
7. Штефан М. Й. Цивільний процес. Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти: - К.: Ін Юре. - 1997. - 608 с;
e-mail: ST.Tannin@gmail.com
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
