ОСНОВНІ НЕДОЛІКИ МЕХАНІЗМУ КОНТРОЛЮ ЗА КОНЦЕНТРАЦІЯМИ ЗГІДНО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В СВІТЛІ АНТИМОНОПОЛЬНОГО ПРАВА ЄС
27.01.2010 23:00
Author: Стахєєва Ганна Олександрівна, аспірант кафедри порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка
[Civil and domestic law. Civil judicial law. Commercial law. Housing right. Obligation law. International private law]
Відомо, що євроінтеграційний напрямок зовнішньої політики України та зобов’язання згідно Угоди про партнерство і співробітництво [1] є основою для зближення українського законодавства із правом ЄС. Крім того, українські підприємства поступово виходять на європейський рівень та, відповідно, підпадають під дію антимонопольного права ЄС. Наявність рівних або хоча б схожих вимог правового регулювання концентрації в ЄС та Україні було б великим позитивом як для конкуренних відомств, так і для самих учасників концентрацій. Загалом, українське законодавство запозичило більшість принципів конкурентного права ЄС. Разом з тим, європейське право постійно розвивається та вдосконалюється. А отже й українське законодавство також повинно вдосконалюватися з урахуванням відповідних змін в праві ЄС.
Шляхом порівняльного аналізу законодавства України та ЄС, можна виявити основні недоліки механізму контролю за концентраціями в Україні. Перш за все, в Україні відсутній загальний тест або стандарт оцінки відповідності концентрації конкуренції на ринку. Кожна юрисдикція самостійно обирає, який тест оцінки сумісності концентрації необхідно застосовувати в роботі антимонопольних відомств. Так, наприклад, в Туреччині – це тест на «домінування», а Комісія ЄС в своїй роботі після реформи 2004 року почала застосовувати тест на «значне обмеження ефективної конкуренції» [2]. В Україні ж, згідно сттатті 25 Закону України «Про захист економіної конкуренції» (Закон) [3], яка зазначає, що Антимонопольний комітет (АМК) надає дозвіл на концентрацію у разі, якщо трансакція не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи значній його частині, є згадка про обидва тести. На думку автора, таке формулювання не є вдалим, адже монополізація є одним із способів суттєвого обмеження конкуренції на ринку.
Що ж до процесуальних норм механізму контролю за концентраціями, то недоліки українського законодавства стосуються таких аспектів як: співпраця заявників з АМК, спрощення процедури отримання дозволу на концентрацію, ефективний механізм перегляду рішень та ін. Так, говорячи про недостатність співпраці та взаємодії між заявниками та АМК, не можна не помітити, що це проявляється у практичній відсутності допомоги заявникам з боку АМК на стадії підготовки заяви про надання дозволу на концентрацію. Крім того, ситуація ускладнюється і відсутністю детальних методичнх пояснень-інструкцій з багатьох питань. Процедура надання попередніх висновків, що передбачена статтею 29 Закону здавалося б повинна була компенсувати відсутність детальних роз’яснень. Однак дана процедура є більше формальністю. Неефективність процедури надання попередніх висновків можна пояснити наступним. Для отримання попередніх висновків учасники концентрації повинні підготувати і надати всю ту ж інформацію в повном обсязі, що і для звичайного розгляду заяви про надання дозволу на концентрацію. Крім того, майже ні чим не відрізняються від звичайної процедури розгляду і строки, і плата за надання попередніх висновків. І нарешті, попередні виснокви не мають реальної юридичної сили і не звільняють учасників концентрації від обов’язку отримати офіційне рішення про надання дозволу на концентрацію. В юрисдикціях із більшим досвідом контрою за концентраціями, таких як ЄС, процедура отримання попередніх висновків використовується лише для констатування юридичного факту, а саме – звільнення від необхідності отримання дозволу.
Ще одним прикладом відсутності належного механізму спілкування АМК із заявниками є процедура прийняття умов та зобов’язань в умовних дозволах на концентрацію. Процес формулювання та висунення цих зобов’язань здійснюється в односторонньому порядку, а саме АМК повідомляє про зобов’язання у своєму рішенні про надання дозволу або заборону концентрації. У випадку заборони концентрації виконання зобов’язань, передбачених в рішенні, є передумовою для отримання дозволу при повторному розгляді заяви. У випадку надання дозволу, невиконання зобов’язань або умов в рішенні буде підставою для перегляду рішення. Таким чином, законодавство України не передбачає процедури, згідно якої заявники-учасники концентрації самостійно могли б пропонувати зобов’язання для того, щоб їхня трансакція була схвалена АМК, як це практикується в ЄС [4; 290].
Таким чином, українське законодавство щодо контролю за концентраціями ще має місце для вдосконалення. Основна проблема полягає в тому, що багато норм антимонопольного права України, незважаючи на їхню відповідність загальноприйнятим світовим стандартам, потребують додаткового тлумачення. Відсутність підзаконних актів, процедурних положень-інструкцій АМК з певних питань ускладнюють процес контролю за концентраціями.
Література:
1. Угода про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною від 16.06.94. Закон України №237/94.
2. Регламент Ради ЄС 139/2004, 29.1.2004, OJ L 24, p. 1–22 // http://eur- lex.europa.eu/LexUriServ/site/en/oj/2004/l_024/l_02420040129en00010022.pdf
3. Про захист економічної конкуренції. Закон України, 2001. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - N 12.
4. Vogelar, F.O.W. The European Competition Rules. Landmark Cases of the European Courts and the Commission. – Europa Law Publishing, 2007. – 390 c.
e-mail: hannastakh@yahoo.com
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
