ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ ТА ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ ЯК ОРГАНУ ДІЗНАННЯ
01.02.2010 21:04
Автор: Русанова Олеся Геннадіївна, старший лаборант, здобувач кафедри організації розслідування злочинів Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка
Однією з головних функцій української держави є захист прав громадян. Ця функція реалізується завдяки існуванню правоохоронної сфери, в основу якої покладені принципи верховенства права, законності, гуманізму тощо. Законність, як принцип діяльності системи правоохоронних органів, покликана визначати режим точного, неухильного виконання та дотримання законів і підзаконних нормативних актів усіма суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності. Проблеми, пов’язані з визначенням поняття та реалізацією принципу законності хвилювали мислителів та науковців на усіх етапах розвитку людської цивілізації. Їй постійно приділялася увага, починаючи ще з античності. Про необхідність дотримання принципу законності писали Платон і Аристотель. Основна ідея, яку висловлювали стародавні філософи, полягала в тому, що у суспільстві, незалежно від форми правління, повинні панувати закон і законність. Однак теорія законності була розроблена пізніше, в період буржуазних революцій (XVIII-XIX століття).
У радянській юриспруденції довгий час панував класовий підхід до розуміння законності. Вважалося, що законність може бути лише соціалістичною, оскільки будь-яка антагоністична формація (феодальна, буржуазна) є ні чим іншим, як режимом «узаконеного беззаконня». Соціалістична законність спочатку розглядалася як метод здійснення диктатури пролетаріату, а пізніше – як метод виконання державою її завдань та функцій. Лише з 1938 року під впливом ідей А.Я. Вишенського соціалістичну законність стали розуміти як суворе та невідхильне виконання законів та підзаконних актів усіма суб’єктами радянського права в інтересах пролетарської держави [1, C.335]. Концепції «соціалістичної законності», при всій розмаїтості дефініцій, що застосовувалися у той час, ґрунтувалися на розумінні законності як явища, сутність якого зводилася лише до вимоги держави виконувати закони та інші правові норми суб'єктами правових відносин.
Підходи науковців до визначення поняття «законність» дотепер залишаються доволі дискусійними. У недалекому минулому вітчизняна наука аналізувала законність переважно в аспекті неухильного дотримання норм права усіма його суб’єктами. Це, на наш погляд, правильний підхід. Однак він відображає зміст та сутність цього явища у загальному вигляді, коли вимоги дотримання законності поширюються на громадян, підприємства, установи та організації. При такому підході поза полем зору залишається розуміння законності в контексті здійснення контрольно-наглядових функцій з боку правоохоронних органів, покликаних виявляти порушників правових приписів та вирішувати питання щодо їх подальшого покарання. Пов’язування реалізації законності в діяльності правоохоронних органів (результатом якої є, в основному, покарання винних) лише з контрольно-наглядовими функціями, призводить до надання їй обвинувального характеру. Такий підхід до трактування законності у повному обсязі не забезпечує їх нормальне функціонування в умовах демократії, а також не сприяє формуванню та укріпленню правової держави. Тому реалії сьогодення потребують, перш за все, визначення засад законності в діяльності правоохоронних органів при розслідуванні злочинів з метою її всебічної конкретизації як правового явища. Нажаль, цьому питанню в юридичній літературі приділялося недостатньо уваги.
Ситуацію, що склалася, можна вирішити шляхом комплексного підходу до визначення поняття законності, який дозволить враховувати як теоретичні, так і практичні фактори, що впливають на її зміст.
У сучасній юриспруденції законність розглядається через різні категорії: як метод, принцип та режим. Більшість вчених розглядають законність лише як принцип життя громадянина, існування держави, діяльності її органів та взаємин між людиною та державою. Проте, на наш погляд, такий однобічний підхід до трактування цього визначення не охоплює у повній мірі її зміст. Це пов’язане з тим, що в умовах розвитку правової держави законність частіше усвідомлюється як необхідний критерій побудови такої держави. Безумовно, законність є однією з основоположних складових правової держави. Поняття «законність» та «правова держава» змістовно нерозривно пов’язані і не можуть існувати окремо. Разом з тим, не можна залишати поза полем зору розгляд законності в контексті політико-правового режиму діяльності держави та методу державного керівництва суспільством.
О.Ф. Скакун інтерпретує законність як комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, яке характеризує організацію та функціонування суспільства та держави на правових засадах. Термін «законність» є похідним від терміну «закон» та, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права – від певної ролі у створенні закону до реалізації його норм у юридичній практиці [2, C.483].
У «Російській юридичній енциклопедії» йдеться про те, що законність - це політико-правовий режим, який характеризується точним та неухильним дотриманням правових приписів усіма суб’єктами права [1, C.334].
Але, на наш погляд, не можна визначати законність лише з точки зору політико-правого режиму. При режимі законності встановлюється правова атмосфера, в якій панують ідеї права, гуманізму, свободи та справедливості. Їх, на нашу думку, слід вважати похідними від принципу законності.
У той же час, з боку діяльності держави, законність виступає як метод державного керівництва суспільством. При здійсненні контролю та нагляду за поведінкою громадян у суспільних відносинах державні органи мають дотримуватися правових процедур, використовувати лише дозволені законодавством засоби та способи впливу на правопорушників. У цьому розумінні законність передбачає дотримання певних принципів та виконання вимог законів державою та посадовими особами при прийнятті будь-яких рішень та виконанні своїх функцій.
Отже, на підставі викладеного пропонуємо наступні визначення понять «законність» та «забезпечення законності»:
Законність – це комплексне правове явище, втілене у форму принципу, режиму або методу, що є невід’ємним елементом демократії, та виражається в неухильному виконанні законів та відповідних їм нормативно-правових актів усіма без виключення суб’єктами соціально-правових відносин.
У свою чергу, забезпечення законності – це сукупність засобів, які здатні забезпечувати реальність виконання законів, це система гарантій, що існує для регулювання нормальної діяльності суб’єктів соціально-правових відносин з метою дотримання правових норм.
Законність в діяльності міліції як органу дізнання – це правовий режим та принцип, згідно яких здійснюється регламентована законом діяльність органу дізнання в цілому та його посадових осіб, зокрема, при реалізації основних завдань кримінально-процесуального судочинства. Цьому сприяє: наявність розвиненої системи кримінально-процесуального законодавства, наявність державних гарантій, за допомогою яких у кримінальному процесі забезпечується, а у випадку порушення відновлюється законність, високий рівень правової культури суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, який полягає у виконанні норм права та здійсненні діяльності щодо розкриття та розслідування злочинів.
Література:
1. Российская юридическая энциклопедия. – М.: Издательский дом ИНФРА – М, 1999 – Х, 1110 с.
2. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
e-mail: og_rus@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
