Актуальність проблем, пов’язаних із правовим становищем жінки в Україні не викликає сумнівів. Демократичні перетворення у нашій державі відбуваються з урахуванням принципу ґендерної рівноправності, зміст якого розкривається через категорію прав людини. Україна проводить державну політику, спрямовану на усунення причин нерівноправності статей, сприяє формуванню нових ґендерних стандартів масової правосвідомості. Підтвердженням цього є прийняття Закону України від 8 вересня 2005р. за №2866-ІV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Отже, згадані проблеми потребують спеціального наукового аналізу, який би базувався на використанні історико-правового досвіду минулих поколінь.
Метою даної статті є визначення мети покарання для жінки, що вчинила злочин згідно норм трьох редакцій Литовського Статуту.
Аналіз артикулів трьох редакцій Литовського Статуту дозволяє визначити мету покарання для жінки, що скоїла злочин (Примітка. Перша римська цифра – номер Статуту, друга римська – номер розділу, третя арабська – номер артикулу ) [1].
Як і в часи Київської Русі, у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. важливою метою покарання продовжувало залишатись відшкодування шкоди потерпілій особі. Про це свідчить стягнення додаткових покарань у вигляді головщини (наприклад, І, VІІ, 1, 12; II, XI, 24, 25; ІІІ, ХІ, 44-46 та ін.) та нав’язки (наприклад, І, VІІ, 9; ІІ, ХІ, 13; ІІІ, ХІ, 27 та ін.), а також штрафу за заподіяння фізичної чи майнової шкоди (наприклад, І, VІ, 21,VІІ, 10; ІІ, ІХ, 9, 11; ІІІ, ІХ, 18, 20, 21 та ін.). Існування цієї мети покарання, за твердженням Кудіна С.В., стало наслідком впливу ціннісного відношення у суспільстві до особи, а також відсутності у суспільстві погляду на розмежованість злочину і цивільного правопорушення. Відтак, усі дії, спрямовані на заподіяння шкоди, вважались злочином, а спричинена шкода підлягала безумовному відшкодуванню [2].
Метою покарання згідно артикулів Литовського Статуту були захист існуючих правових норм (як звичаєвих, так і законодавчих) та попередження злочинів (наприклад, ІІІ, ХІ, 60, та ІІІ, ХІV, 30). Законодавець, укладаючи Статут, поряд із захистом правових норм охороняв права особи, сім’ї, суспільства, церкви, держави. Як зазначав Демченко Г. В., «нарушеніе равенства и свободы, создаваемой закономъ, такъ же точно приводлитъ государство къ разрушенію, какъ и установленіе несправедливыхъ законовъ…Государство не можетъ терпеть преступныхъ людей…» [3]. Так, за твердженням Є.В.Шаломєєва, злочини попереджувались погрозою покарання, а при недостатності – застосуванням покарання [4, с.132].
У редакціях Литовського Статуту зустрічаємо таку мету покарання як поповнення державної (князівської, «господарської») скарбниці. Це засвідчує факт стягнення штрафів різного розміру (так званої «вини господарської») та конфіскацію майна на користь господаря за вчинення деяких злочинів (наприклад, І, І, 2, 8, ІІ, 5, VІІ, 9; ІІ, І, 3, 11; ІІІ, І, 3, 6, 8 та ін.). Зазначимо, що з виданням Статуту редакцій 1566 і 1588 рр. зменшується кількість грошових штрафів на користь держави порівняно з іншими видами покарань. Як зазначає Є. В. Шаломєєв, за умов відсутності чіткого поділу між державним і приватним (князівським) господарством, коли приватноправові і публічно-правові елементи не розрізнялись, надходження від штрафів, конфіскацій майна йшли до князівської скарбниці [4, с.133].
У період, коли українські землі перебували у складі Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої, значний вплив на правосвідомість як населення, так і законодавця справляла релігія. Кожне протиправне діяння розглядалося суспільством як гріх, а тому існувала така мета покарання як спокутування гріха. Так, згідно ІІ, ХІ, 16 та ІІІ, ХІ, 7 жінка за вбивство своєї дитини повинна «при церкви …покутувати и вызнавати явный грехъ свой передъ всими людьми собранья християнского…».
Як і у добу Київської Русі, продовжувала існувати така мета покарання як визначення злочинниці адекватного покарання залежно від тяжкості злочину. Покарання у такому випадку мало відповідати тяжкості скоєного злочину, і, таким чином, фактично виконувало функцію відплати за вчинене злочинне діяння (І, І, 1; ІІ, І, 4; ІІІ, І, 4). Відомий правник ХVІ ст. Лев Сапега стосовно кари як відплати за злочин зазначав: «...тые за неучьстивые справы свои слушное каранье…относили, и тоть то есть цель й конець, всихъ правъ на свете тымъ все панъства...въ целости своей захованы бывають где лихие помъсту...относять...» [1, с. V –VІ].
У ХVІ ст., з виданням Литовського Статуту, вітчизняному кримінальному праву стає відомою така мета покарання, як виправлення засудженої. Тюремне ув’язнення як вид кримінального покарання було рециповане з німецького права. Так, у першій редакції Статуту було лише дві норми, що містили дану санкцію, а у третій редакції їх було близько сорока (наприклад, І, І, 23, VІ, 22; ІІ, І, 20, 27, XI, 12, 26, 27; ІІІ, І, 9, 10, 13, ІV, 7, 62, 63 та ін.). Законодавець приділив тюремному ув’язненню як одному із дієвих засобів виправлення засудженого, значну увагу [4, с.134].
Починаючи з 30–40–х рр. ХVІ ст. законодавець дедалі частіше запозичує норми з німецького права. Німецьке законодавство, передусім «Саксонське зерцало» та «Кароліна», справило певний вплив на розвиток вітчизняного кримінального права. Законодавець запозичив деякі поняття, терміни та елементи системи покарань, що існували у німецькому праві. З’являються такі види смертної кари, як четвертування, посадження на кіл, смерть під тортурами, утоплення. Відповідно до цього, у кримінальному праві України ХVІ – першої половини ХVІІ ст. з’являється така мета покарання як залякування. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави [5, с.198].
Зазначимо, що залякуючі види покарань не були відомі вітчизняному кримінальному праву аж до початку ХVІ ст. За твердженням Є. В. Шаломєєва, залякування не було метою покарання у вітчизняному кримінальному праві другої половини XIV – першої половини XVII ст. Воно виявилось штучно привнесеним елементом інституту покарання польського та німецького права. Рецепція залякуючих видів покарань відповідала лише прагненням панівного стану – шляхти, яка прагнула захистити свою політичну владу та економічну могутність. З іншого боку, ця рецепція суперечила правосвідомості основної маси українського населення. Адже у другій половині XIV – другій половині XV ст. в українських землях ще було відсутнє засилля шляхти, кріпацька залежність не набула таких жорстких форм як у XVI ст. Тому, за визначенням дослідника, система покарань у зазначений період містила м’які види покарань, що традиційно існували у вітчизняному кримінальному праві, було відсутнє залякування. Загарбання протягом XVI ст. польською шляхтою українських земель, значне посилення її влади наприкінці XV – на початку XVI ст., утворення Речі Посполитої призвело і до введення у законодавство залякуючих видів покарань [4, с.134-135].
Отже, з подальшим розвитком державно-правових інститутів, а також поступовим закріпленням у понятті злочину домінуючої ролі формального елементу, починає формуватися та набуває розвитку така мета покарання як виправлення засудженої та залякування.
Таким чином, відповідно до трьох редакцій Литовського Статуту метою покарання для жінки, що вчинила злочин були: по-перше, відшкодування шкоди потерпілій особі, захист її прав; по-друге, попередження злочинів; по-третє, поповнення державної («господарської») скарбниці; по-четверте, спокутування гріха; по-п’яте, завдання злочинниці адекватного покарання залежно від тяжкості злочину; по-шосте, виправлення засудженої та залякування.
Література:
1. Временникъ Императорскаго Московскаго общества Исторіи и Древностей Россійскихъ. – М., 1854. – Книга 19. – С. 1–382.
2. Кудін С. В. Становлення і розвиток кримінального права України у Х – першій половині ХVІІ ст. : дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Кудін Сергій Володимирович. — К., 2001. — С. 165.
3. Наказаніе по Литовскому Статуту въ его трехъ редакціяхъ (1529, 1566 и 1588 гг.). Изследованіе Г.В.Демченка / Г.В. Демченко. – К.: Типографія Императорскаго Университета Св. Владиміра, 1894. – Часть первая. – 1894. – С. 167.
4. Шаломєєв Є.В. Мета покарання у кримінальному праві України ХІ –ХVІІІ ст.: історично-порівняльний аналіз / Є.В.Шаломєєв // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. – № 4. – С.132-137.
5. Історія держави і права України: Підручник. У 2 х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 2003. – Т. 1. 2003. – С. 198.
е-mail: andrew@rada.vn.ua |
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
