Виникаючи історично в силу одних і тих самих причин, держава і право характеризуються відносно тривалим періодом свого походження, в межах якого ґенеза держави і права має свої особливості. Проте зазначені правові явища мають й багато спільного, адже, як відомо, їх соціальні і гносеологічні корені та типологія співпадають. Зазначене дозволяє цілком обґрунтовано порушити питання про співвідношення держави і права, враховуючи їх спільні і відмінні риси, а також аспекти їхньої взаємодії.
Питання про співвідношення держави і права фрагментарно розглядалося багатьма вченими-теоретиками, але ґрунтовно було предметом дослідження таких правознавців, як С.С. Алексєєв, М.А. Аржанов, Н.А. Бердяєв, А.Б. Венгеров, М.І. Матузов, А.В. Малько, М.М. Марченко, Н. Неновскі, Л.С. Явич та інших, роботи яких й стали теоретичним підґрунтям проведеного наукового дослідження із зазначеного питання.
Проте в працях зазначених науковців порушене питання кожен вчений розглядав лише в межах свого предмету дослідження і лише в аспекті тієї чи іншої концепції праворозуміння, що не дає можливості однозначно сформувати повне уявлення про співвідношення між державою і правом в сучасній державно-правовій думці.
Так, наприклад, А.Б. Венгеров зазначав, що право виникло як продукт "присваивающей и производящей экономики" [1], тобто вчений вважав, що держава (влада) і закон виникли як взаємозалежні поняття через "матеріальні" причини та є взаємопов’язаними.
М.А. Аржанов вважав, що держава і право ні на хвилину не залишаються наодинці, віч-на-віч, але у кожного з них своє життя, свої цілі, завдання, методи. Вони взаємодіють, але не зливаються, не поглинають один одного [2].
Н.А. Бердяєв розрізняв два типи вчення про співвідношення права і держави. Перший тип він називав державним позитивізмом, який бачить в державі джерело права (теорія і практика абсолютизму). Протилежний тип визнає абсолютність права і відносність держави: право має своїм джерелом не ту чи іншу державу, а трансцендентну природу особистості. Не право потребує санкції держави, а держава має бути санкціонована правом, підкорено праву, розчинено в праві [3].
В юридичній літературі також вказується на три можливі моделі у взаємовідносинах держави і права: 1) тоталітарна (держава вище права та їм не пов’язане); 2) ліберальна (право вище держави); 3) прагматична (держава створює право, але пов’язана ним) [4].
Здійснивши теоретичне узагальнення поглядів вищезазначених вчених-теоретиків на співвідношення між державою і правом, нами виділено основні точки зору на розуміння такого співвідношення, визначено єдність, відмінність і взаємодію між цими правовими явищами та, в кінцевому підсумку, зроблено такі узагальнюючі висновки.
По-перше, варто визнати, що в самій постановці питання про співвідношення держави і права вже закладено внутрішнє протиріччя, оскільки право – це система правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, а держава – це сукупність матеріальних інститутів. Визначення цих понять вказує на їх неоднорідність, а порівнювати, як відомо, можна лише однорідні явища чи речі.
По-друге, для розуміння співвідношення держави і права варто звернутися до основних концепцій праворозуміння, зокрема природно-правової, нормативіської, соціологічної школи права тощо. З огляду на це варто виділити три точки зору на розуміння співвідношення держави і права, а саме:
– виходячи з теорії нормативізму, складається етатиська концепція співвідношення держави і права. З точки зору цього підходу держава є інститутом, який передує праву та використовує його як інструмент у своїй діяльності;
– інша точка зору на розуміння співвідношення держави і права – природно-правова, яка заснована на природно-правовій концепції праворозуміння. З точки зору цієї теорії, право з’являється раніше держави, і тому право має пріоритет над державою;
– компромісна точка зору, коли держава і право з’являються одночасно і, відповідно, взаємопов’язані між собою (соціологічна концепція).
По-третє, співвідношення держави і права включає в себе три головні аспекти: єдність, відмінність, взаємодія.
Єдність держави і права проявляється в їх походженні, типології, детермінованості економічними, культурними та іншими умовами. У тому, що вони виступають засобами соціальної регуляції і впорядкування, акумулюють та збалансовують загальні і індивідуальні інтереси, гарантують права особи.
Відмінності випливають з визначення цих понять. У держави і права різне соціальне призначення. Держава уособлює силу, а право – волю. Ці категорії не співпадають за формою, структурою, змістом тощо.
Взаємодія держави і права передбачає вплив держави на право та права на державу.
Вплив держави на право полягає в тому, що вона його створює, змінює, вдосконалює, реалізує, охороняє від порушень, втілює в життя.
Право, передусім, легалізує державну діяльність, визначає її загальні межі, забезпечує контроль над легітимністю. За допомогою права закріплюється внутрішня організація держави, її форма, структура апарату управління, статус та компетенція різних органів і посадових осіб.
Література:
1. Венгеров А. Б. Происхождение права / Общая теория права : Курс лекций. – Н. Новгород, 1993. – С. 155-168.
2. Аржанов М. А. Государство и право в их соотношении. – М., 1960. – С. 46.
3. Бердяев Н. А. Государство // Власть и право. Из истории русской правовой мысли. – Л., 1990. – С. 289-290.
4. Теория государства и права : Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. –2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2003. – С. 238.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
