Інститут адвокатури в своїй діяльності керується принципами та правилами поведінки, які лише певною частиною прописані в праві. Актуальність порушеного питання полягає у дослідженні питання моральності адвоката, як пересічної особи, а з іншої сторони, як фахівця-захисника.
Як зазначила вчена Н. М. Таварткіладзе, “міцність основ демократичного правопорядку багато в чому залежить від того, наскільки закони, на яких він базується, узгоджуються із загальнолюдськими нормами і принципами, заснованими на таких стрижневих етичних категоріях, як справедливість, честь, гідність, пошана людської особи” [4, 12].
Досліджуючи проблематику правосуддя, В. С. Бігун зазначає про те, що “юристи і по цей час шукають своє поняття права” [3, 166]. Дана гіпотеза науковця покликається на дилему сьогодення, зокрема розбіжності норми права та встановлених історією принципів суспільства.
Слід признати, що мораль є певною вимогою, велінням, що його висуває перед людиною суспільна думка чи то голос власного сумління, а там, де все це відсутнє, нічого ніхто не вимагає – нема жодних підстав вести мову про мораль. Адвокатура урівноважує такі поняття, і в практичному втіленні поступає в силу професійних принципів.
Як зазначив В. С. Бігун, “правосуддя, здійснюючись у формах судочинства, дозволяє узгоджувати різні праворозуміння – наприклад, вузького, якого дотримується прокурор як законник, так і широкого, якого дотримується правозахисник” [2, 59]. В даному випадку відбувається поєднання особистісної та інституційної моральності. Незважаючи на питання пересічного життя, в практичній діяльності адвокат зобов’язаний керуватися професійними принципами, що свідчить про об’єктивне вирішення проблематики поєднання ставлення до поточних речей з погляду людини та адвоката.
З погляду вченої Н. М. Таварткіладзе, правилом моралі є принцип – “поступай по відношенню до інших так, як би ти хотів, щоб поступали по відношенню до тебе” [166, 15]. Проте, це не можна віднести до адвокатури, оскільки основним аргументом в даному випадку ми вбачаємо постановку на перше місце у поглядах перспективності та престижності розвитку інституту.
Розглядаючи професійну діяльність адвокатури та її моральність, як окремого інституту, стають виразнішими дві тенденції, які призводять до різностороннього розуміння адвокатської таємниці. Перша – розширення розуміння правових аспектів до морально-етичних норм і, звідси, відповідні форми адвокатської відповідальності, тоді як інша тенденція проявляється у спробах регламентувати діяльність адвоката, передбачивши всі правові наслідки, що відповідно узагальнюватиме сучасну адвокатську етику. Професія адвоката постає такою, в якій перехрещуються і морально-правові аспекти, і суто правові.
Інститут адвокатури, надаючи правову допомогу особі при здійсненні правосуддя, повинен перебувати в рамках прав людини та її основних свобод, які визнані національним та міжнародним правом, зокрема діяти вільно і наполегливо, відповідно до закону, визнаних професійних стандартів та загальновідомих етичних норм.
При виконанні своїх професійних обов’язків інститут адвокатури вступає у різноманітні правовідносини, внаслідок яких в адвоката виникають відповідальні обов’язки перед клієнтами, судом, органами державної влади, адвокатською спільнотою, суспільством. Адвокатура, з сторони своєї моральності, є суттєвим аргументом у практичному ствердженні прав та свобод людини і громадянина, у рамках відносин із провладними структурами. Такі особливості формують своєрідні вимоги до юридичної деонтології, існування чітких норм адвокатської етики, що відповідає міжнародним стандартам.
Вимоги морально – етичних норм для адвоката – є не тільки моральним орієнтиром, а і критерієм контролю. Будь-який принцип діючого правосуддя, що має правове обґрунтування, разом з тим є безсумнівною моральною цінністю, оскільки в даному випадку тут виражене відношення до людини, її прав та свобод, як вищої цінності суспільства. Такі цінності для захисника є зброєю захисту, засобом виконання свого професійного обов’язку, покликання.
Як зазначає вчений М. Ю. Борщевський, “ми взагалі не маємо на увазі, скільки високим повинно бути особиста внутрішня думка адвоката про його значення та роль у суспільстві. Це не мало важливо, проте не головне. Престиж адвокатури визначається не внутрішньою самооцінкою, а, навпаки, оцінкою оточуючих” [1, 18].
На основі вищевикладеного матеріалу варто відзначити поєднання адвокатами особистих та професійних принципів, що вбачає актуальність розширеного дослідження в більш деталізованому виявленні.
Література:
1. Барщевский М. Ю. Адвокатская этика / М. Ю. Барщевский. – [2-е изд. испр.]. – М.: Профобразование, 2000. – 312 c.
2. Бігун В. С. Філософія правосуддя: ідея та здійснення: [монографія] / В. С. Бігун. – К., 2011. – 330 с. (Бібліотека Міжнародного часопису “Проблеми філософії права”).
3. Ніколайчик О. Юрист у політиці: професійна деформація та результат / О. Ніколайчук // Юридична Газета. – 2008. – № 20. – С. 1-5.
4. Таварткіладзе Н. М. Етичні основи діяльності адвоката – захисника: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.10. “Судоустрій; прокуратура та адвокатура” / Н.М. Таварткіладзе. – Одеська національна юридична академія, Одеса, 2003. – 191 с.
e-mail: pravo.lviv@yandex.ua
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
