У період нацистської окупації України німецькій адміністрації довелося створювати місцеві кримінальні та цивільні судові установи, основним завданням яких стало правове врегулювання соціальних відносин місцевого населення. Поряд із застосуванням суто репресивно-каральних, позасудових механізмів правомірної поведінки населення, окупаційна адміністрація, обмежено, але все ж дозволяла діяти місцевим кримінальним судам. Вони виносили судові вироки за дрібні правопорушення. Але у будь-якій судовій системі важливим є контроль за виконанням кримінальних покарань. Звісно, що і в нацистському окупаційному управлінському апараті розуміли цю обставину. Для цього було створено досить чисельну і детально обумовлену нормативно-правову базу. Її аналізу і присвячена дана публікація.
На сьогодні, маємо досить незначну кількість наукових публікацій, предметом яких визначено механізми виконання рішень місцевих кримінальних судових установ. У цьому контексті слід назвати роботи О. Гончаренка [1; 2; 3; 4; 5] та М. Куницького [9; 10; 11]. Так, О. Гончаренко встановив, що судові виконавці на теренах Райхскомісаріату «Україна» були введені до штатних розписів судових установ і реалізовували свої функції перебуваючи у складі цих структур. Звісно, що вони виконували рішення судів суто за встановленими правилами. Отримавши рішення суду виконавець стягував із відповідача предмет спору натурою. У разі присудження судом грошових виплат виконавець вилучав майно та за посередництвом місцевого органу влади продавав його по «урядових цінах». При цьому судовому виконавцю заборонялося вилучати життєво важливе для відповідача майно. У разі незгоди боржника щодо вилученого у нього майна він міг звернутися до суду, а той у свою чергу перевірити законність дій судового виконавця [3]. Така ситуація склалась у системі виконання цивільних судів. А от при виконанні вироків кримінальних судів, доводилось використовувати органи місцевої поліції.
Подібна система виконання судових рішень склалась і на територіях України, які входили до військової зони окупації. Так, 28 лютого 1942 р. Сумський касаційний суд надіслав копію «Тимчасових правил про виконання судових вироків, якими користуються особи засуджені до примусової праці та про порядок відбуття ними покарань у м. Сумах та Сумській області» до судового виконавця для регулювання процесу відбування даного покарання [8, арк. 3].
Примусова праця була одним із видів покарання (позбавлення волі, штраф, арешт і т.д.), яке присуджувалось за різноманітні злочини. Серед злочинів проти порядку управління засудити до примусової праці суд мав право за опір представникам влади, виготовлення та збут самогону, спекуляцію, невиконання різноманітних повинностей, несплата податків. Серед службових та майнових злочинів примусова праця була один із найбільш розповсюджених покарань. А от серед злочинів проти життя і здоров’я лише серед найменш серйозних: легкі тілесні ушкодження, ненадання медичної допомоги без серйозних наслідків для хворого та словесна образа батьків [7, арк. 20 – 20 зв.; 6, арк. 7 – 11].
Примусова праця без утримання під вартою, як міра покарання передбачена тимчасовими правилами призначалась на строк від 1 дня до 1 року і відбувалась засудженими до примусової праці фізичним трудом по розпорядженню і під контролем Суду та міліції.
Суди, після того, як вирок вступив у законну силу, надсилали копію вироку для виконання органами міліції по належності (міською чи районною).
Виконання вироку покладалося на одного зі співробітників міліції, який керував та наглядав за виконанням вироку. Даний співробітник був відповідальним за доручену йому роботу. Нагляд за виконанням вироку мали:
1. Суддя, який виніс вирок;
2. Особи прокурорського догляду;
3. Голова Сумського касаційного суду.
Особи, які ухилились від примусової праці, піддавались відбуттю аналогічного строку покарання у в’язниці із розрахунком: один день не відбутого покарання – один день тюремного ув’язнення. У такому випадку, суд, який виніс першочерговий вирок, розглядав справу повторно із зазначенням факту «відхилення від покарання» та виносив новий вирок.
Осіб, які були засуджені до примусової праці міліція надсилала на роботу за запитом осіб та установ, а також використовувала працю цих осіб, у першу чергу, в усіх випадках трудової повинності населення.
Подібна примусова праця оплачувалась: органи міліції отримували заробітну плату засудженого за пророблений час та частину віддавала порушнику: за перші три місяці покарання винний отримував 40 % від усієї оплати, а відбуваючи подальше покарання – 50 %. Особам, які виявилися високо дисциплінованими та отримали високу оцінку із місця відбування покарання, виплачувалось 60 % заробітної плати.
Суми, які одержували органи міліції, від оплати примусових робіт, передавались судовому виконавцю, який відповідно, перераховував їх на рахунок суду, який виніс вирок.
Чоловікам, старшим 65 років, жінкам, старшим 60 років, непрацездатним у зв’язку з фізичними особливостями та станом здоров’я примусова праця замінювалась штрафом у відповідному еквіваленті. А у випадку неплатоспроможності засудженої особи з обмеженими можливостями до примусової праці, покарання могли замінити на тюремне ув’язнення на термін: три дня примусової праці – 1 день тюремного ув’язнення.
Якщо особа ще навчалась або була визнана тимчасово непрацездатною, то була можливість відстрочити виконання покарання до часу, коли вона зможе приступити до примусової праці. Окрім тимчасової або повної непрацездатності при виконанні вироку до примусової праці органи міліції мали враховувати зріст, стать та фізичних стан засудженого [8, арк. 1].
Отже, під час окупації німецькою державою українських територій застосовувалось декілька видів кримінальних покарань, в тому числі і примусова праця. Примусова праця поєднувала у собі характеристики нинішніх виправних та громадських робіт: засуджена особа виконувала громадсько-корисні роботи, але із нарахуванням заробітної плати, частину якої, вона отримувала особисто, а частину зараховувалось на користь суду, який виніс щодо особи вирок.
Література:
1. Гончаренко О. Кримінальне право як засіб регулювання поведінки місцевого населення Рейхскомісаріату “Україна”: огляд нормативної бази та судової практики (1941 – 1944 рр.). Наукові записки з української історії: Збірник наукових праць. Вип. 23. Переяслав-Хмельницький, 2009. С. 120 – 126.
2. Гончаренко О. Українські поліційні формування в системі гітлерівського окупаційного режиму на теренах Райхскомісаріату “Україна”: організаційна структура та службова компетенція (1941 – 1944 рр.). Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. Вип. 24. Переяслав-Хмельницький, 2010. С. 124 – 130.
3. Гончаренко О. Функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату “Україна”: управлінсько-розпорядчі та організаційно-правові аспекти (1941 – 1944 рр.): монографія. К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2011. С. 310.
4. Гончаренко О., Куницький М., Лисенко О. Система органів місцевого управління на території райхскомісаріату «Україна» та «військової зони». 1941 – 1944 рр. К., 2014. 151 с.
5. Гончаренко О., Лисенко О., Першина Т. Система управління окупованими територіями України. Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси. К.: НВП “Видавництво “Наукова думка, НАН України”, 2010. Кн. 1. С. 321 – 367
6. ДАСО, Ф. Р-1841, Оп. 4, Спр. 353, 32 арк.
7. ДАСО, Ф. Р-1841, Оп. 4, Спр. 357, 23 арк.
8. ДАСО, Ф. Р-1841, Оп. 6, Спр. 9, 4 арк.
9. Куницький М. Соціально – правовий статус місцевого населення Райхскомісаріату «Україна» (1941 – 1944 рр.): монографія. К.: ПП «НВЦ «Профі», 2014. 564 с.
10. Куницький М. Судові засоби захисту прав та інтересів місцевого населення Райхскомісаріату «Україна» (1941 – 1944 рр.). «Мандрівець». Тернопіль, 2013. № 6 (108). 98 с.
11. Куницький М. Функціонування установ шліфенів та шефенів на теренах Райхскомісаріату «Україна»: аналіз судової практики (1941 – 1944 рр.) Часопис української історії / За ред. доктора історичних наук, професора А.П.Коцура. Київ, 2014. Вип. 29. 110 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
