Перебудова структурної організації та функціональної діяльності органів місцевого самоврядування сучасної України залежить значною мірою від якісної підготовки відповідного законодавства, створення якого завжди необхідно здійснювати використовуючи попередній світовий та вітчизняний історичний досвід муніципальних реформ, в тому числі Австро-Угорської імперії другої половини ХІХ століття коли до її складу вже тривалий час входили західноукраїнські землі та міста.
Однією з важливих політичних подій середини ХІХ ст. в Центральній Європі став австро – угорський договір, який отримав назву компроміс (угор. Kiegyezés), що був укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком. Австрійська імперія стає двоєдиною конституційною монархією, поділеною разом зі західноукраїнськими землями на дві державницькі території, кожна з яких отримала повний суверенітет у веденні внутрішніх справ, власний парламент, незалежний уряд, особисту систему державного управління, самоврядування та юстиції. Їх об’єднувала влада імператора, який одночасно проголошувався угорським королем. Галичина та Буковина увійшли до австрійської частини (Цислейтанія), а Закарпаття до угорської (Транслейтанія). Австро-угорська угода встановила загальні принципи управління в кожній з двох частин держави. Австрійський райхсрат та угорський парламент (Державні збори) перебрали на себе законодавчу владу з правом прийняття обов’язкових для виконання в обох частинах держави законів, тобто новоприйняті австрійські закони вважалися нечинними на угорській території і навпаки. Тим самим австро-угорська політична угода дещо змінила шлях реформ муніципального самоврядування. Для юридичного закріплення нового державного устрою 21 грудня 1867 р. імператором Францом Йосифом I затверджується нова австрійська «Груднева Конституція» (нім. Dezemberverfassung) [1], що діяла в межах австрійської Цислейтанії разом з Буковиною та Галичиною, за виключенням території підвладній Королівству Угорщина, до кінця 1918 р. А Угорщина по суті рішенням Державних зборів відновила так звану «Квітневу конституцію» 11 квітня 1848 р., яка складалася з 31-го «квітневого закону». Ми погоджуємося з висловлюванням А. Дж. Тейлора про те, що в наслідок конституційних перетворень виникають три окремі інституції: постійна «спільна монархія», яка й далі представляла на міжнародній арені велику міць Габсбургів; тимчасовий економічний союз Австрії та Угорщини (авт. на 10 років); дві окремі держави – Австрія та Угорщина [2, с. 128]. Через такий особливий державний устрій Австро-Угорщини, місцеві реформи, що проводилися в Галичині та Буковині не поширювалися на Закарпаття і навпаки. Проте у дев’яти коронних краях австрійської Цислейтанії реформи місцевого самоврядування також проводилися не одночасно та мали свої особливості як в Галичині так і в Буковині.
Потрібно відзначити, що запровадження оновленої моделі місцевого самоврядування розпочалося в Австрійській імперії ще до укладання компромісного австро-угорського договору прийняттям загальноімперського державного закону «Про основні засади організації громад» 5 III. 1862 р. [3], згідно якого встановлювалися основи громадського самоврядування у визначених провінціях, в тому числі Галичини, Буковині та Закарпатті. Вперше українські громади згідно даного Закону від 5 ІІІ. 1862 р. (ст. V) отримали власну (безпосередню) сферу діяльності, яка полягала в тому, що громада, дотримуючись чинних державних чи крайових законів, самостійно розглядає всі справи, які безпосередньо стосуються громади і приймає відповідні ухвали (постанови) та втілює їх у життя, враховуючи власні інтереси [4, с. 238]. За своїм змістом це був уніфікований закон для всіх самоврядних територіальних громад, недоліком якого була відсутність визначення самого поняття громади та конкретизація її видів та категорій. Проте після затвердження імператором 12 VIII. 1866 р. березневих ухвал 1866 р. Галицького сейму у вигляді Закону «Про устрій громади і громадську виборчу ординацію» [5, с. 59 – 87], ці та інші недоліки попереднього закону були ліквідовані. Так Закон 12 VIII. 1866 р. (параграф 2) передбачав способи об’єднання громад сіл, містечок і міст в Галичині та Буковині й зміну їх територій. Тобто на момент проведення реформи міського самоврядування вже існувала законодавча база для подальшого упорядковування самоврядування в українських містах. Крім того, наприкінці 60-х років ХІХ ст. стосовно реформи місцевого самоврядування у влади змінюється як концепція так і напрямки її проведення.
Замість уніфікації законодавства на всій території Австро-Угорської імперії з метою упорядкування діяльності місцевих самоврядних громад, порізно готуються та ухвалюються нормативні акти у сфері функціонування міських органів самоврядування й окремо сільських й повітових самоврядних установ для провінцій та областей включаючи Галичину, Буковину та Закарпаття.
Найбільш ретельно, в декілька етапів реформа міського самоврядування була проведена в українських містах Галичини. Перший період міської реформи, який припадає на 70-ті роки ХІХ ст., характерний наданням австрійською владою найважливішим містам Галичини – Львову та Кракову особливих громадських прав на самоврядування. Так основні положення міського права були викладені в «Статуті королівського столичного м. Львова», що додавався до Закону «Про надання міського статуту королівському столичному місту Львову» підписаного імператором Францом Йосифом І, 14 Х. 1870 р. [6]. Згодом законами австрійського райхсрату від 11 IV. 1896 р. та 25 V. 1909 р. були запровадженні зміни та доповнення до статуту м. Львова, які в основному стосувалися виборів до міської ради, сфери повноважень магістрату та інших міських служб. Магістратський Регламент, що визначав порядок діяльності Львівської міської ради, був затверджений нею 18 IX. 1872 р. В подальшому цей документ зазнав змін і доповнень нормативними актами від 9 VII. 1874 р., 20 V. 1875 р., 20 IV. 1876 р. та 5 VI. 1878 р. Прийняттям райхсратом 13 ІІІ. 1889 р. Закону «Про громадський закон для 30 більших міст» [7], розпочинається другий етап міської реформи в Галичині коли право на самоврядування отримують наступні українські міста: Броди, Бережани, Бучач, Дрогобич Горлиця, Городок, Ярослав, Коломия, Підгайці, Перемишль, Самбір, Сянік, Снятин, Сокаль, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Теребовля, Золочів, Жовква. Третій період реформування міського самоврядування в українських містах Галичини започатковується ухваленням 3 VII. 1896 р. Закону «Про громадський закон для менших міст, містечок і більших громад» [8], за яким: а) право на самоврядування отримували ще 131 населений пункт Галичини з кількістю мешканців до 3000 тис осіб; б) всі мешканці міст і містечок поділялися на членів громади, які проживали на території громад й приймали участь в її житті та нерезидентів муніципалітету; в) в містах громада була представлена муніципальною радою, яка складалася з 48 радників; г) магістрат, який також називався «комунальним авторитетом», був виконавчим органом на чолі з мером; д) в містечках міський уряд іменувався «громадською зверхністю і складався з начальника, його заступника та до п’яти асесорів, які були членами міської ради.
Українські етнічні землі Буковини були приєднані до Австрійської монархії в 1774 р. та перебували спочатку у складі Галичини, а після проголошення Австро-Угорської імперії 1867 р. складали частину Цислейтанії як окремий коронний край. В порівнянні з іншими австрійськими краями на цій адміністративній території було найменше число українських міст з правом повного самоврядування. Передусім, найважливіше стратегічне значення мало м. Чернівці, тому саме в ньому цісарським законом «Про громадський статут і громадські вибори для крайової столиці Чернівців» від 8 III. 1864 р. [9], було реформоване міське самоврядування. Цей Статут складався з чотирьох розділів поділених на 109 параграфів, які були доповнені в основному окремими положеннями від 15 X. 1869 року і 23 XII. 1873 року та діяв в Чернівцях до кінця входження Буковини до складу Австро-Угорщини [10, с. 5]. Інші міста Буковини - Радівці, Сучава і Серет мали тоді ж міські управи, а Гура-Гумора, Кимполунг, Садгора, Вижниця, Заставна, Путила, Дорна-Ватра – лише голів громад [10, с. 7].
В українських містах Закарпаття, які після австро-угорського компромісного договору 1867 р. увійшли до угорської території Транслейтанії, також відбулася перебудова міського самоврядування. Хоча ст. 42 Закону про міста 1848 р. [11] прираховувала вільні королівські міста до міст з правом самоврядування, невеличкі міста були пізніше (1871 р.) віднесені до поселень міського типу, які такого права не мали. Права міського муніципалітету коронних міст співпадали з повноваженнями місцевих комітатських органів самоврядування. У муніципалітетах міст діяли такі ж колегіальні органи, як і в комітаті. Так наприклад, органи міського самоврядування м. Ужгорода в кінці ХІХ століття були такими: на чолі міста стояв бургомістр, була також міська рада, яка складалася з 15-20 членів і обиралася на 6 років [12, с. 140].
Враховуючи вище вказане можна прийти до висновку, що адміністративні реформи міського самоврядування в Австро-Угорській імперії другої половини ХІХ ст. маючи свої економічні передумови, соціально-політичні причини, завдання та цілі як загальні для всіх населених пунктів держави так і безпосередні (конкретні) для українських міст, були проведенні з урахуванням їх стратегічного положення, господарського значення та адміністративного статусу. Варто також зазначити, що дослідження правових проблем пов’язаних з самобутньою історією розвитку самоврядування українських міст кінця ХІХ – початку ХХ століть, необхідно продовжувати зі залученням нових, ще не проаналізованих публічних та приватних документів.
Література
1. Dezemberverfassung 1867: Entstehung, Inhalt und Auswirkung. / Helmut Paul Wallner. - GRIN Verlag, 2008. 52 s.
2. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918: Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини: пер. з нім. / А. Дж. П. Тейлор; Під заг. кер. А. Портнова, С. Савченко; Наук. ред. В. Расевич. Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. 268 с.
3. Ustawa z dnia 5 marca 1862 określająca zasadnicze podstawy urządzenia gmin // Ustawy Krajowe dla Królestwa Galicji i Lodomerji. Lwów, 1866.
4. Кіселичник В. Міське право та самоврядування громади Львова (друга половина ХІХ – початок ХХ століття). Монографія. / В. Кіселичник. Львів: ЛьвДувс; «Край», 2008. 352 с.
5. Dziennik ustaw i rozporządzeń krajowych dla królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. R. 1848 – 1916. Kr:, 1866. Cz. XI, Nr. 19.
6. Dziennik ustaw і rosporządzeń krajowych dla Krolewstwa Galicyi Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. R., 1870. Cz. XXII № 79. S. 122.
7. Ustawa z dnia 13. Marca 1889, zaprowadzająca ustawę gminną dla miast… Rock 1889. Wydany i rozesłany dnia 10 Kwietnia 1889. Częśź VII. Lwów: Z drukarni Wł. Łozińskiego, 1889. S. 89.
8. Dziennik ustaw і rosporządzeń krajowych dla Krolewstwa Galicyi Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. Rok, 1896. Część VIII. № 51. S. 102.
9. Gemeinderaths - und Magistrats - Handbuch. Czernowitz: Im Selbstverlages des Stadtmagistrates, 1895. S. 2-42.
10. Закон від 8 березня 1864 р. «Про громадський статут і громадські вибори для крайової столиці Чернівців» з доповненнями та поправками до закону від 15 жовтня 1869 р. [Текст] / Н.О. Панчук (з нім.), ред. вступ. ст. М. В. Никифорак // Науковий вісник Чернівецького університету. Чернівці: Рута, 2007. Вип. 375: Правознавство. С. 5-21.
11. 1848. évi XXIII. törvénycikk a szabad királyi városokról [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.1000ev.hu/index.php?a=3¶m=5291.
12. Роман Н. М. Правове становище Закарпаття в складі Австро-Угорщини (1867-1918 роки). Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ужгород – 2016. 218 с. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://law.lnu.edu.ua/wp-content/uploads
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
