Головне Командування Української повстанської армії (далі - ГК УПА) поставила завдання заповнити запілля (за Г. Стародубець – «Запілля – це контрольована УПА територія, на якій вибудовувалася структурована система воєнно-господарського комплексу базисних і похідних функцій місцевого населення як суб’єктів українського повстанського руху. Ядром, керівною політичною силою запілля виступало підпілля, представлене організаційною сіткою ОУН(б)» [7, с. 47]) новою якістю, а тому державотворчі зусилля її керівництва реалізовувалися у двох паралельних площинах: з одного боку необхідно було організувати різні сектори громадського життя на звільнених від німецьких окупантів територіях, тобто налагодити реальне функціонування цивільної влади, а з другого – «формування мережі оунівського підпілля як реальної військово-політичної влади на місцевому рівні» [3, с. 339]. Саме оунівське бандерівське підпілля як «активна меншина» перебрало на себе обов’язок координувати діяльність УПА і запілля, «виступала ядром, рушійною силою запілля та, водночас, ідентифікувалося населенням з повстанською владою» [2, с. 8]. Відповідно з другої половини 1943 року оунівське підпілля стало генератором комплексу заходів, що спрямовувалися на забезпечення повноцінної життєдіяльності усіх структурних складових запілля.
Вітчизняними істориками наголошується, що поява документа «Розпорядження про встановлення адміністрації на терені України» від 1 вересня 1943 року стало «своєрідною точкою відліку побудови (хай і на теоретичному рівні) нової конструкції влади» [4, с. 240], «встановленням адміністративної влади» [1, с. 196], «утворенням цивільної адміністрації на підконтрольній УПА території» [6].
В останні 10-15 років сучасна вітчизняна історіографія здійснила справжній прорив у дослідженні комплексу питань пов’язаних із створенням та функціонуванням українського повстанського запілля, з-поміж науковців виокремимо – Г. Стародубець, В. Ковальчука, В. Ільницького, Р. Забілого, М. Гавришко, В. Ухача та ін. [11, 12, 13].
Метою наукової розвідки є проаналізувати підходи науковців щодо окремих аспектів становлення та функціонування господарської реферантури у структурі повстанського запілля.
Так, Г. Стародубець, діяльність господарського апарату запілля УПА періоду 1944 – початку 1946 років поділяє на два періоди (рішення про розбудову господарської реферантур запілля було прийнято керівництвом УПА ще восени 1943 року) [3, c. 339]. Характерними рисами першого (1944 р.) була його висока ефективність; контроль за діяльністю відповідальних за господарку терену; організаційні заходи по збору харчів, одягу, коштів. Важким ударом, що підривав економічну основу повстанського запілля, були комплексні заходи цивільних та силових органів комуністичного режиму, проведені в контексті початку реалізації завдань «другої» радянізації західноукраїнського регіону [7, c. 252]. Руйнувалася економічна основа українського села, зокрема, нищилася хутірська система і форсувалося створення колгоспів, зазнавали непосильного податкового навантаження одноосібні селянські господарства. Такі заходи більшовицького режиму позбавляли УПА її головної опори – повстанського запілля, і були однією із детермінант запеклої збройної боротьби на західноукраїнських землях. У межах другого періоду (1945 – поч. 1946 рр.), керівництво повстанської армії з метою доступу до нових джерел продовольчого та матеріального забезпечення, вдавалося до перегляду форм та способів його наповнення, зокрема, окрім добровільних зборів, оподаткування населення, реквізиційних актів, почастішали «карально-грабіжницькі акції проти польського населення Галичини ...» [7, c. 252]. Аналізуючи аграрну політику УПА через призму оцінки «Розпорядження в земельній справі Головної Команди Української Повстанської Армії» підписаного Климом Савуром 15 червня 1943 року (за ним скасовувалася колгоспна система, фільварки, польські колонії та запроваджувалася приватна селянська власність на землю на підконтрольних повстанській армії територіях), київський історик Г. Папакін стверджує, що «саме польські фільварки й колонії станули єдиним джерелом наділення власністю безземельних і малоземельних українських селян» [5]. На думку дослідника, це зацікавлювало селянство «очищати» край від польської людності. Понятійний же апарат ініційованої ГК УПА земельної реформи мав серйозні вади як організаційного, так і юридичного характеру [7]. Проведені радянським режимом військово-політичні заходи упродовж січня-квітня 1946 року (вибори до ВР СРСР), які повстанські очільники визначили як «велику блокаду», фактично паралізують повноцінне функціонування повстанського запілля, зломлять духовну вісь українського села, що в сукупності позбавить «лісову» армію основного джерела своєї життєдіяльності [8, c. 217]. На думку науковців особливості постання та боротьби УПА, ставка на внутрішні ресурси матеріально-технічного забезпечення спонукала керівництво повстанської армії закласти підвалини законодавчої бази діяльності господарського апарату запілля [7, c. 203]. Як зазначає Г. Стародубець, через відповідні накази, інструкції, розпорядження ГК УПА «опосередковано намагалася легітимізувати своє право на здійснення політико-економічної влади в рамках повстанського запілля» [7, c. 204]. Тому для українських повстанців, які змушені були поповнювати продовольчі запаси використовуючи насильство [9, c. 70]) з метою реалізації накреслених заходів, важливо було заручитися добровільною підтримкою українського населення. В основу побудови господарської системи запілля, на думку Г. Стародубець, було покладено принцип соціальної справедливості [7, c. 174]. Дослідники зазначають, що незважаючи на «Розпорядження про встановлення адміністрації на терені України» від 1 червня 1943 року, що дало, нехай і на теоретичному рівні, старт на побудову нової конструкції влади, реально функції керівництва на території запілля здійснювала організована мережа революційної ОУН [10, c. 148]. Поділяємо висновки вказаних науковців, що на плечі підпілля ОУН(б) ляже весь тягар заходів щодо повноцінної організації роботи структур усіх реферантур запілля, господарської зокрема. Пріоритетними завданнями керівництва господарських реферантур були: облік наявного (рухомого і нерухомого) майна; організація роботи майстрів різного фаху; організація збору та належного зберігання урожаю; пошук джерел фінансування; «запуск» в роботу господарських об’єктів - млинів, майстерень, тощо. «Виразно національного характеру діяльності господарського механізму запілля надавало використання ним українських «партизанських грошей», так званих бофонів («бойовий фонд»)» [3, c. 339]. Водночас, бофони не отримали нормативного закріплення підпіллям, що спричинило їх довільне використання повстанцями, створивши таким чином тло для критики комуністичною владою.
Таким чином, у працях сучасних вітчизняних дослідників об’єктивно наголошується, що ефективність праці господарської структури запілля напряму залежала від військово-політичної ситуації на фронті, так і політики нацистського режиму, а з осені 1944 року – радянських силових, каральних структур та цивільних органів влади. Спільними для обох режимів було прагнення максимально понищити традиційний уклад господарки краю. Відповідно до цього еволюціонували шляхи (форми та способи) накопичення матеріально-технічних ресурсів повстанської армії. В цілому можна погодитися з думкою вітчизняних науковців, що господарська реферантур в порівнянні з іншими структурними підрозділами повстанського запілля була найбільш розвиненою, чисельнішою, створюючи «економічний базис» для «лісової» армії.
Література:
1. Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. С. 196.
2. Літопис УПА. Тернопільщина «Вісті з терену» та «Вістки з Тернопільщини» 1943-1950. Торонто - Львів Видавництво «Літопис УПА» 2010. Кн. 1. Т. 49. С. 8.
3. Стародубець Г. М. Ґенеза українського повстанського запілля: монографія. Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. С. 339.
4. Стародубець Г. Становлення та функціонування повстанського запілля на Волині в умовах німецької окупації (др. пол. 1943 р.). Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей. 2009. Вип. 12. С. 240.
5. Папакін Г. Аграрна політика УПА на прикладі одного конкретного документа. URL: http://m.day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/mi-nadaiemo-vam-zemlyu (дата звернення 02.05.2019 р.).
6. Стасюк О. Український визвольний рух середини XX ст.. в контексті українського державотворення. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2014. Вип. 23. С. 3-15.
7. Стародубець Г. М. Українське повстанське запілля (друга половина 1943 – початок 1946 років). Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. С. 174, 203-204, 252.
8. Стародубець Г. М. Повстанське запілля в умовах «великої блокади». Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. 2009. № 13. С. 217.
9. Сухих А. Ю. Боротьба за продовольство як форма протистояння між українськими повстанцями та радянськими партизанами у 1943 - на початку 1944 рр. (на прикладі військової округи КПА «Заграва»). URL: http://www.asv.gov.ua/content/nauka/editions/24/2015-24/60.pdf (дата звернення 03.05.2019 р.).
10. Стародубець Г. М. Організація господарської діяльності повстанського запілля у другій половині 1943 року. Галичина. 2004. № 10. С. 148.
11. Ухач В. З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
12. Ухач В. З. «Українські протодержави»: організаційно-правове становлення та функціонування «повстанських республік» (др. пол. 1943-поч. 1945 рр.). URL: http://dspace.tneu.edu.ua/handle/316497/22520 (дата звернення 02.05.2019 р.).
13. Ухач В.З. Антонівецька повстанська Республіка: організаційно-правовий аспект діяльності. URL: http://dspace.tneu.edu.ua/handle/316497/18710 (дата звернення 04.05.2019 р.).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
