Проблеми спадкового права з давнини й донині залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавця й дослідників, оскільки майже кожна людина неминуче стає спадкоємцем і одного разу приречена стати спадкодавцем. Українська держава є спадкоємицею всієї тієї правової спадщини, що протягом віків створювалась в українських землях. Створення новітньої парадигми українського права неможливе без здобутків і втрат національної минувшини.
Із прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. відбулася переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист прав громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на належному науковому рівні історії становлення й розвитку вітчизняного права. Реформа української правової системи показує, що формальне запозичення західно-правових моделей без урахування культурно-історичних, національних і духовних особливостей України не тільки не дає очікуваних результатів, а навпаки, згубно позначається на стані суспільства і держави.
Сучасний стан історіографії свідчить про повернення інтересу до проблем розвитку спадкового права [4, c. 111-112].
Мета роботи полягає у проведенні історико-правового аналізу еволюції спадкового права в українських землях у контексті сучасної доктрини спадкового права.
Спадкове право, як й інші правові явища, пройшло свою еволюцію, удосконалення та збагачення на різних етапах розвитку історії українського народу, пов’язаних з існуванням чи відсутністю української державності, поступово вироблялися сучасні стандарти у цій галузі правових відносин.
Зародки спадкування були відомі ще в потестарному суспільстві, спадкування за звичаєм з’явилося раніше ніж виникла держава. Звичай у потестарному суспільстві був основним засобом регулювання поведінки людей, а вже в ІХ ст. набув значення неписаної правової норми [4, c. 152-153]. У кінці ХІ – на початку ХІІ ст. на в Україні-Русі спадкування здійснювалось згідно з нормами звичаєвого права. Спадкування за законом було пріоритетним, і цим гарантувалося, що маєтки завжди залишалися за родовими сім’ями. Спадкування за заповітом з’явилося лише у Просторовій редакції «Руської правди» на початку ХІІІ ст. у специфічній правовій конструкції – «ряд». За своєю юридичною природою «ряд» докорінно відрізнявся як від візантійського заповіту того періоду, так і від сучасного заповіту, що виключало можливість рецепції візантійського спадкового права [1, c. 17]. Розділи про спадкування з «Еклоги» та «Прохірона» в Руській державі до ХІІІ ст. ще не були відомі. Юридичні збірники «Номоканони» були поширені на Русі у період виникнення Просторової редакції «Руської правди», тому формування староукраїнського спадкового права відбувалось незалежно від візантійського.
У Руській державі приватно-правові і публічно-правові елементи не розрізнялися. Сини князя, що успадковували після нього рухоме і нерухоме майно, дивилися на державу як на власність. Тогочасне право спадщини закріплювало за спадкоємцем не тільки власність, але й владу. Із права власності на землю випливало і право на повноту всієї владу над населенням, що проживало на успадкованій землі. Проте Київське віче не дозволяло князівській владі перетворити державу у приватну власність і вільно в ній успадковувати владу. Щоб легалізувати успадковану владу, потрібна була згода Київського віче. У Руській державі існувало успадкування як за законом, так і за заповітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. У разі відсутності у спадкодавця синів його майно переходило до братів. Згодом Просторова редакція «Руської правди» передбачила, що майно померлого смерда, у якого не було синів, могло переходити у власність князя, а доньки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Своєю чергою, майно бояр і дружинників, які не мали синів, дозволялось успадковувати донькам. Усе це є свідченням появи правових привілеїв для представників аристократичної верхівки.
Питання успадкування майна отримали у Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1568 і 1588 рр. досить повну і детальну регламентацію, унаслідок цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут. Уперше в Литовському Статуті 1566 р. було введено у науковий обіг поняття «виморочне майно» [2, с. 78]. Статутами дозволялося продавати лише одну третину батьківського маєтку. Ця ж тенденція збереження родового майна спостерігається і в Українській козацькій державі, що виявилося у чіткішому розмежуванні різного правового режиму спадкування для батьківського чи материнського майна та майна набутого.
В українських землях, які були під юрисдикцією Речі Посполитої Польської, характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості. У XVII ст. 3/4 батьківського майна переходило до синів, а 1/4 успадковували доньки незалежно від їхньої кількості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових частках [2, с. 94].
Козацьке право Запорозької Січі було національним, становим і корпоративним правом. Демократичність козацького права виявилась у відсутності привілеїв для окремих соціальних груп, щорічному перерозподілі землі тощо. Найдемократичніші засади козацького суспільства знайшли своє відображення пізніше в Конституції Пилипа Орлика (1710 р.). Традиційне для Литовських Статутів успадкування землі у Запорозькій Січі не було поширено з двох причин: 1) користування землею було довічним, а терени Запорозьких вольностей вважалися колективною власністю козацтва; 2) особливості січового життя впливали на те, що в більшості козаків просто не було спадкоємців – жінок, дітей.
Право Української гетьманської держави (Військо Запорозьке) було продуктом відносин суто козацького суспільства, у його нормах втілені їхні уявлення про право, справедливість, свободу, рівність. У Війську Запорозькому головним чинником правової системи було звичаєве право, важливими джерелами права були договірні статті та гетьманське законодавство. В Українській гетьманській державі виник новий інститут спадкового права – умовний заповіт, тобто заповіт із певними умовами щодо передачі спадкоємцеві у володіння майна ще за життя спадкодавця.
До 40-х рр. ХІХ ст. в Україні зберігало чинність місцеве право. У Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Подільській губерніях діяли такі самі нормативні акти, що й у ХVIII ст. Остаточне запровадження російського законодавства на Лівобережжі (Полтавська і Чернігівська губернії), але зі збереженням дії окремих норм місцевого права, які було включено до Зводу законів Російської імперії 1842 р., відбулося згідно з Указом від 4 березня 1843 р. «Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальних про судочинство настановлень імперії». У західноукраїнських землях (Галичина і Буковина) діяв Австрійський цивільний кодекс 1811 р. [3, c. 110-111].
Система права в українських губерніях Російської імперії відрізнялася вищим рівнем юридичної техніки та більш детальною регламентацією шлюбно-сімейних і спадкових правовідносин, передбачала остаточний (вічний) і тимчасовий порядок спадкування. Особливі статті для Полтавської та Чернігівської губерній значно розширювали, порівняно зі статтями, що діяли на території метрополії: права батьків (зокрема, їх право зректися своїх дітей у випадку негідної їх поведінки); батько користувався ширшими правами, ніж мати; власника майна, щодо розпорядження родовим майном тощо [5, c. 30].
За російським дореволюційним правом спадкування здійснювалося як за законом, так і за заповітом. Заповіт укладався особою «за здорового глузду і твердої пам’яті», що досягла 21-річного віку. За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і доньки, однак перевага надавалася синам. Доньки при живих братах отримували 1/14 частину нерухомого майна і 1/8 частину рухомого. Материнська спадщина ділилася порівну. Якщо подружжя було бездітним, то у випадку смерті одного з них інший отримував 1/7 частину нерухомого і 1/4 частину рухомого майна. Особливі для Полтавської та Чернігівської губерній положення передбачали, що батьківське майно, отримане синами шляхом виділу майна, і посаг доньки (які померли бездітними), поверталися батькам. Овдовіле подружжя отримувало у спадщину третину всього майна, а якщо дітей не було – все майно. Вдова отримувала спадкове майно в довічне володіння, а не у власність [7].
В українських землях, захоплених Австрією, спадкові відносини регулювались Австрійським цивільним кодексом 1811 р. У спадковому праві діяв принцип універсального правонаступництва. Спадкове право базувалося на законі, на договорі і на заповіті. На відміну від російського й українського права австрійське цивільне право дозволяло неповнолітнім (особам, що не досягли 18 років) заповідати у нотаріальній формі й усно в суді. Австро-Угорською імперією місцеві особливості права в українських землях не були враховані, тому що законодавство цієї держави відображало західну традицію права і приналежність до романо-германської сім’ї [6, c. 111-112].
У добу відродження української державності та у період формування радянської державності (1917–1920 рр.) зберігали чинність окремі норми місцевого звичаєвого права (земельного, цивільного, шлюбно-сімейного і спадкового права), які було включено до Зводу законів Російської імперії 1842 р.
Спадкове право незалежної України зберігаючи принципові засади радянського спадкового права, містить чимало новел, метою яких є гармонізація українського спадкового права із правом європейський країн у цій галузі, які є типовими для всієї європейської спільноти і мають підґрунтям підвалини, закладені ще римським приватним правом.
Література:
1. Валах В. В. Порівняльно-правова характеристика спадкових правовідносин в Україні та зарубіжних країнах (Російській Федерації, Франції, Німеччині, США): автореф. дис. … канд. юрид. наук / В. В. Валах. Київ, 2018. 20 с.
2. Гримич М. В. Звичаєве право українців XIX - початку XX століття. Київ, 2016.
3. Історія держави і права: підручник. У 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренко. Том 1. Київ. Концерн «ВидавничийДім «Ін Юре», 2016. 635 с.
4. Нелін О. І. Еволюція спадкового права України (історико-правовий аспект): монографія. Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2016. 365 с.
5. Нелін О. Теоретичні основи спадкового права України. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 5 С. 34.
6. Нелін О. Історичні аспекти колізійних питань спадкового права у сучасному законодавстві України. Підприємництво, господарство і право. 2017. № 8
7. Ухач В. З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
