Український національний рух 1917-1918 років відзначився діяльністю представницького, згодом революційного, парламенту – Української Центральної Ради (далі - УЦР). Це був період відродження та консолідації української нації, формування і становлення національно-державних інститутів. Хоча ця революція і зазнала невдачі, проте її досвід має теоретичне і практичне значення. Особливо це стосується сфери конституційного права. Зокрема, Українська Центральна Рада останній день свого правління, 29 квітня 1918 року, проголосила Конституцію Української Народної Республіки (далі - УНР).
Робота над проектом Конституції розпочалася після проголошення УНР, оскільки ця історична подія поставила на порядок денний необхідність прийняття Основного Закону. З самого початку в основу Конституції було покладено ідею поділу влади з метою гарантувати демократичний розвиток Української держави. В умовах сьогодення за браком джерел важко достеменно відтворити роботу Конституційної комісії. Матеріалів її засідань дослідниками не виявлено. Лише окремі спогади про роботу Конституційної комісії містяться у мемуарній літературі. Тогочасні політики свідчать, що у листопаді - грудні 1917 року комісія працювала доволі активно. Заслуговують на увагу спогади П. Христюка про дискусії в Конституційній комісії між українськими есерами, які дотримувались двох протилежних точок зору в питанні державного устрою України. На думку одних, це мала бути парламентська республіка, інші вважали, що «Україні не судилося бути нічим іншим, як республікою Рад селянських, робітничих та солдатських депутатів, тобто державою класовою» [9, с. 64]. Проект Конституції опублікували в середині грудня 1917 року, проте через активний розвиток революційних подій не було можливості належним чином обговорити її прийняття. Текст Конституції, згадував Д. Дорошенко, «було ухвалено практично без змін, тобто в тій редакції, яка була запропонована комісією» [1, с. 104].
Дослідники цього питання дають доволі високу оцінку змісту Конституції УНР. О. Мироненко зазначив, що у грудні 1917 року «у великій Росії не існувало навіть натяків на уконституціювання будь-яких федеративних засад». У проекті «унормовувалась участь українського народу» в управлінні Російською республікою через своїх депутатів у федеральному парламенті, представника УНР у федеральному Кабінеті Міністрів, адміністративному трибуналі, судах тощо [5, с. 129].
Конституція УНР складалася з 83-х статей і 8-ми розділів. Особливе місце і роль в Конституції УНР відводилась конституюванню прав і свобод людини. Як зазначає О. Скрипнюк: «Фактично УНР своїм першим конституційним актом серед європейських конституцій «другої хвилі» - періоду між Першою і Другою світовими війнами, які принесли в теорію і практику новітнього конституціоналізму більш змістовний виклад інституту прав та свобод людини і громадянина, у тому числі і нові підрозділи соціально-економічних та культурних прав та свобод, закріпила нове інноваційне розуміння прав та свобод людини» [7, с. 6].
Конституція УНР закріплювала право на життя, право на свободу та особисту недоторканість й домашнього вогнища, таємницю листування, право на повагу до приватного та сімейного життя, свободу місця перебування, а також політичні права – активні і пасиві вибори, свободу думки, слова, совісті, друку, свободу вираження поглядів, свободу зібрань та об’єднань, заборону дискримінації, свободу страйків. Тобто, Конституція УНР, наскільки це було можливо, захищала права громадян. Основний Закон проголошував, що ніхто не може бути заарештований без рішення суду, тобто забезпечував громадянам можливість не лише формальних, а й реальних прав. Підтвердженням цього слугує й стаття 19 Конституції УНР, про яку О. Скрипнюк писав: «Особливого значення набувало положення ст. 19 та розділу VШ Конституції УНР, щодо умов тимчасового обмеження або часткового припинення громадянських свобод, яке засвідчує високий ступінь відповідальності з яким її творці підходили до правової регламентації до вказаного правового інституту» [7, с. 6].
Всенародні Збори – парламент мали здійснювати вищу законодавчу владу в державі [6, c. 49-56]. Парламент обирав їх голову, його заступника та товаришів, з яких створювалася Президія. Голова парламенту очолював та організовував його роботу, представляв Республіку на міжнародній арені. Передбачалося, що сесії Всенародних Зборів скликатимуться не рідше, ніж два рази на рік, а перерва між ними не повинна була перевищувати трьох місяців. На вимогу двадцяти відсотків депутатів передбачалося скликання позачергової сесії протягом місяця. Рішення парламенту вважалися повноважними, якщо вони приймалися за умови присутності більше половини депутатів, а питання вирішеним за підтримки їх звичайною більшістю голосів від кількості присутніх. Конституційні зміни прийняті парламентом вважалися чинними, якщо вони приймалися кваліфікованою більшістю парламентарів у 3/5 голосів присутніх. При цьому вони вважалися чинними після ухвалення їх новим складом парламенту простою більшістю голосів. Питання про відокремлення території, зміну державного кордону, проголошення війни, притягнення до слідства і суду міністрів вирішувалося 2/3 присутніх парламентарів [2, с. 96].
Аналіз змісту Конституції УНР 1918 року засвідчує, що Основний Закон закріплював статус в Україні класичної парламентської республіки. Зокрема, в статті 22 даної Конституції зазначено: «Вища власть виконавча в УНР належить Раді Народніх Міністрів». Рада Міністрів уповноважувалась контролювати та координувати діяльність органів місцевого самоврядування. Уряд Республіки формувався головою парламенту, його склад, програма діяльності затверджувалася Всенародними Зборами. Строк діяльності уряду визначався трьома роками. Перед парламентом Рада Народних Міністрів і кожен міністр окремо несли політичну відповідальність за свою діяльність [10].
Влада в УНР, згідно з Конституцією, повинна була представлятися виключно судами. Стаття 63 зазначає: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власти». Конституція передбачала рівність усіх громадян під час здійснення правосуддя. Особи, які не погоджувалися з рішенням суду мали право на оскарження. Генеральний суд вважався найвищою касаційною інстанцією (після першої і другої), формувався колегією суддів, обраною Всенародними Зборами [2].
Незважаючи на те, що Конституція УНР так і не набула чинності, її зміст засвідчує, що вона мала демократичний характер, створювала фундамент для всього законодавства УНР. Під час національно-визвольних подій 1918 року Основний Закон став прогресивним документом, юридично оформив відродження української національної державності у формі УНР.
Дослідники Конституції УНР дають їй різну оцінку. Позитивно оцінюючи Конституцію, К. Костів висловив переконання, що за територіальною організацією державної влади Україна «виразно наслідує Австрію», а «в постанові про конфлікти між центральною владою і місцевими владами» вбачається вплив американської конституції. Дослідник наголошував також на таких важливих особливостях Конституції, як республіканська форма державного устрою, парламентсько-демократичний режим тощо [3, с. 96 ]. Науковець В. Яблонський вважав, що УЦР створила свій перший Основний Закон ще задовго до проголошення Конституції УНР 1918 року. Дослідник вважав, що своїми універсалами вона «фактично створила «малу» Конституцію УНР», яка згодом доповнилася іншими нормативно-правовими актами. А «Статут про державний устрій, права і вольности УНР» складався із «адаптованих до української дійсності прогресивних положень кращих конституцій Європи» [11, с. 55-56 ]. Критичну оцінку Конституції УНР дав В. Солдатенко, який стверджував, що «Основний Закон УНР і в прямому, і в переносному розумінні прагнув закріпити «вчорашній день», призупинити історичну ходу». Не можна залишити поза увагою висновок П. Солухи. У недосконалості Конституції УНР та політичній поразці УЦР він звинуватив її голову. «Комуністична політика Михайла Грушевського, – писав дослідник, – небажання ним зробити поступки, хоч би тимчасово, у земельному питанні, неспроможність його будувати державу, небажання рахуватися з тодішнім становищем України у зв’язку з перебуванням чужих армій на нашій землі, наша ізольованість від решти світу і цілковита наша залежність від наших союзників привели нашу республіку до повного її банкрутства» [4, с. 38].
Таким чином, хоча Конституція УНР була прийнята в останній день існування Центральної Ради і не діяла жодного дня, це не може применшити її значення в історії вітчизняного революційного конституціоналізму. Текст Основного Закону не тільки враховував найкращі досягнення світової та національно-правової думки, а й за рівнем демократичності багато в чому і перевищував усі сучасні йому конституції. Не поступався він чинним тоді Основним законам і за рівнем правової культури та юридичної техніки. Хоч Конституція й містила певні недоліки (у документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління та ін. [8]), проте цілком заслуговує визнання та була доволі змістовною для змоги регулювання правовідносин в період становлення української державності. В сучасних умовах, коли стоїть завдання подальшого реформування українського суспільства, визнання досвіду цього періоду сприятиме успішному виконанню поставлених завдань у цьому напрямку.
Література:
1. Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. Т. 1: Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 331-332.
2. Конституція Української Народної Республіки від 29. 04. 1918р. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0002300-18 (дата звернення: 20.03.2019 р.).
3. Костів К. Конституційні акти відновленої Української Держави 1917–1919 років і їхня політично - державна якість. Торонто: Укр. друк., 1964. 186 с.
4. Логвиненко І. А. Конституція УНР 1918 року: історія розробки, прийняття та оцінки в історіографії. Право і безпека. 2017. № 1(64). С. 35-39.
5. Мироненко О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр. Теоретико-методологічний аспект: монографія. Київ: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. 260 с.
6. Мироненко О. М. Конституція УНР – Української Народної Республіки. Енциклопедія. Історія України. Т. 5. Київ: Наукова думка. 2008. С. 96.
7. Скрипнюк О.В. Конституційні цінності: від теорії до практики. Journal «ScienceRise: Juridical Science». 2018. № 4(6). С. 4-8.
8. Ухач В. З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
9. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр. Т. 1. Відень, 1921. 152 с
10. Ярош Д. В. Конституція Української Народної Республіки 1918 року про органи державної влади та управління України: історичний досвід і сучасність. Університетські наукові записки. 2005. № 1-2 (13-14). С. 49-56.
11. Яблонський В. М. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. Київ: Альтерпрес, 2001. 160 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
