Лікарська деонтологія в широкому сенсі – це вчення про поведінку, взаємовідносини та дії лікаря щодо охорони психіки хворого, його близьких та оточуючих людей, правильну організацію лікувального процесу та повне використання усіх можливостей для спасіння здоров’я та життя хворого. Положення лікарської деонтології (норми, заборони, критерії та оцінки) приписуються лікарю в імперативному порядку [1,2].
Діяльність лікаря в будь-якій державі регламентується законодавством, тобто правовими нормами з одного боку і лікарської деонтологією - з іншого.
Законодавством повинна бути передбачена чітка система попередження злочинів і неминучість покарання при їх вчиненні; деонтологія забезпечує поліпшення результатів лікувально-профілактичної діяльності лікарів і медичних установ в цілому, базуючись на мудрості лікування і організаційних принципах [2,3].
Медична деонтологія включає в себе: питання дотримання лікарської таємниці, заходи відповідальності за життя та здоров'я хворих, евтаназії, а також неминучої смерті пацієнта, проблеми взаємин у медичному співтоваристві, з хворими та їх родичами, правила щодо інтимних зв'язків між лікарем і пацієнтом, розроблені Комітетом з етичних і правових питань при Американської медичної асоціації [2,4].
Лікарська деонтологія єдина для всіх медичних працівників. Разом з тим особливості професійної діяльності лікарів різних спеціальностей передбачають різні підходи в реалізації деонтологічних положень.
У правовій практиці виникають різноманітні питання, що стосуються злочинів проти життя, здоров'я, честі, гідності, статевої недоторканності та свободи людини. У Кримінального кодексу України [3] на одному з перших місць знаходяться злочини проти особистості.
Розслідування даних злочинів тісно пов'язане з проведенням судово -медичної експертизи, яка в більшій мірі стосується живої людини з різних приводів. Сюди, насамперед, слід віднести визначення шкоди здоров'ю та рішення супутніх питань (давність нанесення, знаряддя травматизації, механізм нанесення та ін.); визначення розмірів стійкої втрати загальної та професійної працездатності; визначення стану здоров'я, штучних хвороб, симуляції й агравації; експертизу при зґвалтуванні, розпусних статевих діях, насильницьких діях сексуального характеру; зараження венеричною хворобою, СНІДом; визначення деяких статевих станів (істинної статі, продуктивної здатності, вагітності, колишніх пологів, аборту та ін.); визначення віку, тотожності особи та інші питання, що виникають у процесі розслідування або судового розгляду.
Судово-медичний експерт, який проводить експертизу - це перш за все лікар, тому дотримання всіх принципів і вимог медичної деонтології є для нього обов'язковим. Разом з тим, специфіка професійної діяльності судово-медичних експертів визначає ряд особливостей деонтології, притаманних цій спеціальності.
Амбулаторний прийом, і особливо бесіда з потерпілим, вимагає ретельного дотримання наступних норм медичної етики: чуйність, уважність і тактовність по відношенню до кожної людини, незалежно від суті справи. При бесіді пацієнта з лікарем важливу роль відіграє і матеріальне оточення: меблі, освітлення, оформлення кабінету, зовнішній вигляд лікаря.
Екстравагантний, з великою кількістю прикрас або неохайний одяг (брудний халат або фартух) – викликає реакцію відчуження у пацієнта. Не викликає довіри у пацієнта або його близьких лікар, який під час бесіди з ним постійно пише або говорить по телефону. Завалений паперами стіл лікаря може викликати підозру у низькій кваліфікації та постійну чорнову роботу, а порожній стіл – наводить на думку про неробство. Неприпустимо висловлювати власне ставлення до особистості засвідчуваних за тих чи інших обставин отримання ушкоджень. Оглянутий вже переніс моральну та фізичну травму і як людина він очікує проявів співчуття та розуміння до себе, являє судово-медичного експерта як особу, що діє у відповідності з законом в інтересах правосуддя.
Не можна, наприклад, висловлювати своє ставлення до пацієнта, до почутої обставині, проявляти різного роду емоції та давати поради, що стосуються ведення справи. Слід не тільки проявляти граничну увагу та витримку, а й демонструвати їх. У процесі спілкування з підекспертним, лікар повинен вміти направляти бесіду в потрібне русло: на початку бесіди дозволити пацієнтові вільно викладати свої проблеми, що дасть можливість зорієнтуватися в його психологічному статусі, а потім перейти до конкретних питань, що стосуються його стану. При бесіді з підекспертним необхідно проявляти спокій, толерантність, не обурюватися скупістю відповідей або багатослівністю, не чіплятися та сміятися над невдалими або неписьменними формулюваннями скарг та відповідей на поставлені запитання.
Питання, що ставляться, не повинні містити спеціальних медичних термінів, іноземних слів, а повинні бути продумані і складені з загальнозрозумілих виразів і понять. Задавати можна тільки ті питання, що стосуються з'ясування необхідних відомостей. Лікар-експерт не повинен навідними питаннями підказувати підекспертному скарги та їх характер. Не можна, наприклад, таким чином формулювати запитання: «Чи не має у Вас головного болю або болю в животі? Не втрачали Ви свідомість, чи не було нападів судом?». Це може нерідко викликати помилкову позитивну відповідь з бажання «прикрасити й посилити» висновок. Тому краще всього використовувати більш прості питання: «Що Вас турбує?».
Експерт повинен бути максимально тактовним, уникати зайвих питань, які торкаються особистої й інтимної сторони життя потерпілих, уникати висловлювань, які можуть призвести до ятрогенії. Особливо уважного ставлення потребують діти та неповнолітні. При всьому цьому треба завжди пам'ятати, що огляд проводиться лікарем, який у процесі огляду може давати підекспертному чіткі лікарські поради, рекомендувати звернутися до відповідного спеціаліста або направити його на лікування. Психіатр Балінт писав, що «ліками, якими найчастіше користуються в повсякденній практиці, є сам лікар ... важлива та манера, з якою лікар прописує їх хворому і навіть та атмосфера, в якій ліки призначаються та приймаються» [5].
Експерт зобов'язаний дотримуватися лікарської таємниці, тим більше, що це узгоджується з вимогою закону (Кримінальний кодекс України, ст. 145). Інформація про факт звернення за медичною допомогою, стан здоров'я громадянина, діагноз його захворювання й інші відомості, отримані при його обстеженні та лікуванні, складають лікарську таємницю [4]. Громадянину повинна бути підтверджена гарантія конфіденційності переданих їм відомостей. Не допускається розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю, особами, яким вони стали відомі при навчанні, виконанні професійних, службових та інших обов'язків, крім встановлених законодавством випадків [2].
Коли судово-медичний експерт проводить дослідження мертвого тіла , то він повинен пам'ятати про те, що труп – це не тільки об'єкт експертного дослідження, а в недавньому часі – жива людина, у нього є близькі , які переживають його втрату. У зв'язку з цим слід уникати зайвого травмування мертвого тіла, необхідно, наскільки це можливо, після дослідження трупа надати йому належний для ритуальних заходів вигляд. При спілкуванні з близькими покійного експерт повинен бути співчутливим і доброзичливим, уникати додаткового психічного травмування співрозмовників. Їм слід повідомляти тільки необхідну об'єктивну та достовірну інформацію, яка не складає слідчої таємниці.
При дослідженні трупів осіб, що вмерли у стаціонарах, вирішується питання про адекватність медичної допомоги, допущених помилках при проведенні медичних маніпуляцій, своєчасності діагностики та і лікувальних процедур, повноти лікування. У випадках, коли йдеться про лікарські помилки або дефектах медичної допомоги, експерт не може висловлювати своє судження про правильність чи дефектності лікарської допомоги – це вирішується колегіально експертами та лікарями-фахівцями високої кваліфікації. При проведенні такого роду дослідження судово-медичний експерт розробляє комплекс питань, пов'язаних із законодавчими проблемами регламентації прав, обов'язків і відповідальності медичних працівників у процесі виконання ними професійних обов'язків.
Таким чином, майже кожен висновок експерта, що є доказом у кримінальних і цивільних справах, тягне за собою важливі соціальні наслідки, що накладає на експерта високу професійну та моральну відповідальність.
Література
1. Билибин Д. Ф. Горизонты деонтологии. Вести. АМН СССР. 1979. № 5. С. 35-40.
2. Грандо, А.А. Врачебная этика и медицинская деонтология: Учеб. пос. для мед. ин-тов. 2-е изд., перераб. и доп. Киев: Высш. шк., 1988. 186 с.
3. Кримінальний кодекс України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення 20.10.2022).
4. Элштейн Н.В. Медицина и время. Таллин: Валгус, 1999. 350 с.
5. Сук И.С. Врачебная тайна. Киев: Здоровꞌя, 1991. 139с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
