З Михайлом Яковичем мене познайомив мій Учитель, декан юридичного факультету Міжнародного Соломонова Університету (м. Київ), доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Федір Глібович Бурчак. Я тоді навчалася на останньому курсі юридичного факультету, займалася досить поглиблено соціонікою, або теорією інформаційного метаболізму, на науковому семінарі у Будинку вчителя (м. Київ) під керівництвом Володимира Давидовича Єрмака, і шукала перетини між соціонікою і правом. Мій наставник Мартиненко Петро Федорович порадив написати і допоміг з публікацією моєї першої наукової статті – «Проблеми соціоніки в праві» (1999 рік). Стаття вийшла досить зарозумілою, з багатьма термінами, і мій покійний батько жартував наді мною, що все одно ніхто її не зрозуміє, але вийшло ну ду-у-же науково! З таким настроєм я звернулася до Федора Глібовича Бурчака за допомогою, оскільки і сама побачила, що стаття ніби ділилася на дві половини, одна з якої стосувалася загалом пристосування соціоніки до потреб законотворчості, урахування окреслених нею законів функціонування психіки людини до процесу законотворчості і застосування норм права. В іншій йшлося про можливості соціоніки у кримінології і криміналістиці. Федір Глібович сказав, що з першою частиною він навряд чи мені допоможе, а щодо другої порадив звернутися до доктора юридичних наук, професора, академіка Академії правових наук України, секретаря Київського регіонального центру Академії правових наук України Михайла Яковича Сегая. Не тільки порадив, але і попередив Михайла Яковича про мій візит.
Під час першого свого візиту я не знала про що говорити. В мене підгиналися коліна, як завжди в присутності Федора Глібовича, якого я згадую із надзвичайною повагою і вдячністю, але якого чомусь завжди боялася. Не пам’ятаючи себе, я зайшла до кабінету Михайла Яковича і перше, що побачила, був стіл, завалений паперами. Він посміхнувся до мене, запропонував присісти і підійшов відставити стілець. Я була вражена. Таким він був завжди – затятим джентльменом. Посміхнувшись, він показав рукою на стіл і пояснив, що це не безлад, а добре відомий йому порядок, і якщо перемістити речі з одного місця на інше, йому буде вже важко їх знайти. Я сказала, що у мене так само, і ми обидва розсміялися. Вже знайшли спільну мову! Потім він запропонував мені залишити статтю для ознайомлення. Пам’ятаючи, як глузував з мене мій батько, запропонувала пояснювати статтю, на що він запевнив мене, що відмітить місця, які потребуватимуть моїх пояснень. З тим я і пішла.
Вже не пам’ятаю, скільки днів пройшло, може, тиждень, або й два, вони здавалися мені надзвичайно довгими. Я вже відчувала внутрішню напругу і вважала, що стаття абсолютно не наукова, а тільки «наукоподібна», що в ній нічого не зрозуміло тощо. Коли раптом задзвонив телефон і Михайло Якович особисто запросив мене прийти й поговорити про статтю.
Я знов опинилася у кабінеті ученого секретаря Київського регіонального центру Академії правових наук України, і знову йшла із тремтінням. Яке ж було моє здивування, коли я побачила свою статтю з примітками на полях, всю покреслену і з підкресленими моментами в рядках! Я принесла з собою книжки із соціоніки, які потім залишила Михайлу Яковичу для ознайомлення, і ми почали ґрунтовну дискусію щодо статті. Він не потребував перекладу термінів, він все зрозумів! Ми проговорили кілька годин. Потім Михайло Якович сказав, що якщо я хочу сама створити судову соціонічну експертизу, то він може спробувати мені допомогти.
Так я, за його клопотанням, потрапила до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Це був 1999 р. Першою моєю науковою темою була соціоніка в судовій експертизі. Михайло Якович був її керівником. Тема вийшла не дуже вдалою, але завдяки Григорію Вікторовичу Прохорову-Лукіну, учню Михайла Яковича, я навіть трохи спробувала зробити щось схоже на першу судово-соціонічну експертизу. Зрозумівши, що мені бракує досвіду та знань для запровадження такої експертизи і, зіштовхнувшись зі спротивом судової психологічної спільноти, я цю тему облишила. Психологів досі навчають у ненависті до соціоніки, хоча, на моє глибоке переконання, ці галузі могли б вдало доповнювати одна одну і вийти на результат, якого не може досягти жодна з них окремо.
Далі я працювала молодшим науковим співробітником, мене вчили Георгій Михайлович Надгорний, кандидат юридичних наук, і Богдана Михайлівна Ісакович. Я багато чому від них навчилася, жалкую, що вчасно не цінувала свій досвід спілкування з ними, і взагалі змолоду була доволі амбіційною. Деколи це допомагало, але у більшості випадків шкодило. Відносини між нами склалися, м’яко кажучи, не дуже вдало. Михайло Якович усіляко намагався підтримати теплі взаємини між нами, але дійсно Учителем і другом залишився для мене тільки він.
Наприкінці 1990-х років саме Михайло Якович керував науково-дослідною роботою за темою «Судова експертологія». Він узяв мене до складу співавторів теми, і я почала розуміти, що таке судова експертологія.
Спочатку треба було ознайомитися із науковою літературою. Але я не могла її просто так читати, без мети. Мені було поставлено завдання написати щодо правових і організаційних засад судової експертології. І почалося…
Я нічого не могла знайти в літературі. Всі писали про судові експертизи. Законодавство про судові експертизи. Література про судові експертизи. А де експертологія? За майже рік я написала шість сторінок. І тоді Михайло Якович знов запросив мене до себе. Між нами почалася тривала дискусія. На його думку, судові експертизи – це частина судової експертології. Я наполягала, що це – частина криміналістики, і про них вже все написано. Ніяк не могла вхопити і зрозуміти його основну ідею. Я зрозуміла, що він хоче розкрити праксеологічний (діяльнісний) підхід до судово-експертної діяльності. Але що таке судово-експертна діяльність? Якщо до неї входять судові експертизи як частина, то що там ще? До чого тут правові і організаційні засади? І от мені потрапила до рук книга О. Р. Шляхова «Судова експертиза: організація і проведення». І моє уявлення перевернулося. Ми почали з Михайлом Яковичем шукати істину у тривалих дискусіях. Організація судової експертизи і організаційні засади судово-експертної діяльності виявилися зовсім не тотожними, але завдяки О. Р. Шляхову мене, нарешті, «понесло» у правильному напрямку. Через півтора року Михайло Якович, не без наслідків дискусій зі мною, виведе формулу судово-експертної діяльності. Так у дискусіях із ним народилася моя концепція судово-експертного права.
Потім мені вже не було так цікаво. Рутина, рутина. За узагальненнями експертної практики я почала скучати значно пізніше. Тоді вони мене дратували. Я не розуміла кінцеву мету, як і кінцеву мету багатьох дій, які мені доводилося тоді виконувати.
На превеликий жаль, у мене не збереглося фотографій, де ми з Михайлом Яковичем були б разом. Нас фотографували на річниці Перемоги над фашизмом 9 травня, але плівка до мене не дійшла. Але він назавжди у моїх спогадах.
У 2000 р. він познайомив мене із своєю дружиною, Флориною Іосифівною, талановитим художником. Я дуже любила їх обох. Вони радо зустрічали мене у себе вдома. Дізнавшись про мої уподобання, Флорина Іосифівна завжди мала смаколики на столі до мого візиту. Пам`ятаю, як ми разом відзначали різні події, Михайло Якович виголошував гарні тости, в нього було неабияке почуття гумору.
Цікаво розбирати його нотатки на полях моїх сторінок до наукової роботи «Лошади кушают овес!!!!» (це коли я стверджувала щось давно всім відоме).
Коли йому треба було відпрацювати черговий мій кусок тексту, він починав завжди з того, що казав: «Дуже добре написано! Ви вхопили і це, і це. Абсолютно з Вами згоден у тому-то і у тому-то! Мене не всі розуміли так, як Ви, Ви змогли зрозуміти і висловити те-то і те-то! Але, все що Ви написали, повна….!» (він не цурався назвати це смачним нецензурним слівцем). І я питала: «Чому …?». І він починав пояснювати.
Він жартував зі мною, він жартував наді мною. Він розповідав дуже дотепні анекдоти.
У 2003-2004 роках він запросив мене у співавтори коментаря до Закону України «Про судову експертизу», співавтором тексту якого він був. До цих пір це предмет моєї гордості і щасливий спогад.
Працюючи над текстом коментаря, він ставив мені завдання, які я втілювала, але мене все несло у критику. Він вихолощував текст, робив його рівним і схожим на всі інші коментарі до законів України. Тепер вже я сама не можу відрізнити, коментар до якої статті писав він, а до якої – я. З критикою він погодився набагато пізніше. Казав, що закон нікуди не годиться, і мріяв, що я захищу під його керівництвом дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, а на виході дисертації буде проект Закону України «Про судово-експертну діяльність», але не судилося.
Останній раз мені довелося працювати з ним у 2010 р. Тоді було перевидання коментаря і я вже сама могла писати вихолощений текст, а він тільки підправляв мене, але коментар 2010 р. писався на базі коментаря 2005 р. видання.
Михайло Якович був керівником моєї дипломної роботи.
Підводячи підсумки своїм спогадам, хочу зазначити, що на той момент я не зовсім усвідомлювала, з якою людиною мене звела доля, з ким довелося працювати, у кого вчитися. Я щаслива, що у своєму житті зустріла таких надзвичайно талановитих, добрих, щиросердних людей.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
