У сучасній юриспруденції конституційність нормативних актів справедливо вважається одним з критеріїв верховенства права та стабільності всієї правової системи держави [4, 14]. Це своєрідне «мірило» якості всієї правової матерії, сконцентрованої в чинних нормативно-правових актах. При цьому їхня конституційність потребує системи свого належного забезпечення з боку уповноважених суб’єктів права. Поза цією системою підтримання конституційності таких актів не вбачається можливим.
Антиподом зазначеної конституційності є явище неконституційності нормативних актів, яка «є юридичним дефектом, що здійснює шкідливий вплив на функціонування держави і суспільства, спотворює її призначення, створює небезпеку для демократії, верховенства права і прав людини, а тому потребує з’ясування та усунення з метою досягнення внутрішнього узгодження усієї правової системи та суспільного консенсусу» [4, 12]. Протидія цьому юридичному дефектові становить фундаментальне, науково обґрунтоване теоретичне і прикладне завдання сучасної загальнотеоретичної юриспруденції та низки галузевих юридичних наук, а також вимагає активнішого застосування на практиці всього арсеналу наявних у розпорядженні правотворців і правозастосувачів спеціально-юридичних засобів.
У сучасній юридичній літературі склався своєрідний консенсус щодо визначальної (часом – виняткової, особливо значущої) ролі органів конституційної юрисдикції (здебільшого це конституційні суди національних держав) у забезпеченні конституційності таких актів [4, 15]. Цілковито погоджуючись із цим висновком, маємо все ж застерегти від спрощеного уявленням про те, що діяльністю зазначених органів функція забезпечення конституційності нормативних актів вичерпується. Насправді ж конституційні суди, з огляду на їх функціональне призначення та компетенційну специфіку, становлять собою лише одну, хоч і центральну, провідну, визначальну ланку в інституційній системі забезпечення конституційності нормативних актів. До цієї системи вчені-юристи включають також президентів, парламенти, а також суди загальної юрисдикції, деяких інших суб’єктів права. На українському досвіді маємо переконливе свідчення тому, що наявна конституційна модель Конституційного Суду України не дає «можливості говорити про абсолютну монополію органу конституційної юрисдикції у питаннях визначення відповідності чи невідповідності нормативно-правового акта Конституції» [1, 10].
Проте, окрім інституційного боку, забезпечення конституційності нормативних актів має і суто нормативний (точніше, нормативно-правовий) бік, який охоплює існування комплексу спеціалізованих правових норм, які визначають діяльність спеціальних державних інституцій у сфері гарантування конституційності нормативних актів. Одним із таких актів в системі національного законодавства є Регламент Верховної Ради України, затверджений Законом України від 10.02.2010 року (далі – Регламент) [3], який містить упорядковану та взаємопов’язану сукупність (систему) юридичних норм, спрямованих на забезпечення конституційності процесу підготовки та набрання чинності нормативними актами, що їх приймає Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в державі (стаття 75 Конституції України [2]). Жоден інший нормативний акт не виконує такої ролі у законодавчій діяльності Верховної Ради України, що перетворює цей Регламент на унікальне юридичне явище в системі національного законодавства, що забезпечує «самоконтроль» парламенту за конституційністю ухвалюваних ним же законів як актів вищої юридичної сили, на які спирається практично вся система законодавства держави.
Така спеціально-правова роль Регламенту вказує на виконання ним специфічної функції – функції забезпечення конституційності нормативних актів, а також опосередковує діяльність у цьому напрямі як Верховної Ради України в цілому, так і елементів її конституційного «дизайну»: керівництва (Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України), комітетів Верховної Ради України, народних депутатів України та підрозділів (служб) Апарату Верховної Ради України, функціональна спрямованість яких так чи інакше пов’язана із забезпеченням конституційності нормативних актів. Означені елементи є невід’ємними та конструктивними елементами інституційної сторони системи забезпечення конституційності нормативно-правових актів на рівні Верховної Ради України.
У розрізі регламентних процедур слід виокремити два ключових напрямки реалізації функції Регламенту щодо забезпечення конституційності нормативних актів, ухвалюваних Верховною Радою України. По-перше, Регламент виконує згадану функцію по відношенню до законів найвищої юридичної сили – законів про внесення змін до Конституції України (статті 141-151 Регламенту [3]), процедура ухвалення яких повинна бути бездоганною з конституційного боку. По-друге, Регламент виконує згадану функцію щодо всіх інших законів, що їх ухвалює Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні (статті 89-135 Регламенту [3]). З поміж двох означених напрямів реалізації конституційно-забезпечувальної функції перший є екстраординарним, оскільки зміни до Конституції України, зазвичай, готуються, розглядаються і вносяться за особливо ускладненою процедурою та у виняткових випадках, тим часом, як другий напрямок становить собою ординарну законодавчу процедуру, в ході якого повинні забезпечуватися умови для прийняття винятково таких законів, які відповідають (не суперечать) Конституції України.
На рівні ординарної законодавчої процедури Регламент містить такі елементи забезпечення конституційності законів: 1) інститути наукової та правової експертизи як обов’язкові види експертних процедур; 2) інститут факультативної експертизи проектів законів; 3) інститут повернення законопроекту суб’єктові його внесення у разі порушення вимог конституційності його змісту без розгляду цього законопроекту парламентом; 4) вимогу забезпечення конституційності змісту законопроекту, підготовленого до першого і наступних читань; 5) можливість відхилення парламентом законопроекту з неконституційними положеннями; 6) інститут відкладального вето, що може застосуватися Президентом України до новоприйнятих законів з мотивів їх неконстиційності.
Кожен з означених вище елементів єдиної системи «наділений» низкою взаємоузгоджених та логічно вивірених регламентних норм, що перебувають у тісному взаємозв’язку та орієнтують законодавця на ухвалення законів на основі та у відповідності до вимог Конституції України. Відтак, імператив забезпечення конституційності змісту законів пронизує всю правову «матерію» Регламенту та становить ідейний центр забезпечення законодавчої діяльності на засадах поєднання демократизму і професіоналізму, верховенства права та належної правової процедури.
Тому правомірно вважати однією з ключових функцій Регламенту функцію забезпечення конституційності нормативних актів, насамперед законів, як основного виду рішень, що їх ухвалює Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в державі. Реалізація цієї функції має системний та поступальний характер, простежуючись на різних етапах законодавчої процедури, що дає змогу, принаймні в ідеалі, гарантувати конституційність прийнятих актів. Вона дає змогу охарактеризувати участь Верховної Ради України у конституційному контролі за конституційністю законів як високоспеціалізовану юридичну діяльність уповноважених на те суб’єктів, що здійснюється в структурі законодавчої процедури та має характер превентивного контролю, який охоплює переважно різні стадії підготовки і розгляду законопроектів. Разом з тим, зміст самого Регламенту дає змогу осмислювати шляхи оптимізації окремих його положень з метою здійснення більш жорсткого внутрішньопарламентського контролю за конституційністю законів з тим, щоб мінімізувати витрати зусиль для оскарження таких актів на предмет їх конституційності в Конституційному Суді України у порядку конституційного провадження.
Література:
1. Водянніков О. Ю. Компетенція судів системи судоустрою України щодо конституційного контролю за нормативно-правовими актами. Право і суспільство. 2023. № 3. С. 9-22.
2. Конституція України від 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 142.
3. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. Відомості Верховної Ради України. 2010. № 14-15, 16-17. Ст. 133.
4. Різник С. В. Конституційність нормативних актів : сутність, методологія оцінювання та система забезпечення в Україні : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 «конституційне право: муніципальне право». Львівський національний університет імені І. Франка МОН України; Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Київ, 2021. 44 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
