Добре відомо, що всі сучасні держави-члени ЄС прагнуть бути конституційними демократіями. Вони поважають і передбачають у своїх конституціях конституційні цінності, які традиційно розумілися як обмеження демократії: верховенство права, фундаментальні права або, на більш загальному рівні, рівність і людська гідність. Ці принципи часто асоціюються з конституціоналізмом, який утвердився в Західній Європі як важлива правова цінність після Другої світової війни [1].
Демократія та конституціоналізм, якщо їх розуміти у вузькому розумінні, іноді постають як певною мірою протилежні один одному. Перша має бути досягнута через політичний процес (або політиків), тоді як останній є сферою діяльності судів і адвокатів та обмежує демократію як волю більшості. Досягнення конституційної демократії, таким чином, розглядається як акт балансування: основні права та верховенство права застосовуються за рахунок демократії, і навпаки. Це виправдовується необхідністю контролювати небажані наслідки демократії, такі як можливе пригнічення меншин, та/або забезпечити належне функціонування демократичного процесу. Точні контури цього акту балансування відрізняються відповідно до розуміння демократії та конституціоналізму відповідно, але центральний момент полягає в тому, що обидва розглядаються як такі, що перебувають у непримиренній напрузі один з одним [2].
Концепція конституційної демократії Ю. Габермаса прагне примирити їх через «тезу про співоригінальність»: громадяни можуть діяти як члени політичної спільноти (і, таким чином, приймати демократичні рішення у вузькому значенні), лише якщо їхні індивідуальні права (пов’язані з вузьким розумінням конституціоналізму) гарантовані. Однак у «постметафізичному світі», де не існує заздалегідь встановленої істини, зміст таких індивідуальних прав може бути визначений лише спільно з іншими через дискурсивний процес формування думки та волі. Дискурсивний процес може «приводити до переконливих позицій, з якими всі індивіди можуть погоджуватися без примусу» [3], і здатний виробляти легітимні рішення. Зосередженість на дискурсі робить пояснення Габермаса про конституційну демократію особливо корисним і відрізняє його від інших спроб примирити конституціоналізм і демократію в єдину концепцію. Акцент зміщується з будь-якої сторони передбачуваної опозиції на процес між ними, завдяки якому вони взаємно взаємодіють і зміцнюють легітимність цілого.
У реальному світі цей процес дискурсу реалізується через комунікативну систему: набір інститутів і практик, які в основному створені та структуровані за допомогою права. Таким чином, право займає ієрархічно вищу позицію порівняно з іншими дискурсами: моральним, спрямованим на універсальність; етичним, що стосуються індивідуальної та колективної ідентичностей; і прагматичним, який встановлює відносини між засобами та цілями та ранжує пріоритети між певними колективними благами. Хоча Габермас стверджує, що це вище становище правового дискурсу над іншими залишає їхню внутрішню логіку недоторканною, правова форма, тим не менше, накладає важливі обмеження: часові, соціальні, а також матеріальні [4]. Габермас імпліцитно передбачає «розподіл повноважень» [5]: «розподіл можливостей для доступу до різних причин і до відповідних форм комунікації, які визначають, як з цими причинами працювати». Він не розкриває далі того, який тип інституціоналізації потрібен (хоча його реконструкція спирається на практику Федеративної Республіки Німеччини та її Конституційного суду). Проте, як показує досвід, потрібне саме відокремлення конституційних судів (і конституційної законності) від звичайних судів, особливо тому, що творча роль судів у сфері конституційного судочинства стосується фундаментальних принципів, втілених у Конституції. Трансформація конституційних судів загрожує цьому відокремленню національних конституційних судів від решти судової системи та їх вищих повноважень, необхідних для підтримки комунікативної організації.
Слід застерегти, що «вищу» позицію правового дискурсу критикували з багатьох сторін [6]. Так, Г. Тойбнер зауважив, що пояснення Габермаса «недооцінює цілеспрямованість правової динаміки, яка робить набагато більше, ніж просто відфільтровує аргументи» [7]. Тойбнер далі ставить під сумнів здатність права «вирішувати між економічною, політичною та моральною раціональністю та претендувати на обов’язковість для всього суспільства» [8]. Відповідь на це заперечення може бути подвійною: по-перше, шляхом подальшого розмежування між звичайною та конституційною законністю право стає набагато більш відкритим для раціональності. Узгодженість, яка, на думку Тойбнера, домінує у внутрішній логіці права, може бути досягнута в різному ступені та на різних рівнях. Ось чому Габермас розрізняє дві протилежні парадигми права: буржуазне формальне право, пов’язане з ідеєю вільної ринкової економіки XIX століття, і матеріалізоване право соціальної держави, яке з’явилося як реакція на несправедливість першого після Першої світової війни [29]. Буржуазна парадигма наголошує на формальній справедливості та правовій визначеності, тоді як парадигма добробуту наголошує на реальній справедливості в індивідуальному випадку.
Теорія дискурсу права та демократії, запропонована Габермасом у праці «Між фактами та нормами», реалізується через третю, процедурну парадигму, яка здатна виступати арбітражем між двома іншими [10]. Габермас передбачає інший поділ дискурсів: між дискурсами виправдання та застосування [11]. У першому встановлюється дійсність норм, тоді як у другому перевіряється відповідність їхнього застосування до конкретних ситуацій. Габермас не заперечує творчої ролі судів, навпаки, вважає: «у тій мірі, в якій правові програми потребують подальшого уточнення судами, оскільки рішення в сірій зоні між законодавством і винесенням судових рішень, як правило, передаються судовій системі, незважаючи на всі застереження, юридичні дискурси застосування повинні бути помітно доповнені елементами, взятими з дискурсів виправдання» [12]. Іншими словами, творча роль судів вимагає «іншого виду легітимації, ніж власне судове рішення» [13]. Вона повинна, на думку Габермаса, передбачати «додаткові зобов’язання судів обґрунтовувати свої думки перед розширеним критичним форумом, специфічним для судової системи. Це вимагає інституціоналізації правової публічної сфери, яка виходить за рамки існуючої культури експертів і є достатньо чутливою, щоб зробити важливі судові рішення центром публічних суперечок» [34].
Друга відповідь Тойбнеру стосується можливості перегляду. Юридичні рішення, які розглядаються між різними системами, можуть вимагати обов’язкової сили або остаточності лише з їх власної точки зору. Соціально-політична реальність інша, і «останнє слово» має принаймні два часові виміри: один стосується конкретної справи, а інший орієнтований поза ним. Існує багато можливих способів, якими «кінцевість процедурного раунду» можна перетворити на «постійно можливу безперервність політичної мобілізації». Таким чином, останнє слово завжди «тимчасове» [15]. Отже, питання полягає в тому, як збалансувати прагнення до остаточності з прагненням до перегляду та змін, визнаючи, що одне може бути досягнуто лише ціною іншого.
Подвійний поділ «звичайної» і конституційної законності та дискурсів застосування й обґрунтування, разом із прагненням до перегляду, найкраще реалізується через інституційний поділ конституційного судового розгляду в спеціалізованих конституційних судах. Вони складають важливу частину комунікативного механізму конституційних демократій. Це пояснюється наступними причинами. По-перше, судді спеціалізованих конституційних судів мають більше часу та ресурсів для участі в конституційних/виправдовувальних дискурсах, які висувають особливі вимоги до їх компетентності. По-друге, процес у цих судах можна структурувати таким чином, щоб інші установи мали належний голос і представництво. По-третє, справи, які розглядаються в таких судах, також можуть привернути належну увагу широкої громадськості, а конституційні суди не можуть легко уникнути важких справ за допомогою «легалістичної» тактики. По-четверте, спеціалізовані конституційні суди також можуть бути створені з метою більшого професійного різноманіття, щоб вони включали членів з різним досвідом, не лише адвокатів чи навіть кар’єрних суддів, як це все ще є звичайним для судової системи більшості країн континентальної Європи. По-п’яте, коротший термін повноважень також може забезпечити більшу активну реакцію конституційного судочинства.
Поділ конституційних і звичайних судів не стосується «демократичної легітимності», яку зазвичай пов’язують із політичними інституціями, особливо не з точки зору того, що Р. Алексі називає «репрезентативністю за рішенням» або «вольовою» репрезентативністю, зосередженою навколо концепцій виборів і правління більшості [16]. Справа полягає не в тому, щоб зробити конституційні суди демократично легітимними в умовах мажоритарної демократії, а в тому, щоб використати їх у комунікативній системі, яка легітимізує рішення, прийняті в даній конституційній демократії. Тому для цієї мети не так важливо, щоб судді конституційних судів переважно призначалися обраними посадовими особами, а скоріше те, що це призначення певною мірою реагує на комунікативну владу, сформовану в суспільстві. Те, чи зосереджені конституційні суди є кращими за інші інституційні альтернативи, і чи обґрунтовані вищезазначені причини їхньої переваги насправді залежить від їхніх конкретних повноважень і загальної структури певної політичної системи. Вони значно відрізняються від країни до країни, що ускладнює формулювання справді універсального аргументу. Крім того, інституційне відокремлення конституційної та звичайної законності не виключає залучення інших учасників конституційного контролю.
Центральне значення спеціалізованих конституційних судів для конституційних демократій можна пояснити історично. Вони представляють свідомий вибір розробників більшості сучасних європейських конституцій, які відображають «післявоєнне конституційне врегулювання» [17]. Так, звичайним виправданням створення спеціалізованих конституційних судів був перехід від тоталітарних до демократичних режимів у повоєнній Європі. Таким чином, спеціалізоваі конституційні суди можна розглядати своєрідних «охоронців» переходу до демократичного правління та верховенства права [18]. Добре відома боротьба між конституційними та верховними судами в низці європецських держав підтверджує цю думку [19].
«Післявоєнне конституційне врегулювання», яке розумілося, як обмеження народного суверенітету, засноване на людських правах, відповідало післявоєнному «кейнсіанському консенсусу» — поняттю, відомому насамперед політекономам. Воно передбачало значну роль держави, зобов’язаної забезпечувати добробут своїх громадян, водночас поважаючи вільний ринок [20]. На конституційному рівні таке врегулювання намагалося стримувати соціальні конфлікти через конституційне судочинство. Йшлося не просто про чітке закріплення комплексу соціальних прав (які, наприклад, не фігурували прямо в Основному Законі Німеччини) [21], а радше про структуру прав, яка передбачала чітке збалансування класичних ліберальних прав людини, включаючи право на власності, з певними суспільними благами та політикою [22].
Таким чином, така концепція людських прав дуже добре відповідала поняттю конституційної демократії, викладеному вище, припускаючи посередництво між приватною та публічною автономією. Це дозволяло конституційним судам формувати частину комунікативної системи, встановленої післявоєнними європейськими конституціями. Це пояснює, чому суперечки щодо конституційного контролю в Німеччині завжди обмежувалися належним методом тлумачення конституційних прав, а не самим існуванням інституту, чия легітимність була беззаперечною з самого початку [23].
Новий метод тлумачення конституції, захищений прихильники Федерального конституційного суду підкреслювали «природу осіб, яка прив’язана до спільноти та пов’язану з суспільством, однак не применшуючи їх невід’ємну незалежну цінність». Вищезазначений захист конституційних судів можна критикувати з багатьох сторін, найбільш помітно як захист «юристократії» або «судової гегемонії» [24]. Однак навіть якщо така критика правдива, вона ігнорує умовність «останніх слів», виголошених конституційними судами, та їхню роль у загальній архітектурі комунікативного устрою, що має вирішальне значення для легітимності створених правових норм. у ньому — якщо їхнє місце в комунікативній системі конституційних демократій держав-членів не буде заперечено процесом європейської інтеграції.
Між тим, за відсутності «щільнішої» демократії на рівні ЄС наразі потрібно шукати шляхи виправлення дисбалансів, які єврокриза ще більше посилила [25]. Не дивно, що рецепти тут суттєво відрізняються. У той час як Ф. Шарпф стверджує про більшу роль Європейської ради [26], для Ю. Габермаса розширення повноважень цієї ж інституції означатиме «перетворення європейського проекту на його протилежність» [27]. У діагнозі Габермаса «перша транснаціональна демократія буде перетворена на систему для здійснення свого роду постдемократичного, бюрократичного правління» [28]. Цікаво бачити, як головний прихильник конституційної демократії аргументує свою позицію на користь легітимності ЄС ізоляціоністськими термінами та зосереджується на демократії (більше того). тільки в представницькій формі) без конституціоналізму. У той час як Габермас закликає до зміцнення Європейського парламенту та, можливо, національних парламентів, опосередковано через надання Єврокомісії підзвітності Європейській Раді [29], він мовчить про роль конституційних судів. Протилежний одновимірний погляд, зосереджений на правах і конституціоналізмі, пропонує А.Т. Перес. Погляд на людину та її фундаментальні права лежить у центрі її аргументів, оскільки вона додає, що «збереження ролі конституційних судів відповідно до принципу взаємних стримувань і противаг може сприяти кращому захисту осіб, оскільки вони прагнутимуть подати свої справи перед судами, які краще їх захищають» [30]. Те, що Перес фактично пропонує, – це пошуки індивідуальних форумів, щоб отримати найбільшу індивідуальну автономію, проте, за рахунок громадської автономії – здатності держави керувати собою. На погляд Я. Комарека, ключовою є ідея побудови європейської конституційної демократії, де жодна інституція не буде знехтувана, і кожен отримає належне. Таким чином, євроінтеграція, на його думку, тісно пов’язаний з ідеєю конституційного плюралізму [31].
Хоча повне формулювання інституційної реалізації ідеї європейської конституційної демократії все ще далеке від ідеального, проте слід визнати важливе місце, яке відіграють національні конституційні суди в її інституційній структурі, не стільки як гаранти людських прав і свобод, а як важливі складові комунікативних механізмів, які генерують рішення, що залишаються відкритими для подальшого перегляду, і підлягають комунікативно сформованій легітимності. Щоб розкрити свій потенціал, національні конституційні суди повинні претендувати на своє місце в європейській конституційній демократії, з чим буде пов'язаний і її розвиток у майбутньому.
Висновки. За сучасних умов ідею європейської конституційної демократії багато в чому намагаються формулювати, репрезентувати та просувати національні конституційні суди країн-членів ЄС. Мірою європейської інтеграції їх роль піддається ідейному та інституційному переглядові. При цьому значений процес не є завершеним, що супроводжує гострі дискусії щодо юридичної самоідентифікації конституційних судів європейських держав та їх місця в підтриманні загальноєвропейського правопорядку. Стає очевидним, що спроби конституційних судів примиритися зі своєю трансформацією, спричиненою європейською інтеграцією, потребують кращого обґрунтування, ніж «холодно-реалістичні» твердження, які зосереджуються виключно на питаннях влади та контролю. Європейська інтеграція пропонує великий потенціал для подальшого розвитку ідеї конституційної демократії. Усвідомлення цього потенціалу може допомогти реалізувати його на практиці, хоча поточний стан інтеграції в рамках ЄС викликає пене занепокоєння серед його адептів, тим часом як конституційні суди намагаються знайти своє місце в законодавстві та інституційній структурі ЄС, що формується. Зазначені інституційні пошуки означають одночасно і відкритість питання про місце конституційних судів у майбутньому європейському правопорядку, і питання про долю конституційної демократії в рамках нового інтеграційного утворення.
Список використаних джерел:
1. Müller Jan-Werner. Contesting Democracy : Political Ideas In Twentieth-Century Europe. Yale University Press, 2013. 281 р. Р. 146-150.
2. Zurn Christopher F. Deliberative Democracy And The Institutions Of Judicial Review. University of Kentucky, 2007. 376 р.
3. Habermas J. Between Facts and Norms: Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy (Trans. William Rehg). Cambridge, MA: The MIT Press, 1996. 676 р. Р. 103.
4. Habermas J. Between Facts and Norms: Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy (Trans. William Rehg). Cambridge, MA: The MIT Press, 1996. 676 р.
5. Hübner Mendes, Conrado. Neither Dialogue Nor Last Word – Deliberative Separation of Powers 3. Legisprudence. 2011. Vol. 5, No. 1, pp. 1-40, 2011, Available at SSRN: https://ssrn.com/abstract=1911852 or http://dx.doi.org/10.2139/ssrn.1911852.
6. Habermas J. Between Facts and Norms: Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy (Trans. William Rehg). Cambridge, MA: The MIT Press, 1996. 676 р.
7. Teubner G. Altera Pars Audiatur: Law in the Collision of Discourses. In : Law, Society and Economy: Centenary Essays for the London School of Economics and Political Science 1895–1995. Richard Rawlings ed. Oxford : Oxford University Press, 1997. Р. 149-176. Р. 149, 163.
8. Teubner G. Altera Pars Audiatur: Law in the Collision of Discourses. In : Law, Society and Economy: Centenary Essays for the London School of Economics and Political Science 1895–1995. Richard Rawlings ed. Oxford : Oxford University Press, 1997. Р. 149-176.
9. Habermas J. Between Facts and Norms: Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy (Trans. William Rehg). Cambridge, MA: The MIT Press, 1996. 676 р. Р. 195.
10. Habermas J. Between Facts and Norms: Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy (Trans. William Rehg). Cambridge, MA: The MIT Press, 1996. 676 р. Р. 195.
11. Alexy R. Justification and Application of Norms. Ratio Juris. 1993. Vol. 6. Issue 2. P. 157-170. P. 157.
12. Alexy R. Justification and Application of Norms. Ratio Juris. 1993. Vol. 6. Issue 2. P. 157-170. P. 157.
13. Alexy R. Justification and Application of Norms. Ratio Juris. 1993. Vol. 6. Issue 2. P. 157-170. P. 157.
14. Alexy R. Justification and Application of Norms. Ratio Juris. 1993. Vol. 6. Issue 2. P. 157-170. P. 157.
15. Mendes Conrado H. Neither Dialogue Nor Last Word: Deliberative Separation of Powers III. Legisprudence, Vol. 5, No. 1, pp. 1-40, 2011. P. 5.
16. Alexy R. Balancing, Constitutional Review, and Representation. International Journal of Constitutional Law. 2005. Volume 3. Issue 4. P. 572-581. P. 572, 579.
17. Müller Jan-Werner. Contesting Democracy: Political Ideas In Twentieth-Century Europe. Yale University Press, 2011. 305 P. 146-150.
18. Sadurski W. Rights Before Courts : A Study of Constitutional Courts in Postcommunist States of Central And Eastern Europe. Dordrecht, Springer 2005. 377 p. P. 43-44.,
19. Garlicki L. Constitutional Courts versus Supreme Courts. International Journal of Constitutional Law. 2007. Volume 5, Issue 1. P. 44-68. P. 44.
20. Bickerton Christopher J. European Integration: From Nation-States To Member States. Oxford : Oxford University Press, 2012. 230 p. P. 76-90.
21. Bommarius C. Germany’s Sozialstaat Principle and the Founding Period, German Law Journal. 2011. Volume 12 , Issue 11: Special section - The Hartz IV Case and the German Sozialstaat. P. 1879-1885. P. 1879.
22. Bomhoff J. Balancing Constitutional Rights: The Origins And Meanings Of Post-War Legal Discourse. Cambridge : Cambridge University Press, 2013. 290 p.
23. Möllers C. The Scope and Legitimacy of Judicial Review in German Constitutional Law – The Court versus the Political Process. In : German Constitutional Law, Debates In German Public Law 3. Hermann Punder & Christian Waldhoff eds. A&C Black, 2014. 370 p.
24. Hirschl R. Towards Juristocracy : The Origins and Consequences of the New Constitutionalism. Available at SSRN: https://ssrn.com/abstract=503284.
25. Dawson M. & Witte F. de. Constitutional Balance in the EU after the Euro-crisis. The Modern Law Review. 2013. Volume 76. Issue 5. P. 817-844.
26. Scharpf F. Legitimacy in the Multi-level European Polity. European Political Science Review. 2009. Volume 1. Issue. P. 173-204.
27. Habermas J. The Crisis Of The European Union: A Response. Polity, 2012. 120 p. P. 52.
28. Habermas J. The Crisis Of The European Union: A Response. Polity, 2012. 120 p. P. 52.
29. Habermas J. The Crisis Of The European Union: A Response. Polity, 2012. 120 p. P. 41, 43.
30. Pérez А.T. The Challenge for Constitutional Courts as Guardians of Fundamental Rights in the European Union. In : The Role Of Constitutional Courts In Multilevel Governance / Patricia Popelier, Armen Mazmanyan, & Werner Vandenbruwaene eds. Cambridge : Intersentia, 2012. P. 49-79. P. 62.
31. Komárek J. Institutional Dimension of Constitutional Pluralism. Eric Stein Working Paper. 2010. No. 3. Constitutional Pluralism In Europe And Beyond, Avbelj and Komárek, eds., Hart, 2010. Available at SSRN: https://ssrn.com/abstract=1575522.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
