ТЕОРЕТИЧНІ І ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ НАБУВАЛЬНОЇ ДАВНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
14.12.2009 20:35
Author: Шевченко Олександр Вікторович, студент юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
[Civil and domestic law. Civil judicial law. Commercial law. Housing right. Obligation law. International private law]
Цивільний кодекс України 2003 року за своєю концепцією та змістом є кодексом приватного права, йому відводиться провідна роль у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері. Тому його положення можуть застосовуватись не тільки до суто цивільних відносин, а й до взаємин суб’єктів споріднених відносин.
Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України (далі – ЦК). Вона пов’язана з фактами безтитульного володіння майном. Безтитульне володіння – це фактичне володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності. Будь-яке нововведення в законодавстві потребує детального аналізу. Тому цивільно-правова конструкція статті ЦК щодо набувальної давності потребує окремої уваги.
Варто сказати, що серед науковців не існує спільної думки щодо передумов запровадження інституту набувальної давності у цивільне законодавство. Так, російський вчений В.В. Вороной вбачав передумову набувальної давності у мовчазній угоді між особою, яка набуває право, і особою, яка його втрачає [1;19]. Автори іншої теорії вбачали передумову запровадження інституту набувальної давності у необхідності встановлення санкції для власника за недбале ставлення до свого права. Ю.К. Толстой вважав, що передумови давності взагалі, і набувальної зокрема, слід шукати поза юридичною сферою, в загальному значенні часу. «Час є силою, від якої зовсім не може звільнитись людська думка; що довго існувало, вже лише тому, що воно існувало, видається нам чимось міцним і непорушним»[2;29]. Я хочу сказати,що Будь-який юридичний інститут може зумовлюватися передумовами як правового, так і неправового характеру. Разом з тим, існування набувальної давності не може бути пояснено виключно категорією часу[4;68].
Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов. Так згідно з ч.1 ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном – 5 років, то вона набуває право власності на це майно, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки ЦК є основним кодексом приватного права, то його норми можуть застосовуватися і до інших приватноправових відносин. Зокрема ч.1 ст.9 ЦК визначає правило, за яким положення Кодексу застосовуються щодо врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Звідси слідує, що норми цивільного законодавства та нормативних актів, які врегульовують подібні відносини щодо зазначених об’єктів, співвідносяться як загальне та спеціальне законодавство. Виникають суперечки з приводу регулювання інших приватно правових відносин, окрім цивільних.
Оскільки інститут набувальної давності закріплений не тільки у ЦК, виникає необхідність вирішення проблеми застосування норм цивільного права щодо регулювання інших приватноправових відносин. Приведу приклад щодо земельних правовідносин. На відміну від ЦК ч.1ст.119 ЗК зазначає, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.
Ми бачимо протиріччя – різна кількість років, зі спливом яких особи можуть звернутися до органу державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про передачу їй землі у власність. Отже, виникає питання про спосіб врегулювання цих правовідносин. З врахуванням ст.9 ЦК норми Земельного та Цивільного кодексів співвідносяться таким чином: якщо певні суспільні відносини щодо земельних ділянок врегульовані одночасно обома кодексами, то необхідно керуватися нормами спеціального законодавства, тобто спеціального нормативно-правового акту, в сфері земельних відносин – Земельного кодексу. У разі коли положення зазначеного нормативно-правового акту не дають відповіді на всі питання, необхідно звертатися до норм Цивільного кодексу [3;129]. Така позиція знайшла обґрунтування в судовій практиці Російської Федерації , до подібного результату приходимо за аналізом окремих судових рішень на території України.
Ще однією проблемою практичного застосування інституту набувальної давності є момент передачі землі у власність. Ч.4 ст.344 ЦК зазначає, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно(різновидом якого є земельна ділянка), транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Я вважаю, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання права власності є умовою набуття права власності, зокрема на земельну ділянку, оскільки воно може бути оскаржене в суді. Підставою набуття права власності за набувальною давністю у цивільному праві є рішення суду.
У земельному праві для отримання у власність земельної ділянки рішення суду не достатньо. Відповідно до ст.125 ЗК, п.18 постанови Пленуму Верховного суду України від 16.04.2004. №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" право користування та право власності на земельні ділянки виникає після одержання власником або землекористувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Тому для виникнення права власності чи користування на земельну ділянку за набувальною давністю необхідною є наявність, крім викладених у ст.119 ЗК атрибутів, ще зазначених вище трьох юридичних фактів. Причому, якщо розглядати їх по черзі, то першим є встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), другим – одержання відповідного документа, що посвідчує право, й третім – його державна реєстрація.
Я вважаю, що для більш ефективного функціонування інституту набувальної давності держава має здійснити такі реформи:
1. Має бути здійснена максимально чітка регламентація умов і особливостей застосування інституту набувальної давності у вітчизняному цивільному праві.
2. Повинен бути визначений і законодавчо закріплений відкритий перелік конкретних випадків, коли може бути здійснене субсидіарне застосування цивільно-правової конструкції набувальної давності в інших приватноправових відносинах.
Література:
1. Вороной В.В. Приобретательная давность по российскому гражданскому праву: Автореф. дисс. канд.юрид.наук. – Москва, 2004. – 26 с.
2. Толстой Ю.К. Приобретательная давность // Известия высших учебных заведений: Сер. Правоведение. – 1992. - №3. – с. 27 - 31.
3. Мірошниченко А. Колізії між приписами земельного та цивільного законодавства: перспективи усунення та рекомендації щодо вирішення // Право України.- 2009. - №3 – с.126 - 131 .
4. Цікало В. Давність у цивільних правовідносинах : Дис.,к.ю.н. – Львів, 2003. – 193с.
e-mail: 06091991@ukr.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
