Питання про правову природу корпоративних правовідносин вже не перший рік турбує українську наукову спільноту. З огляду на суперечність у поглядах, його можна вважати дискусійним. Так, вироблено три базові традиції відносити корпоративні правовідносини до: 1) речового правовідношення (П. Писемський, М. Кулагін, Н. Пахомова); 2) зобов’язального правовідношення (О. Дзера, В. Луць, Р. Сивий, О. Яворська); 3) змішаного правовідношення [1, 160-161]. Для представників цивільного напряму характерним є погляд на проблему з точки зору характеристики класичної моделі правовідношення, яке застосовується у цивільному праві. У своїх наступних висновках цивілісти найчастіше притримуються позиції, що корпоративне право є складовою предмета цивільно - правового регулювання [2,4]. Виняткову позицію займає І. Спасибо – Фатєєва, яка вважає, що сутність цих відносин, певних закономірностей зв’язків між їх суб’єктами тягне за собою неможливість утиснути їх в „прокрустове ложе” уявлень, що склалися про цивільні правовідносини [3,65]. Подібної думки притримується і В. Кравчук, який виводить ці відносини з - під впливу цивільного правовідношення, проте вважає їх комплексними [4,9].
Думка про зобов’язальну природу корпоративного правовідношення передбачає наявність відповідного зобов’язання між сторонами. Згідно ч.1 ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. По суті, це такі відносини де сторони перебувають між собою у стані протиставлення: прав, обов’язків, інтересів, цілей, мети, автономної волі.
Критерієм до того, щоб визначати зобов’язальні відносини між учасником та корпорацією Я. Шевченко вважає відповідь на питання, чи є акціонерне товариство окремою особою в цивільному обігу – особою, яка має своє найменування і своє (на праві власності їй належне) майно чи ні [5,12]. Поряд з цим, варто звертати ключову увагу на те, чи мають відносини між зазначеними суб’єктами всі ознаки зобов’язання.
У рамках дослідження приходимо до висновку, що корпорація, як „фіктивна сторона зобов’язання” не перебуває у стані рівності (автономного протиставлення) по відношенню до власника (учасника), не має власної волі (коли висловлюються судження про те, що воля корпорації є відмінною від волі окремого учасника цього є недостатньо, щоб робити висновок про те, що воля корпорації є її самостійною волею, яка не формується цим же учасником), мети, оскільки всі ці якості є похідними від власника. Натомість ці відносини характеризуються підпорядкуванням, яке, разом з тим, не лежить у площині адміністративного чи цивільного права. Такий стан прямо випливає з мети наділення власника пропорційними контрольно - управлінськими повноваженнями щодо корпорації та збереження за ним майна у обсязі, що залежить від права власності на частку, як засвідчення зв’язку з закріпленим обсягом майна.
В контексті заперечення зобов’язальної природи корпоративного правовідношення не можна погодитися з тими дослідниками, які визначають, що акціонер може виступати в двох ролях: по – перше, як учасник внутрішніх відносин в акціонерному товаристві (корпорації – прим. авт.) і, по – друге, як стороння щодо самого акціонерного товариства особа. І додається, що права сторін потрібно належно узгодити, інакше виникне проблема, коли права будь – якої з цих осіб будуть порушені [5,12]. Але справа в тому, що про порушення прав самої корпорації можна говорити тільки стосовно відносин „корпорація – третя сторона”, тільки в цих взаєминах можна припустити порушення її прав. Це випадки коли корпорації не видається певний дозвіл державним органом, коли третя сторона не поставила корпорації обумовлену кількість товару тощо. Але в тих умовах, коли власник здійснює стабільний організуючий вплив на підпорядкованого суб’єкта - це не може вважатися порушенням прав корпорації. Остання і запроектована його „творцем” (людиною) з тим розрахунком, що вона не має своєї окремої мети та інтересу, відмінного від тих, що має власник, тому і не існує того, що може бути порушеним. Корпорація тому і передбачається в законі з задумом, щоб перебувати у стані, повністю залежному від своїх власників і це не може трактуватися як порушення прав сторін. У цій ситуації відсутнім є стан рівності, що завжди матиме місце між реальним суб’єктом права та фіктивним, який може претендувати тільки на тимчасовий законодавчий статус та окреме ім’я, втім і ці питання знаходяться поза його волею. Думка про наявність договірних відносин між корпорацією та власником частки взагалі здатна підірвати засади не тільки корпоративного правовідношення, але цивільного права в цілому. В цивільному праві сторони мають власні інтереси, які можуть знаходити погодження у договорі. Але інтерес корпорації – це не її власний інтерес, це інтереси тих хто формально закріпив за нею право власності на майно. Тому корпорація і не є стороною цивільного зобов’язання, де інтереси сторін не збігаються та є автономними. Отже, корпоративні правовідносини, які є відносинами між учасниками та корпорацією, на рівень зобов’язальних не виходять.
На нашу думку, у корпоративному правовідношенні з підпорядкування йдеться про здійснення повноважень власника, проте через іншу систему правомочностей. Не можна погодитися і з висновком, що акція не надає акціонеру прав і обов’язків, традиційно пов’язаних з власністю [6,51]. Виходячи з вищенаведеного, вбачаємо, що частка у статутному капіталі (акція) якраз і забезпечує цей самий зв`язок. Це одна з ключових ідей корпоративного правовідношення – організувати відносини таким чином, щоб забезпечити реальний зв`язок з власністю, який би у торговому обігу міг бути завуальований фікцією та похідними внутріфіктивними конструкціями. Зовнішньо, оформлюються ці відносини, з численними законодавчими припущеннями.
Приходимо до висновку, що корпорація, хоча і є суб’єктом корпоративного правовідношення, проте не перебуває з власником у договірному зв’язку. Це відносини з власності, засновані на господарському підпорядкуванні корпорації власнику, а у корпорації, учасниками якої є кілька осіб – власникам, організаційно-господарський вплив яких визначається величиною частки у статутному капіталі.
Література:
1. В.І. Цікало. Правова природа корпоративного правовідношення // Вісник господарського судочинства, 2006. - № 4. – с. 157 – 165
2. Глусь Н.С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні ознаки та особливості захисту: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2000. – 23 с.
3. Спасибо-Фатєєва I. Правова природа корпоративних правовідносин в акціонерних товариствах // Вісник Академії правових наук України – Х., 1998.- № 3. – с. 58 - 66
4. Кравчук В.М. Корпоративне право. Науково – практичний коментар законодавства та судової практики. – К. : Істина, 2008. – 720 с.
5. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / Я. М. Шевченко, Ю. Л. Бошицький, А. Ю. Бабаскін, М. В. Венецька, І. М. Кучеренко та ін. – К.: Інститут держави і права ім. В. Корецького НАН України, 2005. – 456 с.
6. І. Спасибо – Фатєєва. Корпоративна власність // Законодавство України, 2006. - №10. - с. 45 – 59
e-mail: dobra2007@rambler.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
