Прийнятий Верховною Радою 11 травня 2004 р. Закон України “Про третейські суди” оновив інститут третейського розгляду у сучасній правовій системі України. Отже, третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у встановленому законом порядку для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст. 2 Закону України “Про третейські суди”, далі - Закону).
Третейські суди не входять до судової системи України (ст. 3 Закону України “Про судоустрій України”), а відтак, не є органами правосуддя. Різниця між третейськими судами і судами загальної юрисдикції полягає у тому, що компетенція третейських судів не поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, рішення (ухвали) третейських судів не постановляються іменем України і не є обов'язковими для виконання всіма фізичними та юридичними особами, крім сторін третейського розгляду. Але головна відмінність третейських судів від органів державної судової влади полягає у договірній основі діяльності третейського судочинства: третейський суд розглядає справи на підставі письмової третейської угоди (третейського застереження або угоди про третейський розгляд), в якій міститься згода сторін на звернення до третейського суду, передбаченого третейською угодою.
Однак у зв’язку з тим, що третейські суди за своєю суттю не відправляють правосуддя, законодавець обмежив їх підвідомчість, зокрема, третейським судам не підвідомчі справи: у спорах про визнання недійними нормативно-правових актів; у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб; у спорах, пов’язаних з державною таємницею; у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім випадків справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство; інші справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню винятково судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; справи, коли хоча б одна із сторін є нерезидентом України.
Але, як відомо, цей перелік обмежень від самого початку потребував доповнень, які, свідомо чи несвідомо, але були проігноровані. І відповідною свободою розгляду певних справ почало користуватися все більше і більше осіб. В такому виді Закон проіснував майже 5 років. За цей час до нього були внесені певні зміни, але істотно мало що змінилось.
Проблемні місця цього Закону замовчувались, і лише 5 березня 2009 року приймаються зміни (по суті – доповнення) до Закону. Зараз хотілося б проаналізувати: які саме і що ж було поштовхом для такого кроку.
- По-перше, в перелік справ, які третейським судом розглядатися не можуть додали ті, що носять корпоративний характер. Тобто, пов’язані з встановленням розміру частки одного з акціонерів, з діяльністю товариства та її припиненням і т.д. Відсутність цього положення не могла не сприяти рейдерській діяльності. І захоплення підприємств на основі рішень третейського суду були достатньо поширеним явищем. Виключення акціонерів із товариства аналогічним способом, рішення про припинення діяльності товариства без дотримання відповідних процедур – неповний список негативних явищ, пов’язаних з тим, що третейські суди мали невиправдано широке коло питань, що могли вирішувати.
- По-друге, третейським судам заборонялось приймати до свого розгляду справи, що стосуються спорів щодо нерухомого майна, в тому числі щодо земельних ділянок. Звісно, це доповнення є дуже слушним, хоча і запізно внесеним. Річ у тім, що чи не найпоширенішим зловживанням з боку третейських судів стали «підкупні» справи щодо права власності на той чи інший об’єкт нерухомості. Процедура – спрощена, майно – варте ризику, тому така діяльність мала місце і, на щастя, її проявів ми більше не побачимо.
- Крім того після прийняття цих доповнень третейські суди втратили змогу розглядати спори щодо встановлення юридичних фактів та спорів, що витікають із трудових відносин. Це, на нашу думку, пов’язано з достатньою соціальною важливістю цих категорій та не рівним представленням працівника і роботодавця в третейських судах, якщо говорити про трудові спори.
- Ще одне доповнення стосується обмеження здатності третейських судів приймати рішення, для виконання яких було б потрібно вчиняти певні дії органам державної влади, місцевого самоврядування, посадовим та службовим особам. Що є доречним та логічно зваженим.
Ці зміни були очікуваними і, дійсно додали Закону повноти та ясності. Але, не всі прогалини були висвітлені та виправлені. Наприклад, досі законодавчо не врегульовано механізм зберігання справ, розглянутих третейськими судами. Вказується, що ці процеси мають виконуватися штатними працівниками третейського суду, прошиватися, підписуватися суддями і т.д. Все це діє, якщо мова йде про постійно діючий третейський суд. А якщо ж говорити про так званий суд «ad hoc», то виникають певні суперечності та колізії, які, безумовно, має бути подолано.
Література:
1. Закон України «Про третейські суди» від 11.05.2004, Відомості Верховної Ради України, 2004, N 35, ст.412
2. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів», Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2009, N 30, ст.421
3. Узагальнення Верховного Суду України «Практика застосування судами Закону України "Про третейські суди"», 11.02.2009
4. Братківський Клим «Правовий статус третейських судів в Україні» Юридична газета, \ №7 (43) 27 квітня 2005 року
e-mail: max_stas@rambler.ru |
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
