Автор: Ротар Тетяна Тодорівна, cтудентка юридичного факультету Буковинського університету
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Головна ідея теорії природного права — існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу права на природне і позитивне. Але якщо позитивне право відбиває особливості місцевих умов окремих країн, то природні права, що існують в усіх країнах, в усіх народів, є для всіх людей невід’ємними і спільними. Це — права громадянина чи всього народу, що йдуть від природи людини і що їх дала людині сама природа, або ж від усталеного порядку, що склався в суспільстві незалежно від будь-якого зовнішнього впливу.
Особисті права і свободи людини – це ті права, які мають забезпечити особисті потреби людини. Природний характер цих прав особливо підкреслюється законодавцем. До особистих (громадянських) належать:
• право на життя;
• на повагу гідності;
• недоторканість особи, її житла;
• таємниця листування;
• свободу віросповідання і світогляду;
• на вільне пересування;
• вибір місця проживання і заняття [6, 239].
Право на життя є першоосновою всіх прав і свобод людини. Життя – це абсолютна цінність світової цивілізації. За його відсутності людина не може мати їнших прав. Ніхто не може бути позбавленним права на життя, оскільки Бог дає життя, і Він же його забирає. Але в праві їснує таке поняття як «смертна кара»[1,245]. Цей вид покарання застосовувався до правопорушників, які скоювали особливо тяжкі злочини. З часом цей метод покарання втратив свою «репутацію», адже не держава надала людині життя і вона не в праві його забирати. А до подібних осіб повинна застосовувати їнші методи покарання. Обов’язок держави – ізолювати таку особу від суспільства, та створити умови для неможливості втечі з місць позбавлення волі. Тепер вже світ відмовляється від такого виду покарання. 22 лютого 2000р. Верховна Рада України скасувала смертну кару на території нашої держави [3, 248].
Право на свободу – це фактично і є сама свобода. Вона є природною властивістю кожної людини. Розвиваючись у суспільстві, людина зобов’язана дотримуватись певних правил поведінки, що вироблені суспільством. Український мислитель Б.Кістяківський писав, що «право лише там, де є свобода особи». Лише вільна особа може наділятися певними правами і реалізовувати їх. Адже, звертаючись до трагічних подій минулого, слід зазаначити, що раб не мав жодних прав. Навіть право на життя було частковим: власник міг розпоряджатись рабом на власний розсуд, без обмежень. Такий клас населення вважали матеріальними, а не духовними істотами. Загальна декларація з прав людини забороняє рабство і работоргівлю. Згідно статті 29 Конституції України, кожному гарантується право на свободу і особисту недоторканність[3, 7].
Приватне життя визначається як у фізичній, так і у духовній сферах. Воно контролюється особисто індивідом і має певний суверенний статус. Законодавство передбачає невтручання в особисте життя громадян: таємницю заповіту, усиновлення, грошового внеску, листування, телефоно-телеграфні переговори, передбачено ст. 31 Конституції України[4, 8]. Право на недоторканність житла означає, що ніхто не може без законної підстави увійти до житла проти волі осіб, що в ньому проживають. «Мій дім – моя фортеця», - так говорить давнє англійське прислів’я. Недоторканність житла в англосаксонському праві тісно пов’язана із забороною необмежених обшуків. Подібний зв’язок сприйнятий і ст. 30 Конституції України[5, 8].
Законодавство передбачає таємницю інформації в усіх її значеннях. Але в сучасному світі з розвитком високих технологій існує серйозна загроза, що отримана інформація може бути використана державою для контролю за приватним життям громадян, для посилення свого панування над ними. Саме тому важливою є недоторканність житла та всіх видів приватної комунікації громадян.
Законодавство надає певний перелік прав та обов’язків. Але чомусь до виконання обов’язків приділяється більше уваги ніж до дотримання і непорушності прав громадян. Саме через це держава не спроможна контролювати правопорушення.
Природні права людини охоплюють не тільки найважливіші соціальні цінності, а й юридичні явища. Саме тому в більшості конституцій розвинених демократичних країн природним правам відведено особливе місце. Це зроблено з однією метою – надати можливість цим правом поставити державну владу в дуже суворі рамки поведінки.
Таким чином, природні права надаються людині від її народження, незалежно від її походження, релігійних чи політичних поглядів, а також становища в суспільстві.
Джерела і література:
1. Конституційне право України.: Підручник. / За заг. Ред. Погорілка В.Ф., - К.: Препедент. 2009. – С.245
2. Конституційне право України.: Підручник. / За заг. Ред. Погорілка В.Ф., - К.: Препедент. 2009. – С.248
3. Конституція України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2009. – С.7
4. Конституція України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2009. – С.8
5. Конституція України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2009. – С.8
6. Сравнительное конституционное право / Под.ред. А.И. Кевира, В.Е. Чиркина, Ю.А. Юдиана. – М.: Изд-во «Манускрипт», 1996 – С.239.
e-mail: e-mail.tanyusha@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
