Одним із головних напрямків кримінально-процесуальної діяльності є встановлення об’єктивної істини за кримінальною справою. На зазначений процес повинні найменш впливати суб’єктивні фактори, що неминуче відбувається під час розслідування кримінальної справи. Серед суб’єктів кримінального процесу багато тих, хто переслідує свої інтереси та зосереджені лише на досягненні своєї мети, або тих, хто повністю байдужий до обставин кримінальної справи. З метою забезпечення належної поведінки зазначених учасників у кримінальному судочинстві існує інститут кримінально-процесуального примусу, який створює належні умови для досягнення істини у кримінальній справі. Значне і проблемне місце у наведеному інституті займають запобіжні заходи, що направлені на забезпечення належної поведінки осіб (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного) доля яких вирішується у кримінальній справі. В.М. Тертишник визначає запобіжні заходи як заходи процесуального примусу, які обмежують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність [1, с.565]. Слід звернути увагу на те, що запобіжні заходи найбільше обмежують конституційні права і свободи громадян серед інших засобів процесуального впливу і тому підстави та порядок їх застосування повинні бути визначені на відповідному рівні. З огляду на це Є.Г. Коваленко у своєму підручнику з кримінального процесу вказує, що застосування будь-якого запобіжного заходу завжди пов'язано з обмеженням особистої волі людини і через це може мати місце лише за додержанням визначеного процесуального порядку [2, с.290]. Досконалість зазначеного порядку має прямий зв’язок із рівнем свавілля під час обрання або зміни запобіжних заходів та досягненням завдань кримінального судочинства у цілому. Тому метою цієї статті є визначення та розгляд окремих проблем, що існують у процесуальному порядку обрання запобіжних заходів. Відповідно до ст. 148 КПК України метою застосування запобіжних заходів до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого є запобігання спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. У пункті 3 ст. 148 КПК України законодавець вказує, що якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик особи, яка здійснює дізнання, слідчого або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування [3]. Ч.1 ст.43-1 КПК України вказує, що підозрюваною вважається лише та особа, яка затримана або, особа до якої вже застосовано один з видів запобіжних заходів. У порівнянні зазначених положень кримінально-процесуального закону виникає декілька проблем. Однією з них є те, що законодавець звертає увагу на недостатність підстав для застосування запобіжних заходів, але при цьому термін «підозрюваний», який під час таких процесуальних обставин не може існувати, не виключається. Окрім того можна зробити висновок, що відбирати зобов’язання про явку дозволяється лише щодо тих осіб, які вже мають процесуальний статус підозрюваного. З іншого боку, звертаючи увагу на попереднє існування зазначеного статусу, якщо від підозрюваного відібрати письмове зобов’язання про явку, відповідно виникає питання, щодо подальшого існування статусу підозрюваного у цієї особи. Тобто особа у цієї процесуальній ситуації фактично втрачає статус підозрюваного. Процесуальний статус особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, але щодо якої не обрано запобіжного заходу, або не застосовано затримання за підозрою у вчиненні злочину, кримінально-процесуальним законом не визначено. Відповідно до цього, суб’єкт, що розглядається може бути лише свідком. Але виникає питання, чи буде правомірним відбирання у свідка письмового зобов’язання про явку, що теж обмежує конституційні права особи на свободу пересування? Відповідно до вказаного вбачаються наступні напрямки законодавчого вирішення вказаних проблем. Перший полягає у виключені такого суб’єкту, як «підозрюваний» з редакції ч. 3 ст. 148 КПК України. Але ця пропозиція не є цілком вдалою. Другий напрям полягає у вдосконаленні порядку набуття процесуального статусу підозрюваного у цілому. Відповідно до цього можна передбачити винесення слідчим постанови про визнання особи підозрюваною. Зазначений шлях забезпечить розмежування підстав обрання запобіжного заходу і визнання особи підозрюваною і надасть можливість використовувати відібрання зазначеного зобов’язання про явку від такого суб’єкта кримінального процесу, як підозрюваний.
Література: 1. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України: [Нормативні документи та коментарі].— Київ.: А. С. К., 2007.— 1056 с. 2. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: [Навч. посіб.] / Є.Г. Коваленко. — Київ: Юрінком Інтер, 2004. — 576 с. 3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.60 (1000-05) // Відомості Верховної Ради України (ВВР) – 1961. - № 2. – ст.15.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
