Автор: Пономарьова Тетяна Ігорівна, курсант слідчо-криміналістичного факультету Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка; Єгорова Вікторія Олегівна, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права та кримінології Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка
Термін еутаназія походить від грецького «еu»— добре и «thanatos» — смерть. Вперше цей термін використав у XVI ст. англійський філософ Ф. Бекон, який у праці ««Advancement of Learning»» вказував, що «…обов’язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновити здоров’я, але й у тому, щоб полегшити страждання та муки, які спричиняються хворобою, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може призвести до видужання, але й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на порятунок та можна лише зробити саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця еутаназія… вже сама по собі є немалим щастям» [ 8, 149]. З юридичної точки зору еутаназія – умисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Розрізняють еутаназію активну і пасивну. При активній еутаназії смерть невиліковно хворій особі заподіюється з метою припинення її страждань лікарем, родичем, іншою особою шляхом введення цій особі лікарських засобів у надмірній дозі або інших засобів, або вчинення інших дій, що призводять до настання смерті такої особи. Тому цей метод еутаназії називають іноді «методом наповненого шприца». Розрізняють такі форми активної еутаназії: 1)«Вбивство з милосердя» - має місце в тих випадках, коли, наприклад, лікар або інша особа, бачачи страждання безнадійно хворої людини і будучи не спроможними їх усунути, вводить їй надмірну дозу медичного препарату, в результаті чого настає смерть; 2)«Самогубство, асистоване лікарем» - має місце, коли лікар лише допомагає невиліковно хворій людині припинити життя, надаючи їй медичні препарати у потрібних дозах, чи інші дії, які ведуть за собою смерть. Пасивна еутаназія зводиться до припинення лікарем, родичем, іншою особою надання медичної допомоги невиліковно хворому з метою припинення його страждань, що призводить до настання смерті такої особи, а тому цей вид еутаназії іноді називають «методом відкладеного шприца» Еутаназію можна класифікувати на насильницьку, коли вона здійснюється щодо особи проти її волі, і ненасильницьку, коли наявне прохання або згода особи на передчасне припинення її життя [1, 112]. З поширенням суспільного песимізму, з одного боку, та бурхливим розвитком біології, медицини, психології – з іншого, науковий інтерес до еутаназії стрімко зростає. Історично перша спроба легалізації еутаназії відбулась в Австралії, коли в 1996 р. було прийнято відповідний закон. Проте, ця спроба виявилась невдалою, оскільки цей закон був відмінений через дев’ять місяців. На сьогодні в Австралії еутаназія є забороненою. Першість у питанні легалізації еутаназії сьогодні займає Нідерланди. Саме там 2 квітня 2002 р. було прийнято «Закон про припинення життя за бажанням чи допомогу в самогубстві», яким було легально закріплено можливість здійснення асистованого суїциду та еутаназії. Другою державою в світі, яка законодавчо сприйняла ідею легалізації еутаназії, є Бельгія. Своєрідний підхід щодо легалізації еутаназії закріплений в законодавстві США. Там, у законодавстві практично усіх штатів еутаназія та самогубство з допомогою залишаються протизаконними і неприпустимими. Винятком із загального правила став штат Орегон, який першим та єдиним легалізував допомогу у самогубстві шляхом прийняття у 1994 році закону «Про гідну смерть». Деякі прецеденти щодо легітимності еутаназії є і в інших штатах. Окремо слід звернути увагу на те, що в штаті Каліфорнія в 1997 році було прийнято закон «Про право людини на смерть». І несподіванкою став штат Вашингтон, де 6 жовтня 2008 р. 52 % виборців підтримали право на «гідну смерть». Проте наразі більшість країн схиляється до переконання про недопустимість застосування еутаназії. До рахунку міжнародних нормативно-правових актів, що регулюють права на життя і опосередковано порушують питання про еутаназію, належать: Загальна декларація прав людини від 16 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 4 листопада 1966 року та ін. Зокрема Європейський суд з прав людини у всіх розглянутих ним справах, що стосувалися права на життя, послідовно робив акцент на обов’язку держави захищати життя. У зв’язку з цим ст. 2 Конвенції захисту прав та основних свобод людини не може бути розтлумачена як така, що передбачає діаметрально протилежне право – право на смерть [9, 151]. У науковій літературі серед природних і невідчужуваних прав людини виділяють групу прав, які ґрунтуються на праві людини розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його вдосконалення, змінювати функціональні можливості і розширювати їх медикаментозними засобами або за допомогою новітніх технологій. Ці права визначаються як «соматичні». До таких прав відносять право на смерть, право на зміну статі, на трансплантацію органів або тканин людини, штучне запліднення, стерилізацію та ін. Серед перерахованих вище соматичних прав людини найбільшу кількість суперечок викликає право людини на смерть. У статті 27 Конституції України зазначається: «Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Саме тому, еутаназія в Україні переслідується за законом і вважається вбивством [3]. У частині третій статті 52 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 року зазначається, що медичним працівникам забороняється вчинення еутаназії [2]. З точки зору кримінального права, еутаназія є спричиненням смерті із співчуття. Кримінальний кодекс УРСР 1922 р. в примітці до ст. 143 обумовлював, що убивство, здійснене за наполяганням убитого зі співчуття, не карається. Проте в подальшому ця примітка була виключена з тексту закону і в КК 1927 р. такої примітки не було. І, не дивлячись на те, що деякі автори вважали, що вбивство, здійснене за наполяганням потерпілого зі співчуття, слід розглядати як особливий вигляд привілейованого вбивства (С.Бородін, В.Глушков), КК України 2001 р. не містить такого складу. Таким чином, вбивство із співчуття, очевидно, слід розглядати як звичайне вбивство. Мотив співчуття може бути лише врахований при призначенні покарання винній особі [10, 151]. Суспільна небезпека схиляння до самогубства і сприяння самогубству очевидна, і тому доцільно, враховуючи досвід зарубіжних держав, встановити кримінальну відповідальність за їх вчинення, доповнивши Кримінальний кодекс, наприклад, ст. 120 КК України, нормою у такій редакції: “Організація самогубства, керування його підготовкою чи вчиненням, підбурення до самогубства, а також пособництво самогубству карається ...” [6, 206]. Що стосується підмовлення суб`єктом до самогубства особи, що не усвідомлює значення своїх дій, то такі дії суб`єкта треба кваліфікувати як умисне вбивство. У сучасній теорії кримінального права України та в правозастосовчій практиці визнано, що згода іншої людини на позбавлення її життя або наявність її прохання про позбавлення життя не усуває протиправності діяння, спрямованого на позбавлення життя такої людини, і не звільняє суб'єкта, який це вчинить, від кримінальної відповідальності. Основними аргументами проти легалізації еутаназії можуть стати можливість помилкового діагнозу, коли первинно невиліковне захворювання, як виявляється, надалі піддається лікуванню, також дозвіл еутаназії здатний привести до зловживань з боку медичних працівників. Проведене в Україні у квітні 2010 року соціологічне опитування свідчить про те, що настав час для українського законодавства визнати еутаназію суб’єктивним правом людини: 51% опитаних українців вважають, що здійснення еутаназії має бути дозволено. Проте Кримінальний і Цивільний кодекси, а також Основи законодавства України про охорону здоров’я займають на сьогодні протилежну позицію, забороняючи задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Як активна, так і пасивна еутаназія в Україні є злочинами відповідно до Кримінального кодексу України [5,124]. Щодо питання про право людини на смерть як підстави для еутаназії, важливо сказати, що наступна реалізація цього права, як наполягання хворого на виконанні свого бажання, призведе до фактичного визнання правомірності вбивства. Якщо право на життя – природне право кожної людини, то право на смерть – далеко не безперечна категорія. У даний час, враховуючи зміну менталітету людей, інтеграцію у світове співтовариство і вступ України до багатьох міжнародних організацій, не можна виключати значення питання про законодавче закріплення еутаназії [7, 6]. Таким чином, з огляду на вищевикладене, у поєднанні з особливостями соціально-економічного і правового статусу людини і громадянина в Україні, легалізація еутаназії не є достатньо обґрунтованою. Велика кількість помилкових діагнозів, труднощі при визначенні дійсно безнадійного стану хворого – ці причини виправдовують неможливість законодавчого закріплення еутаназії. За іншого підходу мова йшла б про медичну допомогу як засіб забезпечення права на смерть, що неприпустимо як через відсутність такого легального права, так і через державну позицію, відповідно до якої медицина повинна сприяти збереженню і зміцненню життя і здоров’я людини.
Література: 1.Грищук В.К. Евтаназія: кримінально-правові проблеми // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матер. IX регіон. Наук.-практ. конф. – Л., 2003. 2.Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року N 2801-XII. 3.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. 4.Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2001. 5.Крылова Н.Е. Уголовное право и биоэтика: проблемы, дискуссии, поиск решений. – М., 2006. – 320 с. 6.Олейник О. Этические и правовые аспекты эвтаназии // Юридическая практика. – 2001. - № 48 (206). – 28 нояб. 7.Скомороха В. Права людини на охорону здоров’я, медичне страхування та конституційне правосуддя //Право України. – 2002. - № 6. – С. 3-9 8.Старовойтова О.Э. Эвтаназия и закон // Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности. – 2002. - № 1. – С. 149-150 9.Старовойтова О.Э., Кузнецов Э.В. Право на смерть в системе соматических прав человека // Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности. – 2002. - № 1. – С. 151-152. 10.Шеховцева Л.І. Питання про еутаназію: «за» і «проти» // Вісник Запорізького національного університету. – 2009. – № 2. – С. 150-153
e-mail: ponomarevatana@rambler.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
