Вирішення комплексу задач, пов’язаних з розбудовою в Україні правової держави, викликає, насамперед, проблему вивчення конкретних сторичних періодів розвитку українського суспільства. Серед надзвичайно широкого комплексу питань, які стоять у цьому ряду, одне з провідних місць займає аналіз кримінально-правової регламентації інституту покарання в період українських революцій (1917-1920 рр.).
У період правління УНР на території України в повному обсязі діяли Кримінальне уложення 1903 року, Тюремний статут і різні додаткові інструкції до них. Діяла постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917 року, яка передбачала позбавлення волі до трьох років за публічні заклики до вбивства, грабежів, погромів і інших тяжких злочинів, пов'язаних із застосуванням насильства. Діяла також постанова Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 року про притягнення до відповідальності осіб, які своїми діями або бездіяльністю створювали перешкоди при їх затриманні. Особи, винні в насильницьких зазіханнях на державний лад УНР, каралися безстроковою каторгою.
5 березня 1918 року Центральна рада прийняла Закон про покарання учасників воєнних дій і повстань проти української держави. У ньому говорилося, що якщо яка-небудь особа після 22 січня 1918 р. (після прийняття IV Універсалу) брала участь у війнах або повстаннях проти України, то вона втрачала право на українське громадянство і каралася висиланням за межі України. У випадку несанкціонованого повернення така особа піддавалася позбавленню волі на термін до п'яти років.
У перші місяці становлення радянської влади різні види покарань містилися в розрізнених декретах, відомчих постановах, наказах і інструкціях, а також у ряді випадків з'являлися в результаті «революційної правотворчості» трудящих мас, що в процесі безпосередньої боротьби зі злочинністю створювали норми права на місцях, у тому числі і види покарань. На початковому етапі розвитку радянського кримінального законодавства в радянській Україні не було єдиного акта, в якому перелічувалися б усі види покарань.
Перший крок у цьому напрямку був зроблений Нарком’юстом, який 18 грудня 1917 року видав постанову «Про революційний трибунал преси» і 19 грудня 1917 року інструкцію «Про революційний трибунал, його склад, справи, що підлягають його віданню, покарання, які накладаються ним, і про порядок ведення його засідань».
Для боротьби зі спробами використовувати пресу в контрреволюційних цілях Рада Народних Комісарів 28 січня 1918 року видала новий декрет «Про революційний трибунал преси», в якому чітко конструювалася кримінальна відповідальність стосовно осіб, винних у використанні преси. При цьому в декреті фігурували такі види покарань, як «позбавлення волі», «висилання зі столиці, окремих місцевостей», «позбавлення винного всіх чи деяких політичних прав».
Інструкція Нарком’юсту від 19 грудня 1917 року передбачала наступні види покарання: грошовий штраф; позбавлення волі; висилання зі столиці, окремих місцевостей або меж Російської республіки; оголошення громадського осуду; оголошення винного ворогом народу; позбавлення винного всіх чи деяких політичних прав; секвестр або конфіскація (часткова чи загальна) майна винного; присудження до обов'язкових громадських робіт.
У зв'язку з цим 16 червня 1918 року Нарком’юст прийняв спеціальну постанову «Про скасування всіх донині виданих циркулярів про Революційні Трибунали», відповідно до якої революційним трибуналам надавалося право застосовувати будь-які покарання, у тому числі і вищу міру покарання – розстріл.
Уперше розгорнутий перелік покарань було подано в «Керівних началах із кримінального права РСФСР» 1919 року. У цей перелік включалися: повчання; вираження громадського осуду; примус до дії, що не являє собою фізичного позбавлення (наприклад, пройти відомий курс навчання); оголошення під бойкотом; виключення з об'єднання на деякий час або назавжди; відновлення, а при неможливості його – відшкодування заподіяного збитку; відмова від посади; заборона займати ту чи іншу посаду або виконувати ту чи іншу роботу; конфіскація усього майна чи частини його; позбавлення політичних прав; оголошення ворогом революції або народу; примусові роботи без поміщення в місця позбавлення волі; позбавлення волі на певний строк чи на невизначений термін до настання відомої події; оголошення поза законом; розстріл; поєднання вищевказаних видів покарання. Тут же обмовлялося, що народні суди не можуть застосовувати розстріл [1, 83].
Даний перелік покарань не був вичерпним, він містив у собі переважну більшість тих видів покарань, які були створені в період революційних подій 1917 року. Вичерпний же перелік покарань з'явився вперше в Кримінальному кодексі України 1922 року.
Вироблена в ході громадянської війни система покарань у радянському кримінальному праві забезпечила проведення єдиної кримінально-правової регламентації інституту покарання в межах території нової радянської держави, до якої входила й Україна.
Література:
1. Чуваков О.А. Кримінальне право в Україні (1917-1922 рр.): Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук. – Одеса: Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, 2003. – 196 с.
e-mail: nazumuch@mail.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
