В Україні, як і в більшості країн світу, завжди приділялась велика увага процесуальним правам суб’єктів кримінального судочинства. Проте, прив’язка до різних спеціальних законів, які прийняті після набрання чинності КПК України, не дає ефективного правового вирішення питань про можливість розкриття злочину, доведеність його вчинення тією чи іншою особою, притягнення її до належної відповідальності, забезпечення відшкодування шкоди громадянину чи державі.
Однак, будь-яке надмірне надання переваги одній з сторін кримінального судочинства може завдати серйозної шкоди та призвести до ухилення злочинця від відповідальності, а відтак, до порушення законних прав потерпілого та відшкодування завданої злочином шкоди.
Певною мірою такі однобокі тенденції мають місце у справах приватного обвинувачення, незважаючи на те, що свята святих юридичної науки – захист і зміцнення принципу неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини.
Зокрема, це стосується неузгодженості ч.1 ст.27 КПК України із положеннями ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України», ст. 13 Закону України «Про статус суддів», ст. 10 Закону України «Про адвокатуру», ст. 31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування». Така неузгодженість має глибокий практичний зміст. Адже, для одержання згоди Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності Генеральний прокурор України вносить подання до Верховної Ради України до пред’явленння депутату обвинувачення або отримання санкції на арешт.
Це означає, що поряд з гарантіями особистої недоторканості людини, встановленими Конституцією України (ст.29), народні депутати користуються додатковою конституційною гарантією, що зумовлена особливим характером їх статусу. Дана гарантія не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер.
Таке тлумачення звужує всупереч нормам Конституції України і чинного КПК України забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.
Проте, як це не парадоксально, але слід звернути увагу, що на жаль, Конституційний Суд України ухвалою від 23.09.2008 № 2-44/2008 відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України від 21 липня 2008 року про офіційне тлумачення положень статті 27 Закону України «Про статус народного депутата України», статті 13 Закону України «Про статус суддів», статті 10 Закону України «Про адвокатуру», статті 31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», статті 12 Закону України «Про місцеве самоврядування», ч.1ст.27 КПК України.
На думку депутатів, процесуальні норми стосовно особливого порядку притягнення спеціальних суб’єктів до кримінальної відповідальності та порушення кримінальної справи, які містяться в розрізнених законах, потребують створення нового систематизованого і всебічного перероблення відповідного чинного законодавства, внесення суттєвих змін та його внутрішнього узгодження.
Поряд із цим існує аналогічна помилка, допущена Конституційним Судом України ухвалою від 21.01.2003 № 2-6/2003 при відмові у відкритті конституційного провадження за поданням Міністерства внутрішніх справ України. У поданні наголошувалось на тому, що у працівників правоохоронних органів виникають труднощі щодо вжиття можливих заходів адміністративного та кримінально-процесуального характеру до народних депутатів України за вчинені правопорушення, оскільки Конституція України їм гарантує депутатську недоторканість. На підтвердження цього до Конституційного Суду України було долучено «Методичні рекомендації щодо затримання і доставлення осіб, які скоїли злочини», підготовлені МВС України 11 вересня 2002 року у зв’язку «з поширенням останнім часом випадків», зокрема, «ініційованих народними депутатами України». В методичних рекомендаціях викладено позицію МВС стосовно цього питання, тобто виникнення проблеми правозастосування, які стосуються депутатської недоторканності.
На сьогодні ця проблема майже не вирішується, але реально вона має вирішуватися законодавчим шляхом – через створення нового КПК України.
На жаль, не вперше Конституційний Суд України дає висновки у своїх рішеннях щодо тлумачення Основного Закону та не підкріплює відповідними роз’ясненнями щодо їх застосування. Так сталося і з рішенням від 27.10.1999 №9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч.3 ст.80 Конституції України.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 27.10.1999 у справі №9-рп/99 ототожнив винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого з пред’явленням їй обвинувачення. Проте, тут слід врахувати, що складання постанови про притягнення як обвинуваченого і безпосереднє пред’явлення обвинувачення, яке полягає в оголошенні підозрюваному зазначеної постанови є різними в часовому розрізі та за своєю юридичною природою. В той же час слід зазначити, що на практиці і в теорії процесуального права так і залишилось невирішеним питання, пов’язане з визначенням моменту притягнення до кримінальної відповідальності. Суть розбіжностей з цього приводу полягає у двох моментах. Один встановлює, що реалізація заходів державно-правового примусу до правопорушника настає з моменту складання слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого, а інший - з оголошення обвинуваченому такої постанови та роз’яснення йому суті пред’явленого обвинувачення. Але не слід забувати, що оголошенню постанови про притягнення як обвинуваченого, яку слідчий повинен пред’явити упродовж двох днів, можуть перешкоджати, стихійне лихо, хвороба обвинуваченого, оголошення його в розшук.
У зв’язку з цим Конституційний Суд України не знайшов у даному рішенні відповідь на те, який саме порядок притягнення даної категорії осіб до кримінальної відповідальності.
Проте, якщо брати до уваги європейські аспекти існування депутатської недоторканості, то наприклад, у Чехії парламентарія може бути заарештовано, якщо його затримано під час вчинення злочину або відразу після нього. Депутата Держдуми РФ мають право затримати, взяти під варту чи обшукати при затриманні на місці злочину. Аналогічної позиції дотримуються у Італії, Чехії, Польщі. У Фінляндії депутата можна заарештувати і порушити проти нього кримінальну справу за злочин, строк покарання за вчинення якого становить не менше ніж 6 місяців. А в Швеції дозвіл парламенту на арешт та переслідування депутата не потрібен, якщо санкція злочину передбачає позбавлення волі на два і більше роки.
Варто зазначити, що численні зміни та доповнення до КПК України не можуть задовольняти потреби сучасного етапу розвитку українського суспільства.
Так, наприклад, було відхилено проект Закону України про внесення зміни до Кримінально-процесуального кодексу України щодо розширення кола осіб, які мають право подавати касаційну скаргу (реєстр.№ 3074), поданий Президентом України. Однак, мотивом прийняття такого рішення стало те, що ще 28.12.2007 у Верховній Раді України був зареєстрований поданий народним депутатом України Мопсиком В.Р. аналогічний проект Закону «Про внесення зміни до статті 384 Кримінально-процесуальноо кодексу України» (реєстр. № 1305).
До речі, тут цілком слушною є думка М.Оніщука, що: «є хибним метод реформування чинного законодавства, за яким вносяться численні зміни в сучасні кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв’язки кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при його застосуванні». Тобто, наміри ініціаторів благородні, адже були розроблені авторами з метою приведення положення статті 384 КПК України у відповідність із Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2007 №11-рк щодо надання певним учасникам судового розгляду права на касаційне оскарження рішення суду про відмову в порушенні кримінальної справи. Тобто, право на касаційну скаргу матимуть особи, які в судовому порядку оскаржили постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком випадків, встановлених законом, - у частині мотивів і підстав відмов в порушенні кримінальної справи.
Тому автори проекту як умову поставили прийняття спеціального закону, за винятком випадків, встановлених законом. Такий підхід з урахуванням вимог Конституції України є виправданим. У свою чергу, суб’єктам законодавчої ініціативи прийдеться підготувати проект відповідного Закону для остаточної реалізації рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11 –рк.
Поряд із цим, слід відзначи на змісті останнього проекта КПК України від 01.07.2011 року. Згідно якого у вказаний кодекс вводиться ціла глава, яка регулюватиме питання кримінального провадження стосовно осіб, які наділені імунітетом.
Водночас, закріплення в існування бланкетної норми призведе до втрати балансу між інтересами суспільства і інтересами окремої людини. Слід мати на увазі, що згідно зі ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Проте пересічному громадянинові розібратися в настільки складному документі дуже непросто. А процесуальна система не повинна бути малозрозумілою.
За слушним зауваженням М.Халеміна, що сучасний КПК України внаслідок внесення до нього багатьох змін і доповнень певною мірою втратив свою цілісність, фактично перетворився у повний неузгодженостей законодавчий акт, дуже важкий до реалізації у правозастосовчій діяльності і який все ж таки не втратив «радянської сутності».
«Тисячі шляхів ведуть до хибної думки, - зауважував Ж.Ж.Руссо, - до істини – тільки один».
Таким чином, є всі підстави для висновку про те, що у зв’язку з прийняттям нової Конституції України потрібно прийняти новий КПК України, який став би фундаментальним (після Конституції) джерелом кримінального процесу України і верховенство якого над іншими джерелами кримінально-процесуального права було б незаперечним.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
