1. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини визнається Конституцією України. На конституційному рівні питанням правового статусу засудженого присвячена норма, закріплена у ст.63 Конституції України, яка проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Отже, хоча правовий статус засуджених і базується на загальному правовому статусі громадян України, однак він зазнає певної трансформації у зв’язку з засудженням особи.
2. Держава має надавати гарантії засудженим до довічного позбавлення волі,що полягає у законодавчому закріплені їх прав і обов’язків,внаслідок чого вони не можуть бути у них «вилучені» за розсудом персоналу установ виконання покарань. Тобто ні адміністрація установи ні посадові особи Державної пенітенціарної служби не мають право запроваджувати додаткові право обмеження, понад тих, що встановлені законом. Окрім положень Конституції України це твердження базується на нормі частини 2 статті 7 КВК України, за якою засуджені користуються всіма правами людини та громадянина передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим кодексом, законами України і встановлених вироком суду. У підсумку можна стверджувати, що Конституція України та Кримінально-виконавчий кодекс України вказують лише на два джерела обмежень прав та свобод засудженого – чинне законодавство та вирок суду. У свою чергу обсяг суб’єктивних прав та обов’язків конкретного засудженого до довічного позбавлення волі повинен залежати від його власної поведінки,і має змінюватись за рішенням як самої адміністрації,так і судових рішень. Отже фактично конкретний засуджений повинен мати можливість певним чином впливати власними діями на обсяг власних суб’єктивних прав та обов’язків .
3. Всю сукупність прав і обов’язків засуджених до довічного позбавлення волі можна умовно поділити на дві великі групи : а) конституційні права і обов’язки ; б) спеціальні обов’язки та права встановлені до засуджених до довічного позбавлення волі. Конституційні права і обов’язки характеризуються сукупністю соціально-економічних, політичних і особистих прав, свобод та обов’язків людини та громадянина. У сфері соціально- економічних прав на засуджених до довічного позбавлення волі розповсюджується право на працю, освіту, охорону здоров’я, право на державне пенсійне забезпечення за віком,по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом, на користування досягненнями культури, на наукову та технічну творчість, на відпочинок та інші. Усе назване являє собою загальні права та обов’язки засуджених.
3. Засуджені до довічного позбавлення волі наділяються, окрім цього, специфічними, властивими лише їм, правами та обов’язками. Так у ст.151 КВК України передбачено,що засуджені до довічного позбавлення волі мають право: 1) витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п’ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати; 2) одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення. Їм також надається щоденна прогулянка тривалістю одна година. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань передбачають, що засуджені до довічного позбавлення волі мають право: на щоденну прогулянку тривалістю одна година; на безперервний восьмигодинний сон у нічний час; користуватися телевізорами ,придбаними за рахунок родичів за наявності можливості розміщення їх у камері. Тобто, надаючи засудженим до довічного позбавлення волі право користуватися телевізорами Державна пенітенціарна служба одразу ж встановлює невиправдане його обмеження. В результаті засуджені, що, приміром, не мають родичів або втратили з ними зв’язки, фактично одразу ж позбавляються можливості отримати телевізор бо норма Правил чітко встановлює: « придбаними за рахунок родичів». Заробити на телевізор самостійною працею засуджений до довічного позбавлення волі не може, хоча, як видається, це мало б стимулювати осіб до зайняття працею. Крім того, у випадку, якщо адміністрація установи не забезпечила надання приміщення для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, яке б відповідало встановленим нормам, такі особи також автоматично позбавляються названого права, бо користуватися телевізором допускається лише за наявності можливості розміщення їх у камері. Подібна залежність реалізації права засуджених від суб’єктивних факторів та розсуду адміністрації колонії є неприпустимою.
4. За Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань засуджені до довічного позбавлення волі зобов’язані зберігати продукти харчування і предмети особистого користування у камерах у відведених для цього місцях та в кількості, яка б не заважала проведенню режимних заходів(проведення обшуків, технічних оглядів камер тощо); виходячи на прогулянку, дотримуватися встановлених на час прогулянки правил поведінки. Як бачимо, в цих нормах міститься невизначене чітко оціночне положення. За такого формулювання, як « яка б не заважала проведенню режимних заходів» за розсудом адміністрації можна визнати «зайвою» будь-яку кількість особистих речей. Крім того, документ,яким би встановлювались правила поведінки на час прогулянки не змогли знайти. Як бачимо засудженим завчасно висувається вимога, яку вони не можуть виконати.
5. У ст.113 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено ,що засуджені мають право звертатися до різних установ і організацій зі зверненням, викладеним в усній чи письмовій формі. Це доволі важливе положення, оскільки воно створює підґрунтя для захисту прав і свобод, дозволяє здійснити реалізацію інших прав і законних інтересів,зменшити рівень ізоляції від суспільства тощо. Однак не всі проблемні питання на цьому напрямку можуть бути вирішені виключно на розсуд адміністрації. Чинне нормативне регулювання створює підстави для штучного та невиправданого обмеження права на листування. Приклад такого обмеження. Ефективність у захисті прав чи вирішення життєвих проблем залежить певною мірою й від можливості людини ознайомлюватись з відповідями на направленні звернення, повертатися з часом до їх перегляду з метою уникнення зайвих запитів,або їх ретельнішого складання, однак засуджені позбавлені такої можливості. У п.45 Правил внутрішнього розпорядку установ виконань покарань передбачено,що відповіді про наслідки розгляду звернень оголошуються засудженим під розпис при надходженні,але не пізніше як у триденний строк,і долучаються до особових справ засуджених. Доволі важко зрозуміти, чим саме керувався законодавець,встановлюючи фактичну заборону на видачу засудженим відповідей на їх особисті звернення. Подібні нормативні формулювання,окрім невиправданого ускладнення процедури листування, додають й зайвого навантаження на працівників виправних колоній, які вимушені за письмовим запитом засуджених робити та видавати їм переліки направлених скарг та відповідей, що містяться в особовій справі. Адміністрація колонії не може навіть зробити засудженому ксерокопію відповіді ,оскільки це не передбачено жодним нормативним актом та, фактично, буде виступати порушенням порядку діяльності. У результаті значна кількість звернень засуджених до адміністрації ,стосується саме питань видачі копій відповідей на їх звернення або надання інформації стосовно них.
5. Видається що подібної негативної практики можливо уникнути шляхом внесення змін до чинної нормативної бази, дозволивши засудженим не тільки самостійно направляти звернення адресатам ,а й отримувати на них відповіді,зберігаючи їх при собі, тим більше, що чинним кримінально-виконавчим законодавством такі особи практично не обмежені в листуванні.
e-mail: t.duyunova@mail.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
