Актуальність проблеми охорони здоров’я зумовлена тим, що саме здоров’я є основою добробуту нації та важливим чинником якості й ефективності трудових ресурсів будь-якої держави.
Охорона здоров’я визнається одним із пріоритетних напрямів державної політики та одним із основних факторів національної безпеки країни. Зміст права на охорону здоров’я закріплено, перш за все, у міжнародних актах, зокрема у статті 25 Загальної декларації прав людини – першого міжнародного документа, який, крім особистих та політичних прав особи, містить і норми, пов’язані із соціальними правами. У ній передбачено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, медичне догляд і соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров’я і добробуту його самого, його сім’ї, на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, настання старості або іншого випадку втрати коштів для існування з незалежними від нього обставин[1].
До рівня міжнародного договору, обов’язкового для виконання, віднесено положення про соціальні права, визначені у ст.12 Міжнародного положення про соціальні і культурні права, якою встановлено, що держави, які беруть участь у Пакті, визнають право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров’я. Для повної реалізації цього права держава має здійснювати заходи, необхідні: для забезпечення скорочення мертвонароджуваності і поліпшення всіх аспектів гігієни навколишнього середовища і гігієни праці в промисловості; попередження і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними; створення умов, які забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.
Важливе значення для розвитку права на охорону здоров’я має прийнята Генеральною Асамблеєю ООН Декларація соціального прогресу та розвитку, у частині І якої зазначено, що уряд має відігравати провідну роль і нести відповідальність за забезпечення соціального прогресу і добробуту народу, планування заходів соціального розвитку і проведення відповідних змін у соціальній структурі. Декларацією передбачено, що право на охорону здоров’я реалізується через досягнення найвищого рівня здоров’я населення і забезпечення по можливості безоплатної охорони здоров’я населення. У частині ІІІ цієї Декларації передбачено надання безоплатного медичного обслуговування всьому населенню та забезпечення загальної доступності профілактичних і лікувальних закладів, медичних послуг. Її норми також містять інші положення щодо соціального забезпечення громадян та захисту їх прав. Ця декларація є деякою мірою програмою дій у сфері соціальної політики, найважливішим елементом якої визначено реалізацію права на охорону здоров’я та медичну допомогу[1].
Право на охорону здоров’я та медичну допомогу закріплено у Декларації прав дитини, Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Декларації про права інвалідів.
У Статуті (Конституції) Всесвітньої організації охорони здоров’я проголошено, що володіння найвищим, який може бути досягнуто, рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини; поліпшення здоров’я людей – кінцева мета соціального й економічного розвитку держави.
Одне з найважливіших місць серед документів Всесвітньої організації охорони здоров’я, основною ідеєю якої є проголошення державної політики досягнення здоров’я для всіх у двадцять першому столітті. Хоча вона й не має обов’язкового характеру, але її принципи є базовими при розробці відповідних заходів з удосконалення законодавства у сфері охорони здоров’я на міжнародному та національному рівнях.
Право на охорону здоров’я також закріплено і у нормативно-правових актах європейського рівня, зокрема, у ст. 11 Конвенції держав-членів Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод, у якій ідеться про зобов’язання вживати Сторонами відповідальних заходів з метою усунення причин слабкого здоров’я; забезпечення діяльності консультативно-просвітницьких служб і підвищення особистої відповідальності за стан здоров’я; запобігання епідемічним, ендемічним, іншим захворюванням, нещасним випадкам.
Вимогам Хартії основних прав Європейського Союзу, передбачено, що кожна людина має право на доступ до системи профілактичних заходів у сфері охорони здоров’я і право користуватися медичною допомогою згідно з умовами, встановленими національним законодавством і практикою. При розробці і реалізації усіх напрямів державної політики й усіх дій Союзу забезпечується підтримка високих стандартів захисту людського здоров’я. Соціальний аспект права на охорону здоров’я задекларовано у Рекомендації стосовно покращення розподілу медичної допомоги у лікарнях та поза лікарнями. У ньому йдеться про забезпечення доступності для всього населення повного набору ефективних служб охорони здоров’я й благодійної допомоги[2].
У Європейській соціальній хартії проголошено, що кожна людина має право користуватися будь-якими заходами для досягнення найкращого стану здоров’я; кожна малозабезпечена особа має право на соціальну та медичну допомогу. Хартією окреслено конкретні заходи, які необхідно здійснювати урядам держав з метою реалізації даних прав, зокрема вони зобов’язані усувати причини слабкого здоров’я, запобігати епідемічним, ендемічним, іншим захворюванням та нещасним випадкам[3]. Право на охорону здоров’я у даній Хартії пов’язане з нормами, які передбачають право на справедливі, безпечні та здорові умови праці; право на захист дітей та підлітків від фізичних і моральних ризиків; право на захист працюючих жінок у випадку материнства; право на соціальне забезпечення; соціальну та медичну допомогу. Радою Європи також було прийнято документи, присвячені реалізації індивідуальних аспектів права на охорону здоров’я (про повагу до прав психічно хворих осіб; стосовно Сніду і прав людини; стосовно політики реабілітації інвалідів; захисту медичної інформації про пацієнтів; біоетики).
Найбільш змістовним документом, який стосується забезпечення сучасних підходів до регулювання права на охорону здоров’я у Європейському регіоні, є Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі. У першій частині Декларації «Основи прав пацієнтів у Європі: загальні принципи» розмежовано громадські, соціальні й індивідуальні права. До соціальних віднесено ті, які суспільство зобов’язане забезпечити населенню через достатній рівень медичної допомоги, а індивідуальні – ті, що стосуються конкретних пацієнтів (невтручання в особисте життя, релігійні переконання). У частині «Права пацієнта» зазначено, що право на охорону здоров’я забезпечується застосуванням адекватних лікувально-профілактичних заходів та можливістю максимального підвищення рівня свого здоров’я[5].
Таким чином, право людини на охорону здоров’я є природним і невід’ємним правом кожного громадянина, яке належить до соціально-економічних прав. Найбільш повно у світовому масштабі воно врегульовано у документах Організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих установ – Всесвітньої організації охорони здоров’я і Міжнародної організації праці, у Європейському регіоні – Ради Європи, Європейському Союзу, Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я.
З метою соціального захисту громадян у сфері охорони здоров’я протягом останніх років було сформовано відповідну законодавчу та нормативно-правову базу і в Україні[6, с.44]. Так, право на охорону здоров’я закріплено в Конституції, Основах законодавства України про охорону здоров’я – зведений, консолідований законодавчий акт, який комплексно охоплює найважливіші відносини галузі охорони здоров’я, виконує роль базового системоутворюючого законодавчого акта, на якому ґрунтується законодавство про охорону здоров’я; закони України « Про протидію поширення хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» від 12 грудня 1991р., «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994р., «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996р., «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995р., «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» від 15 лютого 1995р., «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001р., «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999р., «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000р., «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000р., «Про курорти» від 5 жовтня 2000р.,«Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001р., та ряд інших нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров’я[7].
Держава створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, наявна мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
У цілому, аналіз українського законодавства, де йдеться про право на охорону здоров’я, дозволяє зробити висновок, що воно є сукупністю різних правових норм, які регулюють і соціальний (публічний), і особистий (приватний) аспекти його реалізації.
Отже, право на охорону здоров’я є об’єктом значної кількості законодавчих і нормативних актів не лише вітчизняного, але й міжнародного та європейського рівня, підтверджує значущість ролі соціальної функції держави у сфері охорони здоров’я і визнання всіма державами світу інтересу громадян у збереженні та зміцненні свого здоров’я. З погляду на необхідність удосконалення законодавства України у перспективі, з метою приведення його до норм міжнародних правових стандартів, якраз і потрібно прагнути переходу від публічного до змішаного типу системи охорони здоров’я, що спонукає до постановки актуального питання про види та регулювання механізмів її фінансування, але це питання є предметом окремого дослідження.
Література:
1. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р. (Електронний ресурс).- Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua/=995-015;
2. Хартія основних прав Європейського Союзу (Електронний ресурс). – Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua/=994-524;
3. Європейська соціальна хартія (Електронний ресурс). – Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua/=994-300;
4. Декларація прав дитини (Електронний ресурс). – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/=10264815;
5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Електронний ресурс). – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/=995-004;
6. Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. - № 30. с. 141. 2005. №2. – с.44;
7. Основи законодавства про охорону здоров’я (Електронний ресурс). – Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua /=2801-12.
|