Однією з головних тенденцій розвитку законодавства в Україні щодо організаційних і правових засад у судовій сфері є розширення судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Значний позитивний вплив на цей процес має введення у дію Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) [1], у ході реалізації положень якого виникає, як свідчить практика застосування, досить багато проблем практичного і теоретичного характеру. Насамперед ці проблеми пов’язані з визначенням юрисдикції судів щодо розгляду та вирішення публічно-правових спорів.
Обумовлено це тим, що приписи КАС України, якими визначається юрисдикція адміністративних судів, не дозволяють сформулювати загальне правило, згідно з яким повинно відбуватися її відмежування від юрисдикцій інших судів щодо розв’язання публічно-правових спорів. Відповідне процесуальне законодавство встановлює, що розв’язувати спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, можуть не лише адміністративні, а також загальні і господарські суди. А тому причетність таких суб’єктів до виникнення спору не може бути визначальним критерієм для розмежування судових юрисдикцій.
Розкриваючи юрисдикцію судів, у тому числі і з приводу розв’язання публічно-правових спорів, законодавець використовує різні прийоми юридичної техніки. Так, формулювання частини 2 статті 4 КАС України, згідно з якою юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім тих, щодо яких встановлено інший порядок судового вирішення, здійснено за допомогою абстрактного прийому.
У той же час при формулюванні положень статті 17 КАС України було вже використано казуїстичний прийом і згруповано спори, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, за певними критеріями: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму (ч.1). Частина 2 зазначеної статті також визначає перелік спорів, що не можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Необхідно відзначити, що викладення нормативного матеріалу у такий спосіб не призвело до розв’язання проблеми розмежування компетенції судів загальної юрисдикції [2, с. 79]. Зрозуміло, що законодавець не взмозі скласти вичерпний перелік правових конфліктів, які можуть виникнути у зв’язку з діяльністю владних суб’єктів і мають бути віднесені до юрисдикції адміністративних судів. Зважаючи на це, одним із шляхів вирішення вказаної проблеми, на погляд автора, може бути використання при викладенні норм про юрисдикцію узагальнюючих понять, якими мають охоплюватися родові ознаки певних спорів. Адже саме цей прийом відповідає високому рівню розвитку юридичної техніки й відіграє особливу роль в ситуаціях, коли вичерпний перелік конкретних явищ взагалі не може бути складений. Вбачається, що для вирішення означеної проблеми слід виходити не тільки з суб’єктного складу учасників спору і характеру спірних правовідносин, а також з наявності в діях сторін приватного чи публічного інтересу.
На завершення хотілося б зазначити і повністю підтримати позицію Конституційного Суду України з приводу того, що розмежування юрисдикційних повноважень між загальними і спеціалізованими судами повинно бути підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист, у тому числі у спорах з органами державної влади, і в жодному разі не допускати звуження його обсягу [3].
Література:
1. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37. – Ст. 446.
2. Битяк Ю. П., Писаренко Н. Б. Законодавчі засади розмежування компетенції судів загальної юрисдикції // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг. ред. проф. В. В. Комарова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – C.79.
3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами» від 09.09.2010 р., № 19-рп/2010 // Вісник Конституційного Суду України. – 2010. – № 5. – С. 25-35.
|