Правовий моніторинг в Україні – явище досить нове, не до кінця вивчене. Незважаючи на певну фрагментарну моніторингову діяльність, яку виконують окремі суб’єкти, немає концептуальності в організації та проведенні правового моніторингу. А отже, можна говорити про те, що процес становлення моніторингової діяльності надто затягнувся. У вітчизняній літературі суб’єкти правового моніторингу розподіляють на такі групи: 1) на державні органи та громадян і їх об’єднання [1, с.19]; 2) на органи держави, наділені правом створювати нормативно-правові акти чи вносити до них зміни; суб’єкти, спеціально уповноважені для проведення моніторингу; недержавні формування, починаючи з об’єднань громадян і завершуючи правосвідомими громадянами [2, с. 38; 3, с. 144-147].
Другий варіант вбачається більш розгалуженим, оскільки розмежовує органи державної влади на ті, що приймають та змінюють нормативно-правові акти (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України) та спеціально уповноважені для проведення моніторингу (Міністерство юстиції України, Інститут законодавства Верховної Ради України, Рахункова Палата, Центральна виборча комісія, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини тощо). Проте, прибічники другої класифікації не надають великого значення діяльності громадському сектору, зазначаючи, що «значущість їхніх висновків мінімальна» [2, с.39; 3, с.147]. З такою позицією ми не погоджуємось, оскільки громадські об’єднання в наш час мають істотний вплив особливо в антикорупційних питаннях. Вони здійснюють моніторинг безпосередньо на регіональному рівні відносно конкретних ситуацій та потім поширюють цю інформацію серед населення, можуть звертатись до уповноважених органів стосовно порушення кримінальної справи щодо винних осіб. Тому зменшення їхньою ролі в процесі правового моніторингу не дозволяє використовувати весь потенціал даної діяльності. Таке обмеження спотворюватиме результати моніторингу, оскільки державні органи можуть не надавати зібрану інформацію в повному обсязі з метою приховування законодавчих помилок.
Що стосується нормотворчих державних органів, то для організації і проведення моніторингової діяльності у їх складі мають функціонувати спеціальні відділи, управління, департаменти, на яких покладатиметься обов’язок здійснювати правовий моніторинг. Мабуть, ключову позицію серед суб’єктів моніторингу займають спеціально уповноважені суб’єкти, серед яких важливе місце займають Міністерство юстиції України та Інститут законодавства Верховної Ради України.
За словами директора Інституту законодавства Верховної Ради України (далі – Інститут) О. Копиленка «моніторинг законодавства є постійним і послідовним напрямом діяльності Інституту, який охоплює низку складових науково-практичного, методологічного, прогностичного характеру» [4]. Структурним підрозділом Інституту є відділ моніторингу ефективності законодавства, що здійснює періодичне інформування Апарату Верховної Ради України та громадськості з проблемних питань моніторингу законодавства України. В Інституті постійно проводиться певна моніторингова робота, лише за останні місяці обговорено законодавче забезпечення парламентського контролю в оборонно-промисловому комплексі України, удосконалено антикорупційне законодавство, безпекові аспекти правового регулювання децентралізації в Україні, а також узагальнено пропозиції й рекомендації щодо переосмислення підходів до реалізації основних засад національної безпеки.
Стосовно іншого уповноваженого суб’єкта правового моніторингу, то згідно Положення про Міністерство юстиції України на нього покладається ряд завдань, які є елементами правового моніторингу. Серед них: розроблення проектів законів та інших нормативно-правових актів; розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства; узагальнення практики застосування законодавства; здійснення правової, гендерно-правової, антикорупційної експертиз проектів нормативно-правових актів; підготовка зауважень і пропозицій до прийнятих законів; розроблення планів законопроектної роботи; координація діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з питань систематизації законодавства; інформування громадськості про стан реалізації державної політики тощо [5].
Одним з важливих положень, що пропонують вітчизняні науковці – це запровадження єдиної установи, яка б централізовано займалась організацію і проведенням правового моніторингу. Не заперечуючи дану точку зору, вважаємо, що першечерговою та менш затратною задачею буде розроблення та затвердження концепції правового моніторингу, закріплення обов’язковості проведення такої діяльності на законодавчому рівні. І тільки після цього можна піднімати питання про створення такого центру.
Література:
1. Градова Ю. В. Поняття, суб’єкти та об’єкти правового моніторингу. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2009. №47. С.14-23.
2. Косович В.М. Правовий моніторинг як засіб вдосконалення нормативно-правових актів України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2012. № 3. С. 31-44.
3. Онищук І. І. Правовий моніторинг: теоретичні та прикладні засади : дисер. … доктора юрид. наук, спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень, Київ. : Національна академія внутрішніх справ. 2018. 554 с.
4. Національна безпека: сучасні виклики та реалії. Голос України. 31 жовтня 2018. URL: http://www.golos.com.ua/article/309381 (дата звернення 13 лютого 2019 р.)
5. Положення про Міністерство юстиції України, затв. Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395 URL: http://www.minjust.gov.ua/33 (дата звернення 13 лютого 2019 р.)
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
