Одним з основних елементів кожної сучасної демократії є принцип поділу влади. Його витоки сягають ще Античності, однак основоположником принципу поділу влади по праву вважають французького мислителя періоду Просвітництва Шарля Луї де Монтеск’є. Відповідно до даного принципу державна влада повинна бути поділена на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову, – взаємоврівноважені та незалежні одну від одної.
Невід’ємним елементом принципу розподілу влад з погляду його практичної реалізації виступає система стримувань і противаг. Під системою стримувань і противаг розуміють сукупність законодавчо закріплених повноважень, форм, методів і процедур, метою яких є недопущення домінування певної гілки влади та досягнення динамічної стабільності між ними. Для даної системи характерний широкий арсенал засобів для підтримання конкуренції між різними гілками влади. У межах даної роботи маю на меті розглянути такий спосіб взаємодії між главою держави та урядом як інститут контрасигнування.
Для того, щоб досконало розкрити зміст даного інституту необхідно звернутися до його витоків. Уперше даний інститут було введено в Акт про престолонаслідування 1701 року в Англії як поєднання двох конкуруючих правових принципів – недоторканності особи монарха та парламентського верховенства. Їх суть полягала в тому, що монарх не міг бути суб’єктом відповідальності, однак як голова уряду повинен підлягати парламентському контролю. Підпис члена уряду означав, що відповідальність з монарха знімається і покладається на відповідного міністра.
На думку О. В. Совгирі, необхідно розмежувати поняття «контр- асигнування» (контрасигнація) та «контрасигнатура». Під контрасигнуванням варто розуміти законодавчо закріплену процедуру скріплення міністром акту глави держави, а контрасигнатура – це сам підпис на відповідному акті [1, с. 67].
За визначенням Скакун О. Ф. контрасигнування – це правовий інститут, сутність якого полягає в тому, що особа, яка скріплює підписом акт глави держави, бере на себе політичну та юридичну відповідальність, тим самим знімаючи її з глави держави. Таким чином президент стає частково відповідальним перед урядом, а останній, у свою чергу несе політичну відповідальність перед парламентом [2, с. 364]. Варто зауважити, що юридична відповідальність міністра, який скріплює підписом акт глави держави, настає лише в тому випадку, коли про неї зазначено в законодавстві. Розглянемо особливості інституту контрасигнування на прикладі діючих конституцій.
Відповідно до статті 89 Конституції Італійської республіки акт Президента Республіки є недійсним, якщо його не контрасигнували міністри, котрі запропонували відповідний акт і несуть за нього відповідальність. Крім того, стаття 87 цього ж закону передбачає можливість Президента видавати декрети, що мають силу закону. У такому випадку акти мають додатково контрасигнуватися Головою Ради міністрів. Подібна ситуація відображена і в Конституції Чеської республіки – у статті 63 зазначено, що рішення Президента вступають в силу після їх підписання Головою уряду або уповноваженим його членом. Подібність між наведеними вище прикладами полягає в тому, що всі без винятку акти глави держави мають бути контрасигновані. Таким чином, можна зробити висновок, що в обох випадках повноваження глави держави контролюються як з боку уряду, так і з боку парламенту. Існують і відмінності: по-перше, на відміну від Конституції Чехії, Основний закон Італії передбачає наявність у глави держави права видавати нормативно-правові акти; по-друге, у Конституції Чеської республіки відсутній термін «контрасигнування», однак його наявність випливає зі змісту закону.
Порівняно сильнішою виглядає влада президента Франції, якщо розглядати її крізь призму інституту контрасигнування. У Статті 19 Конституції Французької республіки зазначено, що акти Президента Республіки, за винятком низки актів, передбачених цим законом, контрасигнуюються Прем’єр-міністром і за необхідності відповідальними міністрами. Встановлення таких винятків (наприклад, призначення референдуму (стаття 11), розпуск Національних зборів (стаття 12) тощо) надає главі держави право приймати нормативні акти без процедури його скріплення підписом міністра. Так само не всі акти глави держави піддаються контрасигнації в Україні, відповідно до статті 106 Конституції України. Відмінність від Основного закону Франції полягає в тому, що зміст 106 статті Конституції України записаний від протилежного – вказано винятки, коли принцип контрасигнування застосовується (наприклад, рішення про введення військового стану). Варто зазначати, що в законодавстві України термін «контрасигнація» відсутній.
Необхідно звернути увагу на особливості іспанської моделі контрасигування. У цьому випадку (так само як і в Конституції Чеської республіки та Конституції України) назва «контрасигнування» в законі не передбачена, однак зміст статті 64 Конституції Іспанії вказує на існування такого інституту. Дана стаття, крім типових випадків контрасигнування актів глави держави (у даному випадку монарха) головою уряду, а за необхідності – відповідальним міністром, передбачає скріплення рішень монарха підписом Голови Конгресу депутатів – нижньої палати парламенту. За такою процедурою відбувається представлення кандидата та призначення на посаду Голови уряду, а також розпуск Генеральних Кортесів (парламенту).
Таким чином, проаналізувавши вище викладене, можна дійти висновку, що інститут констрасигнування притаманний насамперед формам правління з превалюванням ознак парламентаризму: парламентській республіці (Італія, Чехія), змішаній республіці (Франція, Україна), конституційній монархії (Іспанія). Дана тенденція наштовхує на запитання: «Чи притаманний інститут контрасигнації президентським республікам?».
Взагалі, інститут контрасигнування не є характерним для президентських республік. Однак В. М. Шаповал вважає, що контрасигнування актів глави держави окремими міністрами передбачене і в деяких президентських республіках (Аргентина, Болівія, Гватемала, Гондурас, Уругвай, Чилі). У такий спосіб може відбуватися певний перерозподіл ролей між президентом і міністрами щодо здійснення виконавчої влади [3, с. 278]. Стаття 174 Конституції Гватемали передбачає, що декрети, розпорядження і постанови, що видаються Президентом, для визнання їх чинності мають бути скріплені міністром певного відомства. Цією ж статтею зазначається, що Президент та Міністр республіки несуть солідарну відповідальність за розпорядження, які вони спільно підписують.
Було б недоречно залишити без розгляду інститут контрасигнування в Конституції Аргентини. Стаття 100 даного акту, крім типової процедури підпису міністром акту глави держави, передбачає також можливість делегування Президентом своїх повноважень Голові уряду. Видані Головою уряду акти й регламенти в межах делегованих повноважень повинні бути скріплені міністром, що відповідає за сферу відносин, у межах яких такий акт видається.
Отже, підсумовуючи вище викладене, хотілося б зазначити, що інститут контрасигнування, незважаючи на давність, не втратив свого значення, а навпаки, пристосувався до потреб часу та видозмінився відповідно до сучасних реалій. Його видозміна пов’язана насамперед з розвитком нових форм державного правління, а в окремих випадках контрасигнації поширюється не лише на акти глави держави, а й на інших представників вищих органів державної влади.
Література:
1. О. Совгиря «Інститут контрасигнування актів глави держави в Україні: правова природа та проблеми законодавчого регулювання».
2. Скакун О. Ф. Теория государства и права : [учебник] / О. Ф. Скакун. – Х.: Консул, Ун-т внутр. дел, 2000.
3. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В. М. Шаповал. – 3-тє вид., стереотипне. – К. : Юрінком Інтер, 2014. – 464 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
