Протягом всього періоду становлення та розвитку людської цивілізації праця була однією з основоположних моделей взаємодії в суспільному житті, а також життєво важливим процесом взаємодії людини з природою. З розвитком гуманістичного правового світогляду та еволюцією трудового права, людина перестала бути лише об’єктом у сфері зайнятості і набула статусу особливого суб’єкта, який володіє людською гідністю. Повага до цієї гідності та її охорона забезпечуються через регулювання, захист і охорону трудових і соціальних прав працівника. Це має важливе соціально-правове значення як у концептуальному, так і в практичному плані. Реалізація працівником своїх трудових прав пов'язана не лише з виконанням норм законодавства, але й з дотриманням вимог, що забезпечують охорону цих прав. Між тим, на сьогоднішній день реалізація працівником суб’єктивних трудових прав формує основу для соціально-правових можливостей особистості. Це охоплює володіння, користування, розпорядження та інші повноваження, необхідні для задоволення їхніх законних потреб та інтересів у соціальній та суміжних сферах [1, с. 51]. Водночас варто зазначити, що сучасна глобальна динаміка спричинила значні трансформації на ринку праці, пов'язані з десоціалізацією сфери праці та зайнятості. Вказана проблема безумовно негативним чином впливає на соціальну безпеку державних службовців.
Враховуючи викладене зазначимо, що сутнісний зміст поняття «десоціалізації сфери праці та зайнятості», приймаючи до уваги позиції українських і зарубіжних науковців [див., напр.: 2; 3], доцільно зводити до процесу, в ході якого усталені, прогресивні трудо-правові стандарти, а також соціальні норми, цінності і структури, що організовують трудові відносини і забезпечують соціально безпечні умови для виникнення, перебігу, зміни, призупинення та припинення таких правовідносин, починають звужуватись або ж взагалі – зводяться нанівець. Таким чином, розглядуване глобально поширене явище десоціалізації сфери праці (зайнятості у цілому) є особливим ефектом часто соціально безвідповідальної, соціально шкідливої діяльності суб’єктів, які здійснюють різноманітні соціально-економічних зміни на глобальному, регіональному міжнародно-правовому, національному або ж локальному рівнях, що мають значні наслідки для формування характеру роботи, трудових відносин і загальної соціальної згуртованості суспільства, а найголовніше – обумовлюють зниження соціальної безпеки працівників (також працездатних осіб на етапі реалізації права на працю та після завершення трудових правовідносин).
З огляду на викладене зазначимо, що ключовими характеристиками десоціалізації сфери праці (зайнятості) можна назвати, зокрема, наступне:
1) поява та поступове зростання обсягу нетипових форм зайнятості, котрі (як прямо, так і опосередковано) сприяють прекаризації працівників (нетипових працівників). При цьому критично низький рівень соціальної безпечності перебігу цих правових відносин і процесів обумовлений саме тим, що на ринку праці працівники все частіше набувають рис прекаризованих працівників, наслідком чого стає поява так званих «бідних працівників» (тобто таких, які неспроможні задовольнити свої базові потреби, отримуючи заробітну плату за виконану роботу). Хоча може здатись, що вказана проблема стосується переважно приватного сектору, більш глибоке осмислення цього питання засвідчує, що «нормалізація» практики прекаризації працівників у державі в дійсності формує загальний негативний фон для забезпечення соціальної безпеки працездатного населення загалом та дерсжлужбовців, зокрема;
2) посилення незбалансованих із засадами соціального права України неоліберальних тенденцій у сфері праці та зайнятості. За своєю сутнісною характеристикою неолібералізм, як економічна ідеологія, обґрунтовує важливість надання регулятором (державою, органом місцевого самоврядування; у відповідному сенсі й адміністрацією організації, підприємства, установи) пріоритету ринковим силам та інтересам, виступаючи за мінімальне публічно-правове втручання в економіку, включаючи також сектор праці та зайнятості (на організаційному рівні – мінімальне втручання профспілок, інших асоціацій працівників, інших суб’єктів громадянського суспільства). У цьому контексті можемо стверджувати, що ця ідеологічна позиція передбачає, що ринкові інтереси повинні мати безумовний пріоритет над соціальною відповідальністю держави та інших суб’єктів у сфері економіки (органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації). Відтак, можемо виокремити наступні негативні тенденції використання неоліберального підходу в сфері праці (зайнятості) стосовно держслужбовців в Україні загалом: а) намітився рух у бік дерегулювання, про що свідчить значне скорочення громадського контролю в цій області. Такі скорочення, природно, можуть послабити верховенство права у сфері праці та зайнятості, ставлячи під загрозу стандарти гідних умов праці, охорони праці та загальної соціальної захищеності населення; б) спостерігається тенденція до обмеження свободи об’єднань працівників у сфері праці та зайнятості, що закономірно підриває їх колективний (соціально солідарний) вплив на ринок праці та роботодавців; в) помітна також тенденція зменшення пільг та інших соціальних гарантій для працівників, що переважно проявляється в зниженні ефективності тих чи інших механізмів, покликаних забезпечити соціальну захищеність працівників; г) тенденція широкомасштабної і часто невибіркової, некритичної (адже здійснюється без аргументованих соціально-правових прогнозів довгострокового впливу) приватизації, що передбачає відчуження державних (комунальних) активів приватним суб’єктам. Відтак, в умовах десоціалізації сфери праці та зайнятості відбувається переосмислення трудової етики у вигляді її знецінення, а відтак – зниження лояльності працівника до роботодавця, нігілізація ставлення працівника до роботодавця та роботодавця до працівника тощо. За таких умов, як вбачається, загалом не можна стверджувати про існування соціальної злагоди у відповідній сфері. Навпаки, ми можемо спостерігати тривожну тенденцію зміцнення недовіри у відносинах між працівниками і роботодавцями, а відтак – посилення кризи праці та зайнятості, яка з приватного сектору поступово переходить також і в публічний сектор, що є особливо небезпечною тенденцією (в силу неприпустимості відсутності лояльності державних службовців до органу публічної служби, в якому вони займають посаду, чи до держави загалом);
3) технологічний прогрес у виконанні роботи. Стрімкий розвиток технологій за останнє десятиріччя різко змінив характер роботи, а також актуалізував питання роботизації ряду типів виробничих відносин й розширив можливості працівників укладати трудові договори (контракти) з роботодавцями по всьому світу.
Підсумовуючи викладеного зазначимо, що десоціалізація сфери праці та зайнятості є комплексним і багатогранним процесом, що характеризується зниженням значимості усталених трудо-правових стандартів, соціальних і структур, регулюючих трудові відносини. В умовах глобалізації та неоліберальних економічних реформ десоціалізація призводить до збільшення обсягу нетипових форм зайнятості, таких як тимчасова, неповна зайнятість та фріланс, що часто сприяє прекаризації працівників. Прекаризація, своєю чергою, призводить до появи т. зв. «бідних працівників», які, незважаючи на зайнятість, не можуть задовольнити свої базові потреби, що підриває їх соціальну безпеку та посилює соціальну нерівність в суспільстві. Погіршення умов праці та зниження рівня соціального захисту є прямими наслідками десоціалізації сфери праці та зайнятості, що стосується сфери державної служби та послаблює верховенство права у сфері праці й створює сприятливі умови для зловживань та порушень трудових прав. Отже, вплив такої десоціалізації на соціальну безпеку виходить за рамки економічної та трудової сфер, торкаючись соціальної нерівності та суспільної довіри, адже зниження соціальної захищеності, послаблення трудових стандартів та зменшення соціальних гарантій ведуть до зростання соціальної напруги та недовіри між працівниками та роботодавцями. У громадському секторі це особливо небезпечно, адже зниження лояльності державних службовців до роботодавця (держави) підриває ефективність роботи органів публічної служби та стабільність публічного адміністрування. Відтак, в умовах десоціалізації сфери праці та зайнятості, яку ми можемо спостерігати, потрібен комплексний підхід до посилення соціалізації вказаної сфери, що включає зміцнення людиноцентристських орієнтирів у правовому регулюванні, підвищення рівня соціального захисту та підтримку соціального діалогу для запобігання подальшому погіршенню трудових умов та забезпечення соціальної стабільності та безпеки працівників загалом та держслужбовців, зокрема.
Література:
1. Остапенко Ю. О. Особливості зловживання здійсненням трудових прав працівниками. Проблеми розвитку соціально-трудових прав та профспілкового руху в Україні : матеріали VІІІ Всеукр. наук.-практ. конф. (Харків, 28 травня 2020 р.). Харків : ХНУВС, 2020. С. 213-216.
2. Kolot A., Herasymenko O. The deficit of decent work as a global problem of social and labor segment. International Economic Policy. 2016. № 2 (25). P. 20-39.
3. Коваленко І. Ф., Кицак Т. Г., Шевчук О. В. Соціалізація та десоціалізація відносин між працею і капіталом як тенденція розвитку соціально-трудових відносин на рубежі XX-XXI століття. Соціально-трудові відносини: теорія та практика. 2013. № 1. С. 104-112.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
