Процес формування механізму забезпечення виживання людини та її соціального благополуччя від початку ґрунтувався на двох ключових обставинах: переважання альтруїстичних підходів в побудові людського суспільства, яке нівелювало природну еволюційну засаду, згідно якої виживають лише найбільш пристосовані істоти; трудовій діяльності людини (людській праці), як на фундаменті розвитку суспільства.
Стосовно альтруїстичних підходів у побудові людського суспільства слід зазначити, що людське суспільство спочатку будувалося з орієнтуванням на те що, щоб людина мала можливість вижити, зокрема, проживаючи у колективі людей, кооперуючись у спільних прагненнях вижити (зокрема, об’єднуючи свої ресурси, трудовий потенціал тощо). Так, людське суспільство, керуючись не тільки інстинктами, але також і раціональною та моральною логікою, сформувало здатність виживати допомагаючи один одному в цьому, зокрема, підтримуючи слабших членів суспільства (так хоча це можна вважати альтруїстично обумовленими стратегіями побудови суспільства, слід зазначити і те, що такі підходи мали й очевидні суто раціональні мотиви). Вважаємо, що саме у цих устремліннях виникли перші зачатки інституту соціального захисту, які виявлялися у тому, що суспільство (іноді – найбільш забезпечені члени суспільства) надавало допомогу конкретній людині (сім’ї) за рахунок наявних колективних ресурсів. Подальший розвиток інституту соціального захисту був переважно обумовлений усвідомленням того факту, що в рамках суспільного життя можуть виникати суттєві ризики для нормального існування людини – соціальні ризики, які мають компенсуватися суспільством (державою). У цьому сенсі слід зауважити, що на відміну від природних ризиків, соціальні ризики є продуктом структури людського суспільства та його функціонування (при цьому, у широкому значенні соціальні ризики також включають і природні ризики, зокрема біологічні фактори, що зумовлюють соціально небезпечне буття людини, серед яких: тяжкі хвороби, старість тощо). Зокрема, соціальні ризики пов’язані також із трудовою діяльністю людини, що є діяльністю, яка набуває особливого значення саме в суспільстві. Так, з розвитком гуманістичної правосвідомості та становлення (насамперед під впливом громадянського суспільства, яке почало активно формуватися на території сучасної України ще за часів ранніх державних утворень, однак, набуло помітного соціально-правового значення саме у період промислової революції) трудового права та права соціального забезпечення, соціальні ризики сфери праці почали враховуватися в законодавстві з метою забезпечення існування умов, за яких кожна працездатна людина мала змогу робити свій внесок у розвиток суспільства, реалізуючи свій трудовий потенціал з мінімальними ризиками, пов’язаними зі «світом праці».
Так, що стосується людської праці та її зв’язку із процесом формування механізму забезпечення виживання людини та її соціального благополуччя, то з цього приводу слід зауважити, що праця людини, хоча й є засобом економічного виробництва та розвитку економічної системи, вона насамперед вважається фундаментальним аспектом людського існування та суспільного розвитку. Це пояснюється двома важливим обставинами. По-перше, саме за допомогою праці працездатні особи спроможні робити власний внесок у суспільний розвиток, а також брати безпосередню участь у житті суспільства, задовольняючи як свої особисті потреби, так і соціальні потреби загалом. При цьому на сьогоднішній день (у результаті пострадянського процесу деідеологізації праці) показник соціальної корисності трудової діяльності людини вже має другорядне значення, а цінність і значимість праці безпосередньо визначається ринком – попитом на результати праці. По-друге, праця являє собою основний і надзвичайно доступний спосіб життєзабезпечення людини (груп людей, зокрема сімей) не лише з економічної точки зору, а й із соціально-правової позиції. Відтак, вказаний феномен слід також розглядати в якості особливого засобу соціальної активності, самореалізації шляхом об’єктивації трудового (наприклад, творчого) потенціалу людини. Саме тому, право на працю (насамперед крізь призму сучасної концепції свободи праці [див., напр.: 1-3]) є одним із базових прав людини, а побудова державою та суспільством бар’єрів для реалізації цього права є соціально шкідливими практиками, в рамках яких відбувається нівелювання соціальною безпекою працездатної людини, володіючи якою людина здатна повноцінно жити соціальним життям. Отже, цілком закономірно, що сучасна правова держава зацікавлена у забезпеченні повноцінної та адекватної інтеграції людей у суспільство, а насамперед через включеність до «світу праці», а також через справедливий розподіл результатів праці, що сукупно має важливе значення для підтримки сприятливих умов розвитку суспільства та підвищення якості життя в суспільстві.
Крім того, надзвичайно важливо при цьому розуміти й те, що належне виконання державою та суспільством соціальної функції у сфері праці має також економічну складову (ефект), оскільки соціально захищені працівники з більшою ймовірністю будуть здатними виконувати свої трудові обов’язки, а отже – робити ефективний внесок у розвиток суспільства, що, у свою чергу, підтримує належне відтворення та необхідну міру сталості суспільства загалом. Особливо важливим це питання є саме для працівників критичної інфраструктури, адже результати їхньої роботи безпосередньо позначаються на здатності держави і суспільства функціонувати, як соціальні інститути, а відтак – забезпечувати фактичне виживання людини та її повноцінний розвиток.
Таким чином, за сучасних умов недостатньою є лише вимога захисту права людини на працю (хоча це питання дедалі більше актуалізується у кризові умови буття суспільства, що, зокрема, ми могли спостерігати під час пандемії коронавірусної хвороби COVID-19, яка зумовила зростання безробіття по всьому світу). На сьогоднішній же день вкрай важливим питанням є захист прав людини на гідну працю, а також на соціальну безпеку працівника, що корелюється із сучасною концепцією гідної праці та забезпечується заходами щодо соціального захисту працівника роботодавцем, суспільством та державою. Саме гідна та соціальна безпечна праця, соціальна захищеність працівника, з одного боку, відображає цілісне розуміння того, яким саме чином сьогодні досягається продуктивна, результативна праця, а з іншого боку, є вкрай важливим елементом виразу поваги до людської гідності працівника та є підтвердженням людиноцентричної спрямованості розвитку суспільства та держави. При цьому важливо наголосити, що в контексті формування умов соціальної захищеності працівника необхідно розглядати не лише обов’язки щодо реалізації соціальної функції держави, а й суспільства. Ця обставина розширює сферу соціальної відповідальності за добробут працюючої людини, яка досягається шляхом виконання вимог принципів поваги до людської гідності, соціальної справедливості та соціальної солідарності.
Література:
1. Венедіктов B. C. Свобода укладення трудового договору в нових умовах господарювання. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2016. Вип. 1, Т. 2. С. 66-69.
2. Джура Х. Ю. Межі свободи праці. Eurasian Academic Research Journal. 2017. № 5. С. 111-115.
3. Занфірова Т. А. Свобода праці в трудовому праві України: дис. … д-ра юрид. наук. Київ, 2017. 499 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
