Вирішення завдань реального забезпечення реалізації прав людини та громадянина, гарантованих Конституцією України, міжнародно-правовими актами, зумовлюють потребу розглядe питань підсудності кримінальних справ через призму теорії правовідносин, що дасть змогу виявити недоліки правового регулювання та віднайти способи їх вирішення.
Правильне вирішення питання про підсудність передусім забезпечує швидкий розгляд кримінальної справи. Ситуації, коли уповноважені суб’єкти прийняли законне рішення щодо підсудності кримінальної справи можна вважати нормальним, "штатним" розвитком кримінально-процесуальних відносин. Однак, нерідкими є ситуації, в яких уповноважений суб’єкт неправильно застосовує правові норми про підсудність, в результаті кримінальна справа потрапляє до провадження суду, якому вона непідсудна. Такий перебіг правовідносин являє собою відхилення від передбаченої правовими нормами моделі їх розвитку, і тому їх можна назвати "такими, що відхиляються", а краще – "девіантними". Встановлення факту неправильного застосування правових норм про підсудність викликає до життя наступний різновид відносин, покликаних виправити наявне відхилення від моделі розвитку, визначеної правовими нормами, точніше усунути допущене порушення процесуального закону та забезпечити в подальшому здійснення процесуальної діяльності у суворій відповідності вимогам процесуальної форми такої діяльності. Такий різновид правовідносин можна назвати "коригуючими", відповідна процесуальна діяльність в їх рамках регламентується ст.ст. 41-42 КПК. Таким чином, стосовно реалізації правових норм про підсудність, ми можемо виділити дві групи правовідносин: а) звичайні; б) девіантні; в) коригуючі.
Якщо проаналізувати наявні в навчальній та науковій літературі визначення підсудності, можна одразу ж відмітити таку рису – завжди йдеться про підсудність кримінальних справ суду по першій інстанції. Однак, місцеві суди, поряд з розглядом кримінальних справ по першій інстанції, уповноважені розглядати та вирішувати цілу низку питань, пов’язаних виконанням вироку, ухвали, постанови суду (розділ п’ятий КПК). Відповідно, приписами цілого ряду статей КПК (ст. ст. 404, 407, 408-1, 409, 410, 410-1 та ін.) визначаються суди, які повинні розглядати та вирішувати згадані вище питання. Більше того, після змін КПК у 2001 році ("мала судова реформа"), суд став активним учасником кримінально-процесуальних відносин на стадії досудового розслідування (дізнання та досудового слідства) і, цілком закономірно постало питання щодо визначення, які саме суди повинні розглядати відповідні подання та скарги. Якщо вести мову про оскарження постанов про порушення кримінальної справи, відмову в порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи, то законодавець передбачив необхідні правові норми, якими визначено відповідні суди, уповноважені розглядати такі скарги (ст.ст. 236-1, 236-5, 236-7 КПК). Разом з тим, нормативне регулювання процедури обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК) зумовило потребу застосування закону по аналогії. А саме, Пленум Верховного Суду України роз’яснює, що "Відповідно до ст. 37 КПК подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту повинно розглядатися тим місцевим судом, у районі діяльності якого вчинено злочин або провадиться дізнання чи досудове слідство в даній справі. Питання про передачу цього подання для розгляду в інший суд має вирішуватися за правилами, встановленими статтями 38, 39, частинами 2 і 3 ст. 40 та ст. 41 КПК".
Таким чином, маємо детально регламентовану систему правил вирішення питань про підсудність кримінальних справ судам по першій інстанції, та не зовсім досконалу систему правових норм, яким визначаються суди, уповноважені вирішувати питання судового контролю в стадіях досудового розслідування та виконання вироку. Недостатність правового регулювання вбачається нами у фактичній відсутності правил, за якими повинні вирішуватися спірні питання визначення конкретного суду, уповноваженого розглядати згадані питання, а також проблеми передачі справ з одного суду до іншого.
Вбачається два основних шляхи вирішення такого питання: а) перегляд змісту та обсягу існуючого поняття підсудності; б) запровадження нового поняття, яке б охоплювало названі вище питання. Вважаємо, що кращим є саме перший шлях, яким полягає у включенні до поняття підсудності поряд з визначення суду, уповноваженого розглядати справи по першій інстанції, визначення суду уповноваженого розглядати і вирішуватися скарги та подання суб’єктів процесу в порядку судового контролю та виконання вироку. Такий підхід вже частково втілений в чинному законодавстві та практиці, достатньо згадати ч. 1 ст. 236-7 КПК, яка передбачає, що "Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності"(курсив наш – І. А.)., а також наведену вище постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року № 4.
Вважаємо, що існуюче поняття підсудності в науці кримінального процесу потребує уточнення, а саме – розширення його змісту та обсягу за рахунок включення питань, які виникають при визначенні уповноваженого суду щодо здійснення судового контролю в досудових стадіях та стадії виконання вироку, а також передачі таких проваджень з одного суду до іншого. Це, у свою чергу, може послугувати дослідженню проблематики усунення прогалин чинного кримінально-процесуального законодавства на основі ширшого використання досягнень науковців у сфері дослідження правовідносин.
e-mail: 38901@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter