Найвища соціальна цінність в сучасному суспільстві – це людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека. Недоторканість особи охороняється державою, Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами. Але чи можемо ми попри цю закріпленість на законодавчому рівні говорити про реальний механізм дотримання прав людини при її затриманні? Адже законодавство, яке регулює затримання особи в окремих випадках суперечить одне одному, норми чинного КПК України суперечать нормам Конституції України, постанови Пленуму ВСУ знову ж таки повторюють норми КПК України, а не Конституції і одна з найголовніших проблем це те, що чинне законодавство не регламентує з якого часу необхідно починати обрахування строку затримання.
Затримання – це короткочасний захід примусу, що застосовується до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, з метою з’ясування її причетності до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу.
Першою та однією з найважливіших проблем затримання особи є невідповідність норм чинного КПК України нормам Конституції України.
Отже, ч.2 ст.29 Конституції України говорить:
1) «У разі нагальної необхідності запобігти злочинові
2) чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом…».
Конституція України дає вичерпний перелік підстав для затримання особи, і не надає права визначення інших підстав у чинному законодавстві України, чинний КПК у ст. 106 дає зовсім інший перелік, а саме:
1. «…коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2. очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3. коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише у разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особу підозрюваного».
Роблячи висновок, очевидним є те, що перелік підстав КПК України є неконституційним і існує необхідність приведення його норм у відповідність Конституції України.
Ще одним прикладом невідповідності норм є те, що ч.2 ст. 29 Конституції України проголошує: « …уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом». А норми КПК України закріплюють зовсім інше: ч.4 ст. 106 КПК України: «Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору…». Конституція чітко зобов’язує саме суд, а не прокурора перевіряти законність затримання особи, а не прокурора, як зазначено в КПК. Тому незрозуміло, чому ч.4 ст. 106 КПК України вимагає повідомляти про затримання особи прокурора, не згадуючи суд. Передбачене право на оскарження затримання є правом, а не обов’язком особи і не забезпечує перевірку законності кожного затримання.
Розгляд подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ні в якому разі не може бути перевіркою законності затримання, оскільки суди, виходячи зі змісту ст. 165-2 КПК України, даючи санкцію на тримання особи під вартою, не акцентують увагу на законності чи незаконності затримання особи, а тільки перевіряють наявність підстав для обрання такого запобіжного заходу.
Вище вказані протиріччя, на мою думку, викликані тим, що у даному разі вимоги Конституції України щодо перевірки судом кожного затримання є підміною функцій прокуратури стосовно нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства, передбаченої п. 3 ст. 121 Конституції України та ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру».
Не знайшло й відображення у чинному КПК України й останнє речення знову ж таки ч. 2 ст. 29 Конституції, згідно з якою «затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою».
Конституція України прямо зобов’язує вручати копію постанови судді про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (або постанови про продовження строку затримання) затриманій особі. Але чомусь у КПК України, у ст.106 та ч.3 ст. 165-1 КПК відсутні норми про обов’язок посадових осіб вручити затриманій особі копію постанов судді, а ч.3 ст. 165-1 зобов’язує відповідні органи тільки ознайомлювати під розписку особу, щодо якої винесена постанова чи ухвала. На жаль, навіть п.16 постанови Пленуму ВСУ №4 від 25 квітня 2003 р. «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства» повторює норму КПК України, а не Конституції України.
До одних з найважливіших питань також слід віднести питання про необхідність регламентації часу з якого необхідно починати обрахування строку затримання. З приводу даного питання тривалий час, між науковцями точаться наукові дискусії. Існують такі точки зору стосовно обрахування строку затримання:
1. з моменту фактичного затримання;
2. з моменту доставлення до правоохоронного органу;
3. чи з моменту складання протоколу.
На мою думку, найбільш доцільним є обрахування строку затримання з моменту доставлення до правоохоронного органу. Але при цьому є необхідним також внесення змін до КПК України стосовно строку протягом якого повинен бути складений протокол. Так, у законодавстві Російської Федерації даний строк складає три години.
Також, я вважаю за необхідне, зменшити строк затримання з сімдесяти двох до сорока восьми годин. Це обґрунтовується тим, що у випадку дійсно правомірних підстав для затримання існує можливість продовження стоку затримання до десяти діб. Така гуманізація кримінально-процесуального законодавства, на мою думку, є виправданою адже в практиці маса випадків коли непричетні до злочинів особи по сімдесят дві години знаходяться під вартою.
Отже, я пропоную ст. 106 КПК України викласти в новій редакції, а саме:
«У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід.
А також при наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі:
• коли ця особа намагалася втекти;
• коли вона не має постійного місця проживання;
• коли своїми діями перешкоджає встановленню об’єктивної істини у справі;
• коли не встановлено особи підозрюваного;
• коли намагається переховуватися від слідства.
Підозрюваний може бути ув'язнений під варту лише за наяв¬ності достатніх доказів вчинення ним злочину, за який за законом може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі.
Термін обрахування затримання особи починається з моменту доставлення його до відповідного органу.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу. Даний протокол негайно надсилається прокурору та суду.
Підозрюваному мають бути роз'яснені його процесуальні права, про що складається окремий протокол, копія якої вручається особі, взятій під варту під розписку.
Дані протоколи повинні бути складені протягом трьох годин після доставлення особи до відповідного органу.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно, але не пізніше як через дві години після затримання особи повідомляє про її місцеперебування родичам та у разі заявлення усної чи письмової вимоги – захисникові, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання.
Про затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним службових обов’язків негайно повідомляється також і відповідний розвідувальний орган
Протягом сорока восьми годин з моменту отримання повідомлення про ув'язнення підозрюваного під варту суд зобов'язаний дати санкцію на арешт підозрюваного або звільнити його.
У разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця досудового ув’язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу.
Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165-2 цього Кодексу. За результатами розгляду справи суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови негайно надсилається прокурору, органу дізнання, затриманому та начальнику місця попереднього ув’язнення.
На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сорока восьми годин.
Якщо у встановлений законом строк затримання постанова про судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув’язнення, начальник місця досудового ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу. Який здійснював затримання».
Отже, підсумовуючи усе вище викладене, можна зробити висновок, що нинішнє законодавство має безліч недоліків та невідповідностей з питань затримання особи.
Необхідним є приведення норм кримінально-процесуального законодавства у відповідність нормам Конституції України, адже її положення свідчать про прагнення до неухильного забезпечення прав та свобод людини, закріплення їх нормою повсякденного життя суспільства й головним пріоритетом діяльності будь-якого державного органу. А також внесення змін до чинного законодавства, а саме норм, що регулюють початок перебігу строку затримання, часу протягом якого повинен бути складений протокол та інших гарантій для затриманих осіб.
Література:
1. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006. – 64 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Атіка, 2006. – 196 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
